Справа № 633/429/18
провадження 2/633/2/2021
29 липня 2021 р. смт. Печеніги
Печенізький районний суд Харківської області
в складі головуючого судді Смирнова В.А.
за участю секретаря судових засідань Ріпи І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Печеніги цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку та Ѕ частину земельної ділянки, придбаними подружжям в період шлюбу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю та поділ майна подружжя,
ОСОБА_1 звернулася до Печенізького районного суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку та Ѕ частину земельної ділянки, придбаними подружжям в період шлюбу.
В позові, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд визнати за нею право власності на Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та Ѕ частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 звернувся із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю та поділ майна подружжя.
В зустрічному позові, з урахуванням уточнень, просив відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 . Визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_2 . В порядку реального поділу майна: визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль ВАЗ 2101, 1973 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . В порядку реального поділу майна: залишити за ОСОБА_1 земельну ділянку площею 3,5775 га, розташована на території Новопокровської селищної ради Чугуївського району Харківської області та 4100 долларів США. Провести розподіл судових витрат. Зобов'язати ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 правовстановлюючий документ на житловий будинок АДРЕСА_1 та технічний паспорт на нього.
07 липня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою, в якій просив залишити без розгляду наступні вимоги: в порядку реального поділу майна: визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль ВАЗ 2101, 1973 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . В порядку реального поділу майна: залишити за ОСОБА_1 земельну ділянку площею 3,5775 га, розташовану на території Новопокровської селищної ради Чугуївського району Харківської області та 4100 долларів США.
ОСОБА_1 , в судове засідання з'явилася, первісний позов підтримала та просила суд його задовольнити, проти зустрічного позову заперечувала.
ОСОБА_2 - в судове засідання з'явився, просив відмовити в задоволенні первісного позову і задовольнити зустрічний позов.
Дослідивши письмові матеріали справи, зібрані докази, вислухавши пояснення сторін, суд приходить до висновку, що вимоги Позивача за первісним позовом підлягають задоволенню, а зустрічний позов задоволенню не підлягає.
До такого висновку суд прийшов виходячи з наступного.
Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Під час розгляду справи судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що 25 червня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_2 (том 1 а.с.10).
13 березня 2007 року ОСОБА_2 уклав Договір купівлі-продажу відповідно до якого набув право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . ( том 1 аркуш 11).
Вказаний будинок було придбано у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Згідно п.2 Договору купівлі-продажу від 13 березня 2007 року продаж вчинено за суму 13588 грн. 00 коп. (тринадцять тисяч п'ятсот вісімдесят вісім гривень).
ОСОБА_1 просить визнати за нею Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 вважає, що вказаний будинок є його особистою власністю.
ОСОБА_2 обґрунтовує свої вимоги про визнання житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю тим, що він 14 грудня 2005 року уклав Договір купівлі-продажу, за яким продав житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_2 і саме за ці кошти купив спірний будинок.
Згідно Договору купівлі-продажу від 14 грудня 2005 року ОСОБА_2 отримав за будинок кошти у розмірі 15240 грн. 00 коп.( том 1 аркуш 45)
Окрім того, ОСОБА_2 обґрунтовує зустрічний позов тим, що отримував стабільний та високий дохід.
ОСОБА_1 на заперечення зустрічного позову надала до суду докази того, що у неї у власності також перебувало нерухоме майно (квартира), яку вона відчужила за Договором купівлі-продажу від 26 жовтня 2004 року за 10633 грн.00 коп. (том 1 аркуші 117-118).
Окрім того, надала до суду рахунки та товарні накладні на будівельні матеріали.( том 1 аркуші 122-142).
Враховуючи надані сторонами докази суд вважає, що первісний позов в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 підлягає задоволенню, а в задоволенні вимоги ОСОБА_2 про визнання житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_2 - слід відмовити.
Суд приходить до такого висновку у зв'язку із наступним.
Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
ОСОБА_2 не надав доказів на спростування презумпції режиму спільного сумісного майна.
Як вбачається з матеріалів справи, і ОСОБА_2 і ОСОБА_1 задовго до купівлі спірного будинку відчужували нерухоме майно. Будинок був куплений в шлюбі і не надано доказів того, що будинок був куплений за особисті кошти ОСОБА_2 .
Щодо вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 ., то вказана вимога підлягає задоволенню у зв'язку із наступним.
Судом встановлено, що земельна ділянка площею 0,1037га за адресою: АДРЕСА_1 була передана у приватну власність ОСОБА_2 під будівництво та обслуговування житлового будинку.
Вказана земельна ділянка є його особистою власністю, однак оскільки суд вирішив визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину домоволодіння, то є необхідність у відповідності до норм Земельного кодексу передати їй у власність відповідну частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку.
Відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 року N 7 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року N 2) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у Постанові Верховного Суду за результатами розгляду справи № 686/9580/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19) зазначено, що: «перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок врегульовано статтями 120 ЗК України та 377 ЦК України. У разі, якщо одним із подружжя під час шлюбу, дійсного на момент виникнення спірних правовідносин, придбано будинок, то в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право другого з подружжя на частину будинку. У зв'язку з тим, що земельну ділянку виділено у власність для обслуговування цього будинку, то в чоловіка, за яким визнається право власності на частину будинку, в такій же частці виникає і право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку».
Щодо вимоги за зустрічним позовом про зобов'язання ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 правовстановлюючий документ на житловий будинок АДРЕСА_1 та технічний паспорт на нього, то вказана вимога не підлягає задоволенню.
ОСОБА_2 надав до суду копію Договору купівлі-продажу від 30 березня 2007 року.
До суду не надано доказів того, що між сторонами існує спір про умови та місце зберігання правовстановлюючих документів на спірний будинок.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Доран проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Суд діє відповідно до принципів змагальності та диспозитивності, ст.ст. 12, 13 ЦПК України, які передбачають, що: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а вимогами ст. 89 ЦПК України встановлено, що оцінка доказів є виключною компетенцією суду.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ст. 77, 79, 80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та в п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України №2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.
В п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» наголошується, що п.1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, а в п.58 рішення Європейського суд у справі «Серявін та інші проти України» зазначається про те, що призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Згідно зі ст. 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору належить розподілити пропорційно до задоволеної частини позовних вимог сторін.
Так, ОСОБА_1 має право на відшкодування витрат по сплаті судового збору в сумі 3251 грн. 00 коп.
Інші витрати ОСОБА_1 не підтвердженні належними та допустимими доказами, а тому не підлягають стягненню із ОСОБА_2 .
Витрати, понесені ОСОБА_2 покласти на нього.
На підставі викладеного, керуючись, ч. 3 ст.211, 259, 263-265,280-284 ЦПК України, суд, -
Задовольнити позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку та Ѕ частину земельної ділянки, придбаними подружжям в період шлюбу.
Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок за адресою:
АДРЕСА_1 порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділити на праві приватної власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділити на праві приватної власності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 право власності на Ѕ частину земельної ділянки загальною площею 0,1037 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відмовити в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю та поділ майна подружжя.
Стягнути зі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 понесенні витрати по сплаті судового збору в сумі 3251 ( три тисячі двісті п'ятдесят одну) грн. 00 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя: В.А. Смирнов