Справа № 560/6906/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Матущак В.В.
Суддя-доповідач - Смілянець Е. С.
22 липня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Смілянця Е. С.
суддів: Сапальової Т.В. Капустинського М.М. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Григорук В.С.,
представника позивача: Ксьонндзика Ю.Ю.,
представника відповідача: Вініцької Б.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної архітектурно-будівельної інспекції України на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 січня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України, комісії з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення коштів,
в листопаді 2020 року позивач, ОСОБА_1 , звернулася до адміністративного суду з позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - ДАБІ України), Комісії з ліквідації ДАБІ України, в якому, з врахуванням уточнень, просила:
- визнати незаконним та скасувати Наказ №346 "ОС" від 30.07.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління ДАБІ у Хмельницькій області у зв'язку із ліквідацією ДАБІ України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Управління ДАБІ в Хмельницькій області;
- стягнути з ДАБІ України на користь ОСОБА_1 63810,40 грн., як оплату за час вимушеного прогулу;
- допустити до негайного виконання рішення суду;
- вирішити питання про розподіл судових витрат.
Хмельницький окружний адміністративний суд рішенням від 25.01.2021 позов задовольнив частково. Визнав незаконним та скасував наказ №346 "ОС" від 30.07.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Хмельницькій області у зв'язку із ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
Також поновив ОСОБА_1 з 31.07.2020 на посаді начальника Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції в Хмельницькій області.
Стягнув з Державної архітектурно-будівельної інспекції України на користь ОСОБА_1 99872 грн. 86 коп., як оплату за час вимушеного прогулу за період з 31.07.2020 по 25.01.2021 включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
Аргументами на підтвердження вимог скарги зазначає, що 27.03.2020 року начальника Управління ДАБІ у Хмельницькій області було ознайомлено з попередженням про наступне звільнення.
Зазначає також, що у зв'язку з тим, що відбувається процес повної ліквідації Інспекції, з огляду на положення Кодексу законів про працю України, відповідач зазначив про можливе звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності. Крім того, позивач не повідомила вчасно роботодавця про перебування її на лікарняному, у зв'язку з чим у відповідача була відсутня інформація про тимчасову непрацездатність ОСОБА_1 .
Вважає, що до державних службовців не застосовуються положення законодавства, які передбачають обов'язок роботодавця запропонувати працівнику іншу роботу.
Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу відповідно до ст. 304 КАС України.
В судовому засіданні представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача та просив суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства (далі-КАС України), суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 30.07.2020, наказом №346 "ОС" Голови комісії з ліквідації ДАБІ України, ОСОБА_1 звільнена з посади начальника Управління ДАБІ в Хмельницькій області у зв'язку з ліквідацією ДАБІ України.
Підставою звільнення в наказі зазначено: попередження про наступне звільнення 27.03.2020.
Вищевказаний наказ про звільнення позивач отримала 12.10.2020 листом від ДАБІ України разом із трудовою книжкою.
Також встановлено, що в період з 27.07.2020 по 11.09.2020 ОСОБА_1 перебувала на лікарняному, що підтверджується листками непрацездатності, які містяться в матеріалах справи.
Вважаючи, що своє звільнення безпідставним та таким, яке здійснене з численними порушеннями чинного законодавства України, позивач звернулася до суду з адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Критерії, за якими адміністративний суд перевіряє рішення суб'єктів владних повноважень, визначені у ч. 2 ст. 2 КАС України.
Згідно частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, ст. 2 та ч. 4 ст. 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, згідно частин 1-3 статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 наведеного Закону державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Приписами пункту 1-1 частини першої статті 87 цього Закону визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.
Згідно частини 3 статті 87 Закону України "Про державну службу" суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Відповідно до частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частинами 2 та 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Разом з тим, згідно з приписами частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини 2 цієї статті, статей 42, 42-1, частин 1, 2 і 3 статті 49-2, статті 74, частини 3 статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини 2 статті 40 КЗпП України частини 2 і 3 статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Водночас, станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19.09.2019 №117-IX абзац 2 частини 3 статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті визначається законодавством про працю.
Однак, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України "Про державну службу", якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу".
Зокрема, частиною 5 статті 22 цього Закону передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Тобто, Законом України "Про державну службу", який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб'єкта призначення, а не його обов'язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов'язкового проведення конкурсу.
Станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини 2 статті 40, частин 2 та 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України "Про державну службу", оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України "Про державну службу", що передбачає не обов'язок, а право суб'єкта призначення за рішенням суб'єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.
Крім того, з дати набрання чинності Законом №117-ІХ ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону, не містить будь яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною і достатньою підставою для її припинення.
Згідно з нормами частин 1 та 5 статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
13.02.2020 Кабінетом міністрів України прийнято постанову №218 "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" (далі - постанова №218), відповідно до пункту 1 якої, постановлено ліквідувати ДАБІ.
Відповідно до приписів пункту 5 постанови №218 утворено комісію з ліквідації ДАБІ та затверджено головою зазначеної комісії заступника начальника відділу методології та нагляду за здійсненням декларативних процедур департаменту дозвільних процедур ДАБІ.
Приписами пункту 4 Постанови № 218 встановлено, що ДАБІ продовжує здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної сервісної служби містобудування. Разом з тим, Постановою №218 врегульовано процедуру ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції без визначення правонаступника.
Також слід зазначити, що рішенням уряду було вирішено створити Державну сервісну службу з містобудування, яка виконуватиме реєстраційні функції у будівництві, Державне агентство з техрегулювання, яке займатиметься оновленням державних будівельних норм та запровадженням параметричної системи у будівельній галузі, а також Державну інспекцію з містобудування, яка виконуватиме функції нагляду та контролю в будівельній галузі.
Тобто це органи, які виконуватимуть функції ДАБІ, а тому можуть визнаватися правонаступниками.
Як встановлено судом першої інстанції, 30.07.2020, наказом №346 "ОС" Голови комісії з ліквідації ДАБІ України, ОСОБА_1 звільнена з посади начальника Управління ДАБІ в Хмельницькій області у зв'язку з ліквідацією ДАБІ України.
Підставою звільнення в наказі зазначено: попередження про наступне звільнення 27.03.2020. Іншу посаду позивачу запропоновано не було, оскільки, як зазначив відповідач, державних службовців не застосовуються положення законодавства, які передбачають обов'язок роботодавця запропонувати працівнику іншу роботу.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постановах від 17.10.2011 (справа №21-237а11), від 16.10.2012 (справа №21-267а12) та від 27.05.2014 (справа №21-108а14), за змістом яких при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган. Верховний Суд України також роз'яснив, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
Верховний Суд України в постанові від 28.10.2014 у справі №21-484а14 сформулював правову позицію, з якою погодився Верховний Суд у своїх постановах від 16.05.2019 у справі №823/5361/15 та від 16.05.2019 у справі №820/10744/15, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Згідно Роз'яснення порядку вивільнення працівників у зв'язку з ліквідацією (реорганізацією) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, попереджаючи про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Проте, як вірно зазначено судом першої інстанції, дана вимога не була виконана комісією з ліквідації ДАБІ України.
Також, колегія суддів зазначає, що в період з 27.07.2020 по 11.09.2020 ОСОБА_1 перебувала на лікарняному, що підтверджується листками непрацездатності, які містяться в матеріалах справи.
Про вищевказані обставини, заступником начальника Управління ДАБІ у Хмельницькій області, було повідомлено відповідача, що підтверджується листом №1022- 1.17/1753-20 від 30.07.2020.
Відповідно до частини 3 статті 40 Кодексу Законів про працю України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Відповідно до пункту 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 №9, Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.
Однак, комісією з ліквідації ДАБІ України було порушено приписи статті 87 Закону України "Про державну службу", згідно якої у період тимчасової непрацездатності може бути лише складений наказ про звільнення особи, а датою звільнення повинна бути дата, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. Проте згідно наказу №346 "ОС" ОСОБА_1 була звільнена 30.07.2020, тобто в період перебування на лікарняному.
Разом з тим встановлено, що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2020 №1339 Кабінет Міністрів України постановив: відновити дію постанови Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 №553 "Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю". У зв'язку з цим визнати таким, що втратив чинність, пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 №219 "Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду".
Тобто, законодавчий акт, на підставі якого було прийнято оскаржуваний наказ, на даний час скасований, а тому вищевказаний наказ є незаконним та підлягає скасуванню.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що відповідачем було допущене грубе порушення трудових прав ОСОБА_1 , а тому наказ №346 "ОС" від 30.07.2020 підлягав скасуванню з подальшим поновленням ОСОБА_1 , на посаді начальника Управління ДАБІ в Хмельницькій області.
Таким чином, відповідачем була порушена процедура звільнення позивача з займаної посади та винесення спірного в даній справі наказу є протиправним та такими, що не відповідає нормам чинного законодавства.
Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
Враховуючи приписи частини 1 та 1 статті 235 Кодексу Законів про працю України, вимоги статті 27 Закону України "Про оплату праці", Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), а також зважаючи на те, що час вимушеного прогулу за період з 31.07.2020 (дати звільнення позивача) по 25.01.2021 включно складає 122 дні, колегія суддів вважає обґрунтованим та законним висновок суду першої інстанції, що розмір виплати за час вимушеного прогулу становить 99872,86 грн. (122 дні * 818,63 грн.).
Суд враховує, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Державної архітектурно-будівельної інспекції України залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 січня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 27 липня 2021 року.
Головуючий Смілянець Е. С.
Судді Сапальова Т.В. Капустинський М.М.