29 червня 2021 року м. Дніпросправа № 340/4136/20
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач),
суддів: Божко Л.А., Лукманової О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 08.12.2020 року (головуючий суддя - Притула К.М.)
у справі №340/4136/20 за позовом ОСОБА_1 до відповідача Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся 29.09.20220 до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період за період з 01.01.2016 по 31.11.2016;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.11.2016;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (04.08.2017) по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення за останні два повних календарних місяця перед звільненням;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (04.08.2017) по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення за останні два повних календарних місяця перед звільненням.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, відповідач не здійснював нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошовою забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 30 листопада 2016 року, що являється порушенням його прав та вимог чинного законодавства.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 08.12.2020 року позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період за період з 01.01.2016 по 31.11.2016;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.11.2016.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду в частині задоволення вимог обґрунтовано тим, що сума індексація грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону, підлягає обов'язковому нарахуванню та виплаті. Оскільки позивачу за період з 01.01.2016 по 30.11.2016 не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення, що свідчить про протиправну бездіяльність, оскільки будь-які дії стосовно вказаних виплат, ним не вчинялися, відтак дійшов висновку, що не нарахування та не виплата позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2016 є протиправною, тому позовна вимога про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2016 підлягає задоволенню. Стосовно позовної вимоги про зобов'язання нарахувати та виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (04.08.2017) по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення за останні два повних календарних місяця перед звільненням, суд першої інстанції зазначив, що у спірних правовідносинах позивача та відповідача існував спір, який стосується обов'язку виплатити індексацію за певний період, що власне і зумовило звернення позивача до суду. На думку суду, законодавець передбачувано визначив в гіпотезі статті 117 КЗпП України такі складові, як вина та спір. При цьому, у спірних правовідносинах має бути встановлена вина роботодавця, яка може проявлятись, як у формі прямого/непрямого умислу або ж необережності. Стан таких правовідносин має вказувати на відсутність спору про розмір виплати. Суд зазначив, що середній заробіток за весь час затримки розрахунку з позивачем можливий тільки в тому випадку, коли роботодавець (відповідач) за результатами вирішення даного спору буде ухилятись провести остаточний розрахунок з позивачем з дня набрання рішенням законної сили по день фактичного розрахунку, а тому дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час весь затримки.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем та позивачем подані апеляційні скарги.
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 17.03.2021 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 р. в адміністративній справі № 340/4136/20 повернуто особі, яка її подала. Отже, апеляційний перегляд рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 у цій справі здійснюється за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 .
Так, в апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та прийняти нове, яким позов задовольнити в цій частині.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки належні працівникові суми не були йому виплачені при звільненні, тому відповідач повинен нести відповідальність за неповний розрахунок при звільненні, передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України, а саме сплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Під час розгляду справи, враховуючи доводи позивача та апелянта, виникла необхідність з'ясування ряду питань, які, на переконання суду апеляційної інстанції, мають значення для повного та всебічного розгляду справи, а саме:
1. Які поважні підстави покладені в основу звернення позивача до адміністративного суду 29.09.2020 року (а саме, більше ніж через 3 роки після звільнення зі служби), з урахуванням того, що статтею 122 КАС України передбачені обмежені строки звернення до адміністративного суду, зокрема, строк звернення до адміністративного суду щодо прийняття, проходження та звільнення з публічної служби встановлюється в один місяць (ч. 5 ст. 122 КАС)?
2. Чи виплачена на даний час позивачу сума індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.11.2016 року (якщо виплачена, то в якій сумі і коли (надати докази))?
3. Яку суму середнього заробітку слід виплатити позивачу за затримку розрахунку починаючи з дня звільнення 04.08.2017 року? (надати фактичний розрахунок, виходячи з грошового забезпечення позивача за останні 2 повні календарні місяці перед звільненням).
4. Який розмір грошового забезпечення позивача за останні 2 повні календарні місяці перед звільненням? (надати докази).
5. Який розмір має середній заробіток позивача (середньомісячний, середньоденний)?
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про необхідність витребування у учасників справи зазначену інформацію для повного дослідження обставин справи та встановлення істини у справі.
21.05.2020, для з'ясуванням вказаних питань розгляд справи відкладено до 29.06.2021 в порядку письмового провадження (з урахуванням поштового перебігу кореспонденції), про що постановлено ухвалу.
На виконання вимог вказаної ухвали, позивачем та відповідачем подано до суду письмові пояснення.
Позивач вказує, що про те, що його грошове забезпечення не індексувалось дізнався з листа військової частини №1314/19/1477 від 14.09.2020. Провадження у даній справі було відкрито 05.10.2020 року. Також зазначає, що Конституційний суд України в своєму рішенні від 15.10.2016 у справі №9-рп/2013 дійшов висновку, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком, незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Вказує, що станом на 22.06.2021 року позивачу не виплачено суму індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.11.2016. Щодо розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зазначає, що для такого розрахунку та компенсації за невикористану відпустку в розрахунок сум середнього заробітку береться грошове забезпечення з урахуванням усіх надбавок, підвищень, премій. Відповідно до ІІ розділу ч.2 абзацу 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Позивача було звільнено з військової служби 04.08.2017, тобто для розрахунку середньоденної заробітної плати необхідним періодом є червень та липень 2017 року. Червень та липень 2017 року в сумі складають 61 календарних дні. Відповідно до довідки №8/1228 від 23.08.2017 року грошове забезпечення позивача за червень та липень 2017 року становить12500 (червень) + 9441,43 грн (липень)=13444,43 грн:61 календарних дні=220,40 грн (середньоденне грошове забезпечення (заробітна плата) позивача).
Середньоденне грошове забезпечення позивача треба помножити на кількість календарних днів з дня звільнення (04.08.2017) по день фактичного розрахунку.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження відповідно до ст. 311 КАС України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.08.2017 №33 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом «і» пункту 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». З 04 серпня 2017 року виключено із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (а.с.10).
03 вересня 2020 року представник позивача звернувся до Міністра оборони України Тарана А.В. з запитом про надання інформації про розмір нарахованої та виплаченої індексації грошового забезпечення за період часу з 01.01.2016 по день звільнення ОСОБА_1 (а.с.11).
Військовою частиною НОМЕР_1 надано довідку про грошове забезпечення ОСОБА_1 відповідно до якої встановлено, що індексація грошовою забезпечення не виплачувалась з січня 2016 року по листопад 2016 року (а.с.12).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин слід застосовувати норми Конституції України, КАС України, Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ, Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року №2011-XII, Законом України “Про індексацію грошових доходів населення” №1282-ХІІ від 03.07.91, норми наказу Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовця Збройних Сил України та деяким іншим особам».
Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.
Так, стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, суб'єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.
При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що позивач звернувся до адміністративного суду 29.09.2020 року, водночас ставить вимоги, які стосуються періоду з 01.01.2016 року по 31.11.2016 року.
Отже постає питання чи дотримано позивачем строк звернення до адміністративного суду, який визначений ч. 5 ст. 122 КАС України щодо проходження та звільнення з публічної служби.
Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вже вирішував питання про строк звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ.
Так, за правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа №620/1982/19), строк звернення до суду з адміністративним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить один місяць, який установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України, оскільки такий спір пов'язаний із звільненням з публічної служби і має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
Натомість у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа №806/2164/16), від 11 лютого 2020 (справа №420/2934/19) і від 13 березня 2019 року (справа №813/1001/17) висловлено іншу правову позицію щодо необхідності застосування тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України, ураховуючи, що спір про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є трудовим спором.
Наведене свідчить, що вказані висновки Верховного Суду, зроблені різними колегіями суддів однієї судової палати, суперечать один одному.
Аналізуючи наявність підстав для відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду керувалася таким.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 4 КАС України публічною службою є, зокрема, військова служба.
Таким чином, за характером спірних правовідносин і їх суб'єктним складом цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною 5 статті 122 КАС України.
Водночас частиною 1 статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Про необхідність застосування тримісячного строку позовної давності для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, офіційно розтлумачено і в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.
Проте слід мати на увазі, що відповідно до статей 3 і 221 КЗпП України в порядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розгляду індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності.
За приписами частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України справи, що виникають з трудових правовідносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства. При цьому норми Цивільного кодексу України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257) та передбачають можливість установлення законом для окремих видів вимог спеціальної позовної давності (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.
Виходячи з цього, встановлений у частині 1 статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Однак спір, який ініціював позивач не є трудовим, а є публічно-правовим, тому щодо публічно-правових правовідносин слід застосовувати норми КАС України, які передбачають стоки звернення з позовом до адміністративного суду.
Так, строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина 5 цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Оскільки спір є публічно-правовим, а не трудовим, то застосуванню підлягає саме норма статті 122 КАС України (ч. 5, яка передбачає місячний строк звернення до адміністративного суду).
При цьому, будь яких пояснень з приводу поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду з зазначеним позовом позивач не надав.
Слід зазначити, що усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір.
Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини 5 статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини 1 статті 233 КЗпП України.
Таким чином, на звернення до суду з цим адміністративним позовом встановлено місячний строк з дня проведення з позивачем остаточного розрахунку.
Саме такий правовий висновок міститься в Постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 (адміністративне провадження № К/9901/14941/20)
Такий висновок ґрунтується на правильному застосуванні судом статті 122 КАС України та не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, яким розтлумачено статтю 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу в аспекті неоднозначної судової практики розгляду трудових спорів у порядку цивільного судочинства.
У зв'язку з цим судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування частини 1 статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа №806/2164/16), від 11 лютого 2020 (справа №420/2934/19), від 13 березня 2019 року (справа №813/1001/17), одночасно погоджуючись з висновком щодо застосування частини 5 статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа №620/1982/19).
Відступаючи у цій справі від висновку Верховного Суду, який викладено у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа №806/2164/16), від 11 лютого 2020 (справа №420/2934/19), від 13 березня 2019 року (справа №813/1001/17), колегія суддів судової палати зазначила, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Таким чином, Верховний Суд, відступаючи від правової позиції, викладеної в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, може не вказувати усі такі рішення, оскільки суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.
Згідно із ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів апеляційної інстанції не знаходить підстав для не застосування зазначеної норми.
У справі, що розглядається, позивачем не надано доказів, що він не знав або не міг загати про те, що відповідачем не виплачена йому при розрахунку індексація, оскільки розрахунок виплачених сум позивачу надавався при звільненні. Отже він мав можливість звернутися до адміністративного суду в місячний строк.
Натомість, виходячи з того, що індексація є складовою заробітної плати, а щодо заробітну відсутні обмеження будь-яким строком, то суд першої інстанції дійшов правильного про розгляд справи по суті, а не залишення позову без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.
Заробітком позивача в період його служби було грошове забезпечення, отже, в разі не виплати в повному обсязі заробітку (без індексації грошового забезпечення) позивач має право звернутися до суду з позовом щодо повного розрахунку з позивачем.
Отже, на думку позивача остаточний розрахунок з позивачем - не здійснено, тобто не виплачена індексація за період з 01.01.2016 по 31.11.2016.
Матеріали справи містять довідку від 14.09.2020 року ФЕС/768, згідно якої за період з 01.01.2016 по 31.11.2016 дійсно не нараховувалася індексація (а.с. 12).
При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що умова, за якої у працівника не буде виникати індексація, - регулярне підвищення окладів. Це випливає із механізму дії індексації, а саме: від наступного за "базовим" місяця перемножуються місячні індекси інфляції, і коли такий накопичувальний індекс перевищить поріг 103%, - у працівника виникає право на індексацію
Отже, у працівника виникне право на індексацію лише в тому випадку, якщо індекс споживчих цін перевищить 103%.
Так, згідно статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» N 1283-XII від 03.07.91, індексація - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів громадян, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати їм подорожчання споживчих товарів і послуг.
Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян, спрямована на підтримання купівельної спроможності їх грошових доходів.
Стаття 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» вказує на індекс споживчих цін.
Зокрема, для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги.
Спостереження за зміною цін на споживчі товари і послуги та обчислення індексу споживчих цін здійснюється органами державної статистики.
Індекс споживчих цін обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Обов'язок проведення індексації покладено на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
По суті індексація є складовою заробітної плати в частині додаткової заробітної плати. Відтак, за її невиплату роботодавець несе відповідальність як за невиплату заробітної плати, а працівник, у свою чергу, може звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому суми індексації.
Обов'язковість проведення індексації регламентовано Законом України «Про індексацію», а її проведення здійснюється згідно з Порядком № 1078, який затверджений постановою КМУ від 17 липня 2003 р. № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення».
Заробітна плата індексується в межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Тобто індексується не вся заробітна плата, а тільки та її частина, яка не перевищує прожитковий мінімум для працездатних громадян.
Натомість, колегія суддів апеляційної інстанції, перевіряючи період з 01.01.2016 по 31.11.2016, про який зазначає позивач в своєму позові, встановила, що в зазначений період заробіток позивача (грошове забезпечення) не підлягав індексації, оскільки індекс споживчих цін в цей період у порівнянні з розміром заробітку позивача, - не перевищив 103%, отже, право на індексацію у позивача не виникло.
Таким чином відповідач не допустив порушень щодо остаточного розрахунку з позивачем, натомість суд першої інстанції не дослідив вищезазначених норм, що призвело до порушення ним процесуальних та матеріальних норм права, та помилкового висновку про можливість задоволення позовних вимог в частині
Згідно частини 2 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином в задоволенні вимог щодо нарахування індексації за період з 01.01.2016 по 31.11.2016 - слід відмовити.
Виходячи з того, що відсутні підстави для задоволення вимоги позивача про нарахування та виплату індексації за період з 01.01.2016 по 31.11.2016, то відсутні і підстави для задоволення похідної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, в задоволенні позову слід відмовити.
Дана справа є справою незначної складності, тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України.
З огляду на результати апеляційного розгляду та характер спірних правовідносин судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. 241-245, 250, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 08.12.2020, скасувати, в задоволенні позову - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України.
В силу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня її прийняття шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
В повному обсязі постанова виготовлена 06.07.2021.
Головуючий - суддя Ю. В. Дурасова
суддя Л.А. Божко
суддя О.М. Лукманова