Справа № 755/19194/20 Головуючий у суді І інстанції Хромова О.О.
Провадження № 22-ц/824/8831/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
21 липня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 березня 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні власністю,
У грудні 2020 рокуакціонерне товариство «Універсал Банк» (далі -АТ «Універсал Банк»)звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , в якому просило усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом позбавлення відповідача права користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідача на його користь понесені судові витрати в розмірі 2 102,00 грн.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 8 серпня 2008 року між АТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 054-2008-2598, за умовами якого остання отримала кредит в розмірі 44 150,00 дол. США зі строком погашення до 1 серпня 2028 року. Того ж дня, між банком та позичальником укладено договір іпотеки нерухомого майна, відповідно до якого у рахунок забезпечення виконання кредитних зобов'язань в іпотеку банку передано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору з ОСОБА_2 в судовому порядку було стягнуто заборгованість за кредитним договором від 8 серпня 2008 року № 054-2008-2598 в розмірі 46 311,72 доларів США, видано виконавчий лист, який стягувачем пред'явлено до примусового виконання. В рамках примусового виконання вказаного виконавчого документа 7 листопада 2019 року приватним виконавцем складено акт про реалізацію предмета іпотеки, а 26 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Апатенко М.А. проведено реєстрацію права власності на вказану вище квартиру за АТ «Універсал Банк» та видано свідоцтво про право власності № 1589 . Ураховуючи, що право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру припинилося, відповідач ОСОБА_1 , який зареєстрований у квартирі та проживає в ній, є таким, що втратив право користування вказаним помешканням, а тому АТ «Універсал Банк», як новий власник квартири, вправі вимагати усунення перешкод у користуванні належним йому на праві власності майном.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, тому з підстав, передбачених нормами статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, позов не підлягає задоволенню, оскільки виселення відповідача із іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, не можливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог житлового законодавства має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через представника за довіреністю - адвоката Городенського О.А. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове судове рішення про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням.
Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачем ставилась матеріально-правова вимога про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом втрати відповідачем права користування житловим приміщенням на підставі статті 391 ЦК України, але аж ніяк не вимога про виселення останнього із спірної квартири. У зв'язку з набуттям банком права власності на дану квартиру у межах процедури виконання рішення суду відповідач вважається таким, що втратив право користування нею, а його перебування на реєстраційному обліку у житловому приміщення позбавляє банк, як законного власника розпоряджатися своїм майном, тому й було пред'явлено саме негаторний позов, який судом вирішено неправильно і з порушенням норм законодавства.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 проситьапеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що за умовами кредитного договору (на споживчі потреби) № 054-2008-2598 від 8 серпня 2008 року, укладеного між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є АТ «Універсал Банк», та ОСОБА_2 , кредитор надає позичальнику грошові кошти в кредит у сумі 44 150,00 доларів США зі сплатою 16,95 % річних (базова процентна ставка) строком до 1 серпня 2028 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 054-2008-2598, 8 серпня 2008 року між банком та позичальником укладено договір іпотеки /нерухомого майна - квартири/, згідно з яким ОСОБА_2 передає в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, що має дві кімнати, загальною площею 46,00 кв. м, житловою площею 30,50 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 грудня 1992 року № 10, посвідченого державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори Нестеренко Ю.Б., зареєстрованого за номером № 1н-2739.
За змістом протоколу № 441424 про проведення електронних торгів, складеного приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Мілоцьким О.Л., 1 листопада 2019 року торги щодо реалізації предмета іпотеки: двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , не відбулися у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів.
З акту про реалізацію предмета іпотеки від 7 листопада 2019 року, складеного приватним виконавцем Мілоцьким О.Л., на виконанні у якого перебуває виконавчий лист № 2-187/1-11, виданий 3 лютого 2012 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором вбачається, що 4 листопада 2019 року іпотекодержателем подана заява про бажання придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна, відповідно до вимог статті 49 Закону України «Про іпотеку». Ціна продажу предмета іпотеки 730 664,00 грн. Дані прилюдні торги відбулися з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про виконавче провадження». Вказаний акт є підставою для подальшого оформлення права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 за іпотекодержателем АТ «Універсал Банк».
Згідно із свідоцтвом від 26 листопада 2019 року за реєстровим № 1589, виданим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Апатенко М.А., АТ «Універсал Банк» належить на праві власності майно - двохкімнатна квартира АДРЕСА_3 , вартістю 730 664,00 грн, оскільки майно не реалізовано/торги не відбулися і стягувач АТ «Універсал Банк» виявив бажання залишити за собою непродане майно, що раніше належало ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31 грудня 1992 року № 10, посвідченого державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори Нестеренко Ю.Б. за реєстровим № 1н-2739. Дублікат договору виданий державним нотаріусом Київського нотаріального архіву Балковою-Петренко Т.М. від 24 травня 2008 року за реєстровим 1-53. Право власності зареєстроване в комунальному підприємстві «Київському міському бюро і технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» на праві приватної власності від 4 червня 2008 року та записам у реєстрову книгу № 166-149 за реєстровим № 32791. Право власності на квартиру підлягає державній реєстрації у Державному реєстри речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 листопада 2019 року індексний номер 190339148 установлено, що квартира АДРЕСА_4 , на праві приватної власності належить АТ «Універсал Банк».
Листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бадахова Ю.Н. від 18 лютого 2020 року № 26/01-16 позивача було повідомлено, що відповідно до відомостей з Реєстру територіальної громади міста Києва встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Зміст вказаних правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців або визнання їх такими, що втратили право користування житлом, при зверненні стягнення на це жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Аналогічну позицію висловлено в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Так, Конституцією України передбачено як захист права власності (стаття 41), так і захист права на житло (стаття 47).
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
У справі, що переглядається апеляційним судом, новий власник, який набув право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки згідно договору іпотеки, у межах процедури виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, позбавлений можливості одноособово розпоряджатися своєю власністю, оскільки особа, яка проживає у спірному житлі, добровільно відмовлялися виселятися з нього та зніматися з реєстраційного обліку.
Разом з тим усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК УРСР.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Як вбачається з матеріалів справи, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки за договором іпотеки від 8 серпня 2008 року, на праві власності належала іпотекодавцю, яка є одночасно і позичальником, - ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31 грудня 1992 року № 10, посвідченого державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори Нестеренко Ю.Б. за реєстровим № 1н-2739. Дублікат договору виданий державним нотаріусом Київського нотаріального архіву Балковою-Петренко Т.М. від 24 травня 2008 року за реєстровим 1-53.
Таким чином судом вірно установлено, що спірна квартира придбавалася не за рахунок кредитних коштів, отриманих на споживчі потреби за кредитним договором № 054-2008-2598 від 8 серпня 2008 року.
У той же час в матеріалах справи відсутні докази того, що іпотекодержатель або новий власник спірної квартири повідомляли відповідача в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» про виселення, зняття з реєстраційного обліку чи усунення перешкод у користуванні майном, або про зміну власника квартири для погодження строку на добровільне звільнення цього приміщення.
Наявність права особи, місце проживання якого зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право позивача на користування і розпорядження майном. Частина друга статті 109 ЖК УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя діяла у зміненій редакції, що містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих в кредит.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), від 5 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 2 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, прийнятої у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її правильного вирішення, надав належну оцінку наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні власністю, оскільки визнання відповідача таким, що втратив право користування іпотечним майном, придбаним не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, не можливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог житлового законодавства має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням.
Колегія суддів враховує, що позивач, виявляючи бажання залишити собі іпотечну квартиру в рахунок погашення боргу за кредитним договором, з огляду на умови договору іпотеки, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім'ї колишнього власника цього житла, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з'ясував, чи відмовляється він від свого права користування жилим приміщенням, адже ні у ЦК України, ні у ЖК Української РСР не передбачена можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК Української РСР та стаття 405 ЦК України).
Враховуючи вимоги як міжнародних актів, так і національного законодавства, аргументи всіх учасників правовідносин, позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про те, що районний суд правомірно відмовив АТ «Універсал Банк» у задоволенні вимог про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом позбавлення ОСОБА_1 права користування його єдиним житлом, із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК УРСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачу у зв'язку із припиненням його права користування спірною квартирою.
Посилання апеляційної скарги на те, що у даній справі ставилась вимога про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом втрати відповідачем права користування житловим приміщенням, а не вимога про виселення його із спірної квартири, на переконання колегії суддів ніяким чином не впливає на результат вирішення спору, адже в обох випадках пред'явленні вимоги стосуються права особи на житло і за встановлених обставин справи задоволення позовних вимог може становити невиправдане втручання у таке право відповідача.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання, що також було враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення.
Судом з'ясовано обставини набуття попереднім власником права власності на спірну квартиру, а саме вона придбавалась не за рахунок кредитних коштів і саме це, на переконання колегії суддів, має визначальне значення для встановлення характеру спірних правовідносин.
Доводи апеляційної скарги про те, що у зв'язку з набуттям банком права власності на дану квартиру відповідач за замовчуванням вважається таким, що втратив право користування нею, а його перебування на реєстраційному обліку у житловому приміщення позбавляє законного власника розпоряджатися своїм майном, відхиляються колегією суддів з огляду на те, що сам по собі факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для позбавлення права на житло колишнього власника цього нерухомого майна та/або членів його сім'ї, а фактичні обставини справи свідчать і позивачем не доведено, хоча це є його процесуальним обов'язком, добросовісність дій по відношенню до відповідача в розрізі позбавлення його права користування єдиним житлом.
Як вказав ЄСПЛ, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за розгляд справи в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 березня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній