Справа № 127/27883/20
Провадження № 22-ц/801/1543/2021
Категорія: 39
Головуючий у суді 1-ї інстанції Бессараб Н. М.
Доповідач:Ковальчук О. В.
27 липня 2021 рокуСправа № 127/27883/20м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчука О. В.,
суддів : Голоти Л. О., Якименко М. М.
за участю секретаря Француза М. Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу,
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 06 травня 2021 року в м. Вінниці суддею цього суду Бессараб Н. М., дата складання його повного тексту не відома,
В грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу, мотивуючи його тим, що 18 червня 2013 року позивач позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 6000 доларів США на придбання автомобіля з терміном повернення до 01 липня 2018 року, про що останнім власноручно написано розписку. Наявність у позивача грошових коштів на момент укладання договору позики підтверджується заявою на видачу готівки № 8, відповідно до якої 13 червня 2013 року він отримав у АТ «БрокбізнесБанк» кошти у сумі 30000 грн. На час отримання коштів у позику та укладення договору позики ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 та ці кошти в борг брались з її відома.
В липні 2013 року ОСОБА_3 отримала довіреність на управління та розпорядження вантажним фургоном марки MERCEDES-BENZ 110, а 14 листопада 2014 року ОСОБА_2 оформив право власності на вказаний автомобіль.
Проте, зобов'язання щодо повернення позики ОСОБА_2 не виконав, а повідомив, що не має можливості розрахуватись.
Пославшись на викладене та на те, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї, ОСОБА_1 просив суд стягнути на його користь солідарно з відповідачів 6000,00 доларів США, що за офіційним курсом гривні до долару США станом на день подачі позову складає 168480,00 грн.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2021 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в сумі 6000 дол. США, що еквівалентно станом на день подання позову 168 480 грн. В задоволені позовних вимог до ОСОБА_3 відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_2 , пославшись на порушення судом першої інстанції вимог ст. 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, в апеляційній скарзі просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_3 зазначила, що оскаржуване рішення вважає законним та обґрунтованим, а тому просить апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін з огляду на таке.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом (п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України).
Згідно з ч. ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 78 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до заяви на видачу готівки № 8 від 13 червня 2013 року ОСОБА_1 отримав у АТ «БрокбізнесБанк» кошти у сумі 30000 грн (а. с. 10).
18 червня 2013 року ОСОБА_2 написав розписку, якою підтвердив, що отримав в борг 6000 дол. США від ОСОБА_1 для придбання автомобіля. Зобов'язався повернути усі позичені кошти в строк до 01 липня 2018 років (а. с. 6).
Згідно довіреності від 09 липня 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Соломко В.В., ОСОБА_4 на підставі укладеного усного договору доручення, уповноважила ОСОБА_3 управляти і розпоряджатися вантажним фургоном «MERCEDES-BENZ 110», 1998 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 з правом його продажу, обміну, страхування, здачі в оренду, передачі в позику, зміни номерних агрегатів і вузлів, поїздок за кордон, догляду на митницях (а. с. 11).
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 14 листопада 2014 року за ОСОБА_2 на праві власності зареєстровано легковий пасажирський автомобіль марки «MERCEDES-BENZ 110», 1998 року випуску, держаний номерний знак НОМЕР_3 (а. с. 12).
З рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 серпня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 06 листопада 1993 року по 07 серпня 2020 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 13-14).
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК України).
Частиною 1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладених договорів, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (провадження № 6-63цс13), від 02 липня 2014 року (провадження № 6-79цс14), від 13 грудня 2017 року (провадження № 6-996цс17) та постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 383/976/15-ц (провадження № 61-10361св18), від 25 березня 2020 року в справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18).
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частина 1 ст. 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. 3 ст. 65 СК України).
Тлумачення ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
За таких обставин, згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Отже, з аналізу наведених вище вимог закону, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні встановити чи отримані в борг грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з'ясувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Такі висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками Верховного Суду у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18.
На підставі викладеного вище, враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів того, що ОСОБА_3 надавала в письмовій формі згоду на укладення її чоловіком договору позики, а отриманні ОСОБА_2 в борг кошти були витрачені в інтересах сім'ї, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності підстав для визнання боргового зобов'язання за договором позики, укладеним ОСОБА_2 з ОСОБА_1 на загальну суму 6 000 дол. США, спільним боргом подружжя.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що права позивача як кредитора порушено відповідачем ОСОБА_2 як боржником у зобов'язанні, отже саме з нього необхідно стягнути заборгованість за договором позики від 18 червня 2013 року в розмірі 6000 дол. США, що еквівалентно станом на день подання позову 168480 грн.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до посилань про доведеність наявності підстав для визнання боргу за договором позики від 18 червня 2013 року спільним боргом подружжя, оскільки місцевий суд розглянув дану справу дотримавшись принципу диспозитивності цивільного судочинства, який передбачено ст. 13 ЦПК України, та вирішив спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних доказів.
Посилання ОСОБА_2 на ряд правових висновків Верховного Суду, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду першої інстанцій у цій справі не суперечать правовим висновкам Верховного Суду у вказаних в апеляційній скарзі справах, а фактичні обставини у них не є тотожними з обставинами у цій справі по суті заявлених позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили із дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ковальчук
Судді : Л. О. Голота
М. М. Якименко
Повний текст постанови виготовлено 27 липня 2021 року.