26 липня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/3983/20 пров. № А/857/7859/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Іщук Л.П., Хобор Р.Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про стягнення коштів,
суддя у І інстанції Тимощук О.Л.,
час ухвалення рішення не зазначено,
місце ухвалення рішення м. Івано-Франківськ,
дата складення повного тексту рішення 09 березня 2021 року,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив про стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ОВК) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 липня 2018 року по 23 грудня 2020 року у розмірі 351 000,72 грн, посилаючись на те, що відповідачем після звільнення позивача зі служби остаточний розрахунок у виді виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексацію грошового забезпечення проведено лише 23 грудня 2020 року.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 березня 2021 року у справі № 300/3983/20 вказаний позов було задоволено частково. Стягнено з Івано-Франківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - ТЦКСП) - правонаступника ОВК - на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 липня 2018 року по 23 грудня 2020 року у сумі 122 042,95 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
При цьому суд першої інстанції виходив із того, що у день виключення позивача із списків особового складу військової частини, позивачу не була виплачена компенсація за невикористані дні додаткової відпустки та індексація грошового забезпечення.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП).
Виходячи з принципу пропорційності, зважаючи на практику Верховного Суду, суд вважав належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 122 042,95 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що складає 34,77 % від 351 000,72 грн.
У апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржено ТЦКСП, який у своїй скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції та у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю. При цьому посилається на те, що вимоги КЗпП не поширюються на військовослужбовців, оскільки вони не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями. Виплата компенсації за затримку виплати розрахунку при звільненні осіб, що проходили військову службу, не передбачена спеціальним законодавством.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається у порядку письмового провадження.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, наказом військового комісара ОВК від 20 червня 2018 року № 121 ОСОБА_1 , звільненого у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я) на підставі частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» відповідно до наказу командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (по особовому складу) від 20 червня 2018 року №143, з 26 липня 2018 року виключено зі списків особового складу ОВК, знято з усіх видів забезпечення.
На момент звільнення позивача зі служби відповідачем не було проведено повного розрахунку, у зв'язку із чим ОСОБА_1 27 серпня 2020 року та 10 вересня 2020 року звертався із позовами до суду про зобов'язання ОВК нарахувати та виплатити йому компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 25 серпня 2015 року по 26 липня 2018 року, а також про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року.
Внаслідок задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у судовому порядку 23 грудня 2020 року відповідачем було проведено розрахунок із ним шляхом виплати 21597,62 грн (а.с.27).
Вважаючи, що станом на день виключення із списків особового складу з ним не було проведено повного розрахунку, ОСОБА_1 за захистом своїх прав звернувся до адміністративного суду із позовом, що розглядається.
При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги
Згідно із приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі .
Згідно із частиною 1 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює за кріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 4 статті 9 цього ж Закону встановлено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Як встановлено частиною 2 статті 9 Закону № 2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Приписами пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ), закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Разом із тим, приписами наведених правових актів не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відтак, апеляційний суд звертає увагу на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані.
Тому слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП.
Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Приписами частини 1 статті 116 КЗпП передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 цієї ж статті визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із положеннями статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає, що норми статей 116 та 117 КЗпП хоча і є загальними, однак поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення особи з військової служби.
З огляду на викладене посилання апелянта на те, що вимоги КЗпП не поширюються на військовослужбовців, оскільки вони не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями, а тому виплата компенсації за затримку виплати розрахунку при звільненні осіб, що проходили військову службу, не передбачена спеціальним законодавством, на переконання апеляційного суду, є безпідставними і до уваги не беруться.
Інших доводів щодо незаконності оскаржуваної постанови суду першої інстанції, у тому числі щодо правильності обчислення судом розміру належних позивачу до виплати сум, апеляційна скарга не містить.
Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 березня 2021 року у справі №300/3983/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді Л. П. Іщук
Р. Б. Хобор