21 липня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/4401/20 пров. № А/857/9222/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й.
за участі секретаря судового засідання: Юрченко М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну Головного управління Держпраці у Львівській області,
на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року (суддя - Карп'як О.О., час ухвалення - 10:56 год.,, місце ухвалення - м. Львів, дата складання повного тексту - 11.01.2021р.),
в адміністративній справі №380/4401/20 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області,
про визнання протиправною і скасування постанови,
встановив:
У червні 2020 року позивач ФОП ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача ГУ Держпраці у Львівській області, в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС Головного управління Держпраці у Львівській області від 24.02.2020 року.
Відповідач позовних вимог не визнав, в суді першої інстанції подав відзив на позовну заяву. Вважає твердження позивача про протиправність оскарженої постанови про накладення штрафу необґрунтованими, а позов безпідставним. Просив відмовити в задоволені позову повністю.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2020 року позов задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано постанову про накладення штрафу уповноваженими особами №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС Головного управління Держпраці у Львівській області від 24.02.2020 року.
З цим рішенням суду першої інстанції від 28.12.2020 року не погодився відповідач ГУ Держпраці у Львівській області та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що оскаржене рішення суду є незаконним, необґрунтованим через допущені судом порушення норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що в Управління були усі правові підстави для проведення інспекційного відвідування. Оскаржувана постанова від 24.02.2020 року є правомірною. Зазначає апелянт, що на підставі наказу №2478-П від 12.12.2019 та направлення від 12.12.2019 №2478, листа ГУ ДПС у Львівській області від 05.12.2019 №17830/933-07, інспекторами праці проведено інспекційне відвідування у ФОП ОСОБА_1 за юридичною адресою місця здійснення господарської діяльності. В ході інспекційного відвідування за відповідними адресами здійснення господарської діяльності ( АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ) було встановлено, що має місце фактичний допуск до роботи працівників ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , без оформлення трудових відносин. Позивачем не було подано підтверджуючих документів, які б свідчили про те, що позивач підприємницьку діяльність не здійснює. Таким чином за результатами розгляду справи уповноваженою посадовою особою встановлено наявність порушення вимог частини 1, 3 ст.24 КЗпП України, постанови Кабінету Міністрів України №413. Відповідач вважає, що Управлінням повністю дотримано встановлену чинним законодавством процедуру проведення контрольного заходу та процедуру притягнення суб'єкта господарювання до фінансової відповідальності.
За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати оскаржене рішення суду від 28.12.2020р. та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач ФОП ОСОБА_1 із апеляційними вимогами не погодився, подав суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу. Вважає апеляційну скаргу безпідставною та необґрунтованою, у зв'язку з чим просить її відхилити.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що дану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з урахуванням наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що згідно з листом ГУ ДПС у Львівській області до ГУ Держпраці у Львівській області, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.09.2018 №649-р “Про заходи, спрямовані на детінізацію відносин у сфері зайнятості населення”, надано на погодження перелік суб'єктів господарювання, які мають ризики використання не задекларованої праці для використання в межах компетенції під час проведення у грудні 2019 року спільних перевірок/інспекційних відвідувань. Серед таких значився і позивач (а.с. 63).
У вказаному листі зазначено, що дані суб'єкти господарювання відповідають критеріям зазначених у Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 №823, а саме невідповідність кількості працівників роботодавця обсягам виробництва (виконаних робіт, наданих послуг) до середніх показників за відповідним видом економічної діяльності.
На підставі наказу №2478-П від 12.12.2019 року та направлення №2478 від 12.12.2019, у період з 20 грудня по 27 грудня 2019 року ГУ Держпраці у Львівській області проведено інспекційне відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю ФОП ОСОБА_1 щодо додержання вимог законодавства про працю в частині виявлення неоформлених трудових відносин: юридична адреса: АДРЕСА_3 , фактична адреса: АДРЕСА_2 ; АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_4 ; АДРЕСА_5 (а.с. 64, 65).
За наслідками інспекційного відвідування складено Акт №ЛВ5178/894/НД/АВ від 27.12.2019 (а.с. 66-70).
Вказаним Актом зафіксовано порушення позивачем ч.ч. 1, 3 ст.24 КЗпП України, постанови Кабінету Міністрів України №413. Зокрема, в ході проведення інспекційного відвідування, за місцем здійснення господарської діяльності підприємця - АДРЕСА_1 (згідно з інформацією поданою підприємцем до органів ДПС у Львівській області), на робочому місці при виконанні трудових функцій оператора (машиніста) мийної установки знаходився працівник ОСОБА_2 (зафіксовано засобами відеофіксації), який в усних поясненнях інспектору праці зазначив, що працює за вказаною адресою з вересня 2019 року. Також 20.12.2019 о 10 год. 00 хв. за адресою АДРЕСА_2 (згідно з інформацією поданою підприємцем до органів ДПС у Львівській області) встановлено, що на робочому місці при виконанні трудових функцій оператора (машиніста) мийної установки знаходиться працівник ОСОБА_3 (зафіксовано засобами відеофіксації). Вказаний працівник повідомив, що працює за вказаною адресою з 14.12.2019 року і що перед початком роботи не подавав трудової книжки для внесення запису і не підписував ніяких договорів.
Згідно висновків Акта перевірки, в ході інспекційного відвідування підприємцем не надано жодних документів (наказів чи розпорядження), які б підтверджували оформлення трудових відносин між ФОП ОСОБА_1 , та працівниками ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 .. Таким чином, в порушення вимог ч.1,3 ст.24 КЗпП України, ФОП ОСОБА_1 допущено до роботи працівників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
03.01.2020 позивач скерував відповідачу зауваження до Акта інспекційного відвідування, до якого долучено копію договору оренди №02/01-17 від 03.01.2017 та додатки № 1, 2 до нього, копію договору оренди №01/12-18 від 03.12.2018 та додатки 1, 2 до вказаного договору, повідомлення про об'єкти оподаткування або об'єкти пов'язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність за формою №20-ОПП від 23.12.2019, копію квитанції №2 від 23.12.2019 (а.с. 78-79).
За результатами розгляду вказаного зауваження відповідачем надано позивачу відповідь від 09.01.2020 про правомірність висновків Акту інспекційного відвідування від 27.12.2019 року (а.с. 81-82).
24.02.2020 відповідачем ГУ Держпраці у Львівській області винесено постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС, відповідно до якої розглянувши справу про накладення штрафу та на підставі акта інспекційного відвідування від 27.12.2019 №ЛВ5178/894/НД/АВ щодо порушень у ФОП ОСОБА_1 законодавства про працю, встановлено порушення вимог ч.ч. 1, 3 ст.24 КЗпП України, Постанови КМ України №413, керуючись ст.259 КЗпП України, ст.53 Закону України “Про зайнятість населення”, ч.3 ст.34 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, п.8 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого Постановою КМ України від 17.07.2013 №509, на підставі абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України вирішено накласти на позивача штраф у розмірі 250380 грн. (а.с. 26-27).
Не погодившись із вказаною постановою від 24.02.2020 року про накладення штрафу позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, а саме, визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу від 24.02.2020 року №ЛВ5178/894/НП/АВ/ФС у розмірі 250380 грн., як такої, що прийнята без врахування всіх істотних обставин справи та з порушенням приписів законодавства, з врахуванням наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначає Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року №877-V (далі - Закон №877-V, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частин 4, 5 статті 2 Закону №877-V, заходи контролю здійснюються органами державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації. Зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов'язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 цього Закону.
Загальні вимоги до здійснення державного нагляду (контролю) встановлені статтею 4 Закону №877-V, відповідно до частини одинадцятої якої плановий чи позаплановий захід щодо суб'єкта господарювання - юридичної особи має здійснюватися у присутності керівника або особи, уповноваженої керівником. Плановий чи позаплановий захід щодо фізичної особи - підприємця має здійснюватися за його присутності або за присутності уповноваженої ним особи.
Згідно з ч.12 ст.4 цього Закону, перед початком здійснення державного нагляду (контролю) посадова особа органу державного нагляду (контролю) вносить запис до журналу реєстрації заходів державного нагляду (контролю) (за наявності такого журналу у суб'єкта господарювання).
Відповідно до ч.3 ст.6 Закону №877-V, суб'єкт господарювання повинен ознайомитися з підставою проведення позапланового заходу з наданням йому копії відповідного посвідчення (направлення) на проведення заходу державного нагляду (контролю).
Згідно з ч.5 ст.7 Закону №877-V, перед початком здійснення заходу посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов'язані пред'явити керівнику суб'єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу або уповноваженій ним особі (фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі) посвідчення (направлення) та службове посвідчення, що засвідчує посадову особу органу державного нагляду (контролю), і надати суб'єкту господарювання копію посвідчення (направлення). Посадова особа органу державного нагляду (контролю) без посвідчення (направлення) на здійснення заходу та службового посвідчення не має права здійснювати державний нагляд (контроль) суб'єкта господарювання. Суб'єкт господарювання має право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходу, якщо вони не пред'явили документів, передбачених цією статтею.
Статтею 11 Закону №877-V передбачено обов'язки суб'єкта господарювання, зокрема суб'єкт господарювання під час здійснення державного нагляду повинен виконувати вимоги органу державного нагляду (контролю) щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства; надавати документи, зразки продукції, пояснення в обсязі, який він вважає необхідним, довідки, відомості, матеріали з питань, що виникають під час державного нагляду (контролю), відповідно до закону.
Відповідно до частини першої статті 259 Кодексу законів про працю України (далі по тексу цієї постанови КЗпП України), державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно з підпунктами 6, 9 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №96 від 11 лютого 2015 року, Державна служба України з питань праці (Держпраці) відповідно до покладених на неї завдань: здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю, зайнятість населення в частині дотримання прав громадян під час прийому на роботу та працівників під час звільнення з роботи; використання праці іноземців та осіб без громадянства; наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця; дотримання прав і гарантій стосовно працевлаштування громадян, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню; провадження діяльності з надання послуг з посередництва та працевлаштування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2019 №100 утворено територіальні органи Дежпраці, зокрема і Управління Держпраці у Львівській області.
Відповідно до Положення про Головне управління Держпраці у Львівській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань праці від 03.08.2018 №84 (далі - Положення №84), відповідач є територіальним органом Державної служби з питань праці, що їй підпорядковується.
Управління Держпраці здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю (підпункт 5 пункту 4 Положення №84).
Процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю, визначає Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. №823 «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю» (далі - Порядок №823), (в редакції, чинній на час розглядуваних правовідносин).
Згідно з пунктом 2 Порядку №823, заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю здійснюються у формі інспекційних відвідувань, що проводяться інспекторами праці Держпраці та її територіальних органів.
Згідно з підпунктом 1 пункту 5 Порядку №823, підставами для здійснення інспекційних відвідувань є, зокрема, звернення працівника про порушення стосовно нього законодавства про працю.
Пунктом 8 Порядку №823 встановлено, що під час проведення інспекційного відвідування інспектор праці повинен пред'явити об'єкту відвідування або уповноваженій ним посадовій особі своє службове посвідчення, перед підписанням акта інспекційного відвідування надати копію відповідного направлення на проведення інспекційного відвідування та внести запис про його проведення до відповідного журналу реєстрації заходів державного нагляду (контролю) об'єкта відвідування (за його наявності).
Зазначеним обов'язкам інспектора праці кореспондують права об'єкта інспекційного відвідування, зокрема: перевіряти в інспектора праці наявність службового посвідчення; одержувати копію направлення на проведення інспекційного відвідування; не допускати до проведення інспекційного відвідування у разі відсутності службового посвідчення; подавати в письмовій формі свої пояснення, зауваження до акта інспекційного відвідування; вимагати від інспектора праці внесення запису про проведення інспекційного відвідування до відповідного журналу реєстрації заходів державного нагляду (контролю) об'єкта відвідування (за його наявності) перед поданням акта інспекційного відвідування для підпису об'єктом відвідування або уповноваженою ним посадовою особою (підпункти 1-6 пункту 13 Порядку № 823).
Згідно з підпунктами 2 та 7 пункту 10 Порядку №823, інспектори праці за наявності службового посвідчення безперешкодно мають право: ознайомлюватися з будь-якими книгами, реєстрами та документами, ведення яких передбачено законодавством про працю, що містять інформацію/відомості з питань, які є предметом інспекційного відвідування, з метою перевірки їх відповідності нормам законодавства та отримувати завірені об'єктом відвідування їх копії або витяги; отримувати від органів державної влади, об'єктів відвідування інформацію та/або документи, необхідні для проведення інспекційного відвідування.
Пунктом 16 Порядку №823 встановлено, що за результатами інспекційного відвідування складаються акт інспекційного відвідування (далі - Акт) і в разі виявлення порушень вимог законодавства про працю - припис щодо їх усунення та попередження про відповідальність за порушення законодавства про працю.
Якщо об'єкт відвідування не погоджується з викладеною в акті інформацією, акт підписується із зауваженнями, які є його невід'ємною частиною.
Відповідно до приписів ст.12 Конвенції Міжнародної організації праці №81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованої відповідно до Закону України №1985-IV від 08.09.2004, інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції, та здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються. Згідно зі ст.16 вказаної Конвенції інспекції на підприємствах проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних правових норм.
Зі змісту наказу відповідача від 12.12.2019 №2478-П “Про проведення інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_1 ” видно, що підставою для призначення інспекційного відвідування позивача заначено посилання на Конвенцію Міжнародної організації праці-від 1947 року №81 «Про інспекцію праці у промисловості та торгівлі», Конвенцію Міжнародної організації праці №129 від 1969 року №129 «Про інспекцію праці в сільськогосподарському господарстві», ст.259 Кодексу законів про працю України, ст.2 Закону України від 05.04.2007 №877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №823, постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року №96 «Про затвердження Положення про Державну службу України з питань праці», розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 р. №929-р. «Питання Державної служби з питань праці», наказу Міністерства соціальної політики України від 18 серпня 2017 року №1338, Положення про Головне управління Держпраці у Львівській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань праці від 03.08.2018 №84.
Отже, у відповідача були передбачені чинним законодавством підстави для винесення наказу від 12.12.2019 №2478-П “Про проведення інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_1 ” та направлення про проведення заходу державного контролю у формі інспекційного відвідування від 12.12.2019 №2478.
Відносно питання про порушення позивачем вимог трудового законодавства, судом встановлено, що у період з 20.12.2019 року по 27.12.2019 року головним державним інспектором Вовк Н.Я. було проведено інспекційне відвідування у ФОП ОСОБА_1 , за результатами якого встановлено, що має місце фактичний допуск до роботи працівників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без оформлення трудових відносин.
Згідно з висновками відповідача, працівник ОСОБА_2 знаходився на робочому місці при виконанні трудових функцій оператора (машиніста мийної установки), що зафіксовано засобами відеофіксації, в усних пояснення інспекторам праці зазначив, що працює за вказаною адресою кілька місяців. Працівник ОСОБА_3 (зафіксовано засобами відеофіксації") також знаходився на робочому місці при виконанні трудових функцій оператора (машиніста мийної установки) та повідомив інспекторам праці, що працює за вказаною адресою за графіком і що перед початком роботи не подавав трудової книжки для внесення запису і не підписував ніяких договорів, оскільки в нього випробувальний термін. В ході інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_1 не надано жодних документів (наказів чи розпоряджень), які б підтверджували оформлення трудових відносин між ФОП ОСОБА_1 та працівниками ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .. Таким чином, ФОП ОСОБА_1 порушено вимоги ч. 1, 3 ст.24 КЗпП України, постанови КМУ №413, згідно якої працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статей 72-75 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до положень ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ст.43 Конституції України, держава створює умови для здійснення громадянами права на працю. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю є важливими способами захисту трудових прав працівників, гарантією забезпечення законності в трудових відносинах.
Статтею 259 Кодексу законів про працю України визначено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні, крім органів доходів і зборів, які мають право з метою перевірки дотримання податкового законодавства здійснювати такий контроль на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування.
Відповідно до ч.1 ст.260 КЗпП України, державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці здійснюють, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці.
Згідно з ч.2 ст.2 КЗпП України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
За змістом ст.21 КЗпП України, трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва.
Вказаний висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 25.11.2019 у справі №620/392/19 та у постанові від 04.07.2018 року у справі №820/1432/17.
Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (ст.23 КЗпП України).
Згідно з ч.1 ст.24 КЗпП України, трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 6-1) при укладенні трудового договору про дистанційну (надомну) роботу; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч.3 ст.24 КЗпП України).
Частиною 1 статті 265 КЗпП України передбачено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Згідно ч.2 ст.265 КЗпП України (в редакції, чинній на момент проведення інспекційного відвідування), юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
Судом першої інстанції вірно враховано, що представником позивача 03.01.2020 року було подано до відповідача документи, в яких зокрема було повідомлено відповідача, що позивач не здійснює господарської діяльності за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_6 . На підтвердження даних обставин позивачем було подано до відповідача документи, що описані нижче (а.с. 18-25).
Так, згідно договору оренди №02/01-17 від 03 січня 2017 року, орендар ФОП ОСОБА_1 , отримав в строкове платне користування об'єкт оренди, розміщений за адресою АДРЕСА_2 , строк оренди до 15 грудня 2019 року.
15 грудня 2019 року згідно акту передачі-приймання, орендар ФОП ОСОБА_1 , повернув об'єкт оренди, що підтверджується актом.
Згідно договору оренди №01/12-18 від 03 грудня 2018 року, орендар ФОП ОСОБА_1 , отримав в строкове платне користування об'єкт оренди, розміщений за адресою АДРЕСА_6 , строк оренди до 15 грудня 2019 року.
15 грудня 2019 року згідно акту передачі-приймання, орендар ФОП ОСОБА_1 , повернув об'єкт оренди, що підтверджується актом.
23 грудня 2019 року ФОП ОСОБА_1 , повідомив Головне управління ДПС у Львівській області, Залізничне управління, Франківська ДПІ, про закриття об'єктів оподаткування, що підтверджується повідомленням про об'єкти оподаткування та отримання такого повідомлення податковим органом за формою №20-ОПП від 23.12.2019, що підтверджується копією квитанції №2 від 23.12.2019.
Судом встановлено, що під час винесення постанови про накладення штрафу, відповідачем не було взято до уваги дані документи позивача, а також не було доведено, що позивач на момент проведення інспекційного відвідування здійснював діяльність за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_6 .
Матеріалами справи підтверджено, що позивачем було укладено договори оренди - збірно-розбірні автомийки, проте станом на 23 грудня 2019 року позивач не здійснював господарської діяльності за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_6 .
Таким чином, отримавши від позивача із запереченнями на акт перевірки документи щодо повернення об'єктів оренди відповідач не врахував таких при прийнятті спірного рішення та не мотивував підстав неврахування таких.
Також судом першої інстанції також вірно враховано, що на момент (24.02.2020) прийняття оскаржуваної постанови про накладення штрафу діяла нова редакція абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України, якою до фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження, а не штраф.
Так, згідно витягу з реєстру платників єдиного податку від 07.02.2017 та Реєстру платників єдиного податку, що відображається на офіційному веб-сайті ДПС України, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебуває на єдиному податку з 01.07.2014 року, друга група (а.с. 7).
Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення затверджений постановою Кабінету Міністрів України віл 17 липня 2013р. №509 (далі - Порядок №509).
Згідно п.6 Порядку №509, в редакції на яку посилається позивач, про розгляд справи уповноважені посадові особи письмово повідомляють суб'єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п'ять днів до дати розгляду рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.
Однак, пункт 6 виключено на підставі Постанови Кабінету Міністрів України №823 від 21.08.2019р..
Відповідно до п.2 Порядку №509 (в редакції чинній на момент спірних правовідносин), штрафи накладаються, зокрема на підставі акта, складеною за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників.
Пунктом 3 Порядку №509 (в редакції чинній на момент спірних правовідносин) передбачено, що справа про накладення штрафу розглядається у 45-денний строк з дня, що настає за днем одержання уповноваженою посадовою особою документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку. Про дату одержання документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, уповноважена посадова особа письмово повідомляє суб'єкту господарювання та роботодавцю не пізніше ніж через п'ять днів після їх отримання рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.
Відповідно до п.5 Порядку №509 (в редакції чинній на момент спірних правовідносин), під час розгляду справи досліджуються матеріали і вирішується питання щодо наявності підстав для накладення штрафу. За результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу.
Повідомленням про одержання документів №007/1/11-31 відповідач повідомив позивача про те, що уповноваженою особою одержано матеріали інспекційного відвідування, за результатами якого складено Акт інспекційного відвідування №ЛВ5178/894/НД/АВ від 27.12.2019 (а.с. 85).
Законом України “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 12.12.2019 року №378-ІХ до Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) внесено зміни до ст.265 КЗпП, якими, зокрема, суттєво зменшено штрафи за порушення законодавства про працю. Закон №378 з оновленими розмірами штрафів діє з 02.02.2020.
Так, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків до прийняття наведених вище змін, до юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю, застосовувалися штрафи у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.
Після набрання чинності змінами до ст.265 КЗпП, за те саме правопорушення встановлено інші розміри штрафів, а саме: за перше порушення: у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження; за повторне протягом двох років з дня виявлення порушення: у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.
Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), зазначив, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Статтею 42 Конституції України гарантовано кожному право на підприємницьку діяльність.
Зміст Підрозділу 1 Розділу ІІ ЦК України, а саме включення до нього Глави 5 “Фізична особа-підприємець” та особливості відповідальності фізичної особи-підприємця усім майном, передбаченої ст.52 цього ж Кодексу, дозволяють суду стверджувати, що статус фізичної особи-підприємця вказує на діяльність фізичної особи, а не на її належність до певного виду осіб (суб'єктів) у відносинах, які регулюються чинним законодавством України.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач у справі є фізичною особою в розумінні чинного законодавства України, на яку поширюється зворотна дія в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують юридичну відповідальність.
Відповідно до цього ж рішення Конституційного Суду України, дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалася лише в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України та інші). Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.
У рішенні Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року №6-рп/2000 зазначено, що суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
У рішенні від 2 липня 2002 року №13-рп/2002 Конституційний Суд України повторив раніше викладені положення попередніх рішень, зокрема те, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності (рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп), і не поширюється на правовідносини, які виникли й закінчилися до набуття такої чинності (рішення Конституційного Суду України від 5 квітня 2001 року № 3-рп).
У рішенні ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі “Корецький та інші проти України” було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону було вірно розтлумачено судами та дане втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів “передбачений законом” у другому пункті статті 11 Конвенції не лише вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.
Відповідно до рішення КСУ від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Відповідно до підпункту 5.4 п.5 рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 №5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
За загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило повинно надавати визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію лише на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Принцип незворотності дії в часі нормативно-правових актів знайшов своє закріплення і в ст.7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 1950 року, відповідно до якої нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці все ж застосовує широкий підхід до дії принципу незворотності дії закону в часі шляхом більш широкого розуміння захисту прав і свобод людини та застосування принципу верховенства права, не обмежуючись кримінально-правовим підходом до дії принципу незворотності дії закону в часі, а розширюючи дію цього принципу в галузевому розрізі права. Досить часто такому широкому підходу може слугувати й тлумачення Судом гарантованих Конвенцією прав і свобод людини через застосування принципу предмету та мети Конвенції.
Метою Конвенції, як вказується в численних рішеннях ЄСПЛ, є захист індивідуальних прав людини, а також розвиток ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Крім того, часто Суд у своїх рішеннях посилається не лише на предмет і мету Конвенції, а застосовує для підсилення своєї позиції також слова її Преамбули про верховенство права у відповідності із Статутом Ради Європи.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі “Мельник проти України” від 28 березня 2006 року Суд нагадав, що ретроспективність цивільного законодавства категорично не заборонена нормами Конвенції і в даному випадку може бути застосована. Тим не менше, коли питання стосується ефективного засобу правового захисту, цей засіб правового захисту має існувати з достатньою мірою певності (див. Ухвала Європейського суду з прав людини від 17 грудня 2002 року щодо прийнятності заяви Воробйової проти України). У зв'язку з цим Суд дотримується думки, що застосування зворотного в часі цивільного процесуального законодавства порушуватиме принцип правової визначеності й буде несумісним із нормами закону, якщо він позбавляє особу доступу до засобів правового захисту, які мали б бути ефективними згідно з положеннями п.1 статті 35 Конвенції.
Європейський суд з прав людини в своєму рішенні у справі “Щокін проти України”, а саме - в п.56 Рішення зазначив наступне: ...відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу “якості закону”, передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Цим рішенням ЄСПЛ окреслив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу “якості закону”. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи мають застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві повинно тлумачитися на користь особи.
Надаючи оцінку оскаржуваній постанові відповідача №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС від 24.02.2020 із застосуванням критеріїв, наведених у ч.2 ст.2 КАС України, колегія суддів правильним вважає висновок, що така прийнята відповідачем без урахування всіх обставин, що мали значення для його прийняття, тобто є необґрунтованою, а також з порушенням принципу пропорційності, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у даному випадку, оскільки правовідносини з виявлення порушення та притягнення до відповідальності тривали на час винесення (24.02.2020) відповідачем оскаржуваної постанови №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС, а редакція ст.265 КЗпП (з 02.02.2020) вже не передбачала такий вид відповідальності за вчинене позивачем порушення як штраф у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, то прийняте рішення відповідачем із застосуванням норми законодавства, яка втратила чинність на час його прийняття, не може розцінюватися судом як прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також прийнятим із застосуванням до позивача найбільш сприятливого підходу.
З огляду на вказане, суд першої інстанції правильно вважав, що позовні вимоги за наведених вище підстав є обґрунтованими, а тому позов підлягає задоволенню.
Частинами 1 та 2 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно та об'єктивно встановлено обставини справи, сформовано правильні висновки по суті розглядуваних правовідносин, оскаржене рішення суду від 28.12.2020 року винесене з дотриманням чинного законодавства, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому немає підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області - залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року в адміністративній справі №380/4401/20 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання протиправною і скасування постанови - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття (проголошення), а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
Р. Й. Коваль
Повне судове рішення складено 27.07.2021.