Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
19 липня 2021 року № 520/5783/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Бабаєва А.І.,
за участі:
секретаря судового засідання Савона О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,
06.04.2021 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області, в якому просив суд:
- визнати протиправними дії відповідача Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області щодо відмови у встановленні Позивачу статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни;
- зобов'язати Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області встановити Позивачу статус інваліда війни та видати згідно чинного законодавства посвідчення інваліда війни.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідачем, на думку позивача, вчинено протиправні дії щодо відмови у встановленні позивачу статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2021 року відкрито спрощене провадження в адміністративній справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідач, Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області, подало до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначило, що відповідач у спірних правовідносинах діяв згідно чинного законодавства.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 року суд перейшов до стадії підготовчого провадження у порядку загального позовного провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії.
В судове засідання сторони не прибули, про дату, час та місце судового засідання повідомлялись належним чином.
Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .
З 31.10.2017 позивач є особою з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов'язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується копією довідки МСЕК серії 12ААА № 466926.
Позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив встановити заявнику статус інваліда війни, оскільки заявник є інвалідом 2-ї групи, внаслідок участі в ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС, тобто, здійснював захист Батьківщини нарівні з військовослужбовцями та правоохоронцями.
Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області листом №1008 від 23.03.2021 року повідомило позивача, що у відповідності до ст.4 Закону України № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ветерани війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, до ветеранів війни належать: учасники бойових дай, особи з інвалідністю війни, учасники війни. Вказано, що згідно Закону України № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» пункту 1 статтею 7 до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи інвалідністю з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з Ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами. Зазначено, що відповідно до пункту 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №302 від 12.05.1994 року посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації. Також, вказано, що згідно з пунктом 10 цього положення «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни» видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності. При наявності зазначених підтверджуючих документів про залучення позивача до формувань Цивільної оборони, просило звернутись до Управління та надати підтверджуючи документи.
Не погоджуючись з діями відповідача позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" № 3551-XII від 22 жовтня 1993 року визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них (далі - Закон № 3551-XII).
Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII до інвалідів війни належать також інваліди з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Згідно зі ст. 18 Закону № 3551-XII ветеранам війни вручаються посвідчення та нагрудні знаки. Порядок виготовлення та видачі посвідчень і знаків встановлюється Кабінетом Міністрів України та міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Згідно з п. 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 02.05.1994 № 302 (далі - Положення № 302), посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.
В абз. 2 п. 7 Положення № 302 зазначено, що "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Пунктом 10 Положення № 302 встановлено, що "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що обов'язковими умовами, за якими особу можна віднести до інвалідів війни згідно з п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону, є наявність в особи сукупності таких обов'язкових умов: залучення такої особи до складу формувань Цивільної оборони та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Наведений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду викладеною, зокрема, у постановах від 27.02.2019 у справі №818/26/18 та № 149/3307/16-а, від 20.02.2019 у справі № 817/237/18, від 13.02.2019 у справі № 676/1827/17.
Згідно з ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим Наказом начальника Цивільної оборони СРСР від 06.06.1975 року № 90 та Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим Постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18.03.1976 року №1111, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
Суд враховує, що встановлені вище обставини прийняття позивачем участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, вказують на те, що на нього поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України "Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
При цьому, відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 10.10.2019 у справі № 810/4584/18, від 19.09.2019 у справі №756/8323/16, від 26.02.2020 у справі № 377/196/17 для набуття статусу інваліда війни, з підстав, встановлених п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону, окрім факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зазначений Закон містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 377/196/17, це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженнями керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим Постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18.03.1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим Наказом начальника ІДО СРСР від 06.06.1975 року № 90, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
Наявні в матеріалах справи докази підтверджують факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також настання інвалідності у зв'язку із захворюванням, пов'язаним з участю у ліквідації цих наслідків.
Разом з цим, вказані обставини, свідчать про те, що на позивача як на особу, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
В свою чергу для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни (з підстав, встановлених п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону), окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Закон містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
При цьому, за відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивачки до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, достатніх підстав для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни за правилами п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону немає.
Суд зазначає, що документи, які позивач долучив до своєї заяви, адресованої відповідачу, щодо набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, належним чином підтверджують його статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та настання інвалідності у зв'язку з тим, що останній брав участь у таких заходах. Проте, належного документального підтвердження своєї участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивачем не надано.
При цьому, відповідач в листі №1008 від 23.03.2021 року при наявності зазначених підтверджуючих документів про залучення позивача до формувань Цивільної оборони, просив звернутись до Управління та надати підтверджуючи документи.
Вказана обставина, як зазначалось Верховним Судом в аналогічній категорії справ, є істотною, оскільки в протилежному випадку статус особи з інвалідністю внаслідок війни (на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (пп. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи").
Щодо посилань позивача на Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 1111-1976 року; наказу заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР № 90 від 06 червня 1975 року (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та № 92 від 29 червня 1976 року (Настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (сільському на сільськогосподарському об'єкті народного господарства), Розпорядження ЦО СРСР від 26 квітня 1986 року, начальника ЦО УРСР від 28 квітня 1986 року, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29 квітня 1986 року № 01, від 30 квітня 1986 року № 2, від 04 травня 1986 року № 16, від 19 травня 1986 року № 52, суд зазначає наступне.
Так, вказані посилання на нормативні акти, якими встановлено загальні положення функціонування системи Цивільної оборони в СРСР, однак, самі по собі вони не є доказом включення позивача у формування Цивільної оборони та участь його, у складі цих формувань, у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
З огляду на викладене, суд вважає необґрунтованими вищевказані посилання позивача.
Суд зазначає, що статус інвалідів війни розповсюджено на осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, на підставі Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" № 1770-IV від 15.06.2004.
З пояснювальної записки до проекту цього Закону вбачається, що до категорії осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, законодавець запропонував відносити вузьку категорію осіб (1300 чоловік), які з перших днів аварії разом з військовослужбовцями виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення у складі мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню.
Разом з тим, позивач не брав участь у загонах спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, тому не може бути визнаний особою з інвалідністю внаслідок війни саме на підставі п.9 ч.2 ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.04.2019 у справі № 363/1489/17.
Суд вважає, що доводи позивача щодо відсутності нормативного документу з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення кожної конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони, є безпідставними, оскільки має бути підтверджена належними та допустимими доказами участь саме позивача у ліквідації наслідків аварії у складі формувань Цивільної оборони.
Таким чином, суд вважає, що відповідач, відмовляючи позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п.9 ч. 2 ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", діяв на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством, з дотриманням вимог ч. 2 ст. 2 КАС України.
Враховуючи викладене, у спірних правовідносинах відповідачем не порушено прав позивача, протилежного судовим розглядом не встановлено, а позивачем не доведено.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 243, ст. 246, ст.255, ст. 293, ст. 295, ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області (64300, Харківська область, місто Ізюм, вул. Гагаріна, будинок 1) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Бабаєв А.І.
Повний текст рішення складено 27.07.2021 року