14 липня 2021 року Справа № 915/2481/19
м.Миколаїв
За позовом: Акціонерного товариства «Українська залізниця»
(03680, м.Київ, вул. Єжи Гедройця, 5).
в особі регіональної філії «Одеська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця»
(65012, м.Одеса, вул. Пантелеймонівська, 19)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний кар?єр»
(56550, Миколаївська обл., Вознесенський р-н, с.Григорівське, вул. Центральна, 36),
Суддя Ткаченко О.В.
Секретар судового засідання Сулейманова С.М.
Представники:
від позивача: Ніколащенко С.О., за довіреністю,
від відповідача: Шевченко І.В., за ордером.
СУТЬ СПОРУ: стягнення 402269,18 грн., -
26.12.2019р. Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця» звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю «Південний кар?єр» про стягнення 402269,18 грн., яка мотивована неналежним виконанням відповідачем умов договору про складування вантажів в смузі відведення Одеської залізниці №ОД/П-15-532дНЮ від 25.08.2015р. в частині своєчасної та повної оплати наданих відповідачу послуг зі складування вантажу, які надавались протягом 2017-2018 років.
Ухвалою суду від 02.01.2020р. було відкрито провадження у справі, підготовче засідання призначено на 06.02.2020р.
Підготовче засідання неодноразово відкладалось в т.ч. ухвалою суду від 03.03.2020р. було продовжено строк підготовчого провадження.
06.08.2020р. від відповідача до суду надійшли: відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти позовних вимог у повному обсязі; та клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, в якому відповідач просить суд поставити на вирішення експерту питання щодо виконання підписів відповідача на актах виконаних робіт та актах звірки взаємних розрахунків саме посадовою особою відповідача чи іншою особою.
25.08.2020р. від відповідача до суду надійшли пояснення, в яких він зазначив, що дію договору від 25.08.2015р. №ОД/П-15-532-дНЮ не було продовжено та він припинив свою дію у грудні 2016 року. Сторонами договору не узгоджувалась ціна надання послуг в розмірі 42780,0 грн. на місяць. Остання узгоджена ціна складає 23101,2 грн. Відповідачем не підписувались акти виконаних робіт за договором, про що зазначено у відзиві. Також відповідач повідомив, що у 2017 році він не проводив господарської діяльності, тому послуг за спірним договором йому позивачем не надавалось.
Ухвалою суду від 26.08.2020р. було призначено судову почеркознавчу експертизу та зобов'язано позивача надати суду оригінали документів, необхідних для проведення експертизи, провадження у справі зупинено.
28.09.2020р. від позивача до суду надійшли оригінали документів та клопотання про винесення на вирішення експертів додаткових питань.
Ухвалою суду від 26.11.2020р. був визначений перелік питань на вирішення експерту, постановлено справу №915/2481/19 направити до експертної установи для проведення експертизи.
Ухвалою суду від 11.02.2021р. було розглянуто та задоволено клопотання експерта, рахунок направлений на оплату відповідачу - ТОВ «Південний кар'єр».
18.02.2021р. матеріали справи були направлені до експертної установи для проведення експертизи.
22.03.2021р. від експертної установи надійшли матеріали справи з висновком експерта.
Ухвалою суду від 25.03.2021р. провадження у справі було поновлено, підготовче засідання призначено на 08.04.2021р.
Ухвалою суду від 08.04.2021р. підготовче засідання було відкладено на 13.05.2021р.
26.04.2021р. від позивача до суду надійшли додаткові докази - витяги з журнал ордер-розрахунків, рахунок №37411 за 2018, 2019, 2020, 2021 роки про заборгованість ТОВ «Південний кар'єр» перед Одеською залізницею.
07.05.2021р. від відповідача до суду надійшли додаткові пояснення з урахуванням висновку експерта.
Ухвалою суду від 13.05.2021р. було закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті на 29.06.2021р.
29.06.2021р. від позивача до суду надійшло клопотання про залучення доказів по справі - копій акту приймання-передачі послуг з надання майданчику для складування вантажів в смузі відведення ДП «Одеська залізниця» від 25.08.2015р. та копію довідки щодо реквізитів підприємства.
В судовому засіданні 29.06.2021р. представник відповідача заперечив проти залучення даних доказів у справі, зазначивши, що по-перше, ці документи були у позивача на момент подання позову а тому він мав подати їх разом із позовом, та наразі позивачем не обґрунтовано причин вчасного неподання цих документів, по-друге, наданий акт приймання-передачі не відноситься до спірного періоду, а документ під назвою «Довідка» не має ані підпису ані відбитку печатки ТОВ «Південний кар'єр» ані вихідних реквізитів, тому неможливо встановити хто та за яких обставин видав вказану довідку.
Представник позивача не зміг пояснити в судовому засіданні щодо дати та обставин отримання даної довідки щодо реквізитів підприємства ТОВ «Південний кар'єр»
Заслухавши присутніх в судовому засіданні представників сторін, з огляду на норми ст.80 ГПК України, господарський суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про доручення документів до матеріалів справи.
В судовому засіданні 29.06.2021р. оголошувалась перерва до 14.07.2021р.
В судовому засіданні 14.07.2021р. представник позивача підтримав позовні вимоги, зазначаючи, що фактично послуги за спірний період були надані відповідачу та не оплачені останнім.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив, зазначаючи що відповідач не отримував послуг від позивача за спірний період, акти приймання-передачі послуг у спірний період підписані не директором відповідача, тому підстави для виконання вказаного зобов'язання у відповідача відсутні.
В судовому засіданні 14.07.2021р. судом було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Заслухавши в судових засіданнях представників сторін, вивчивши матеріали справи, дослідивши докази у їх сукупності, господарський суд, -
встановив:
25 серпня 2015 року за №ОД/П-15-532дНЮ між Державним підприємством «Одеська залізниця», як «Залізницею» та товариством з обмеженою відповідальністю «Південний кар'єр», як «Підприємством», був укладений договір про складування вантажів в смузі відведення ДП «Одеська залізниця» на майданчику, який розташований по смт.Вознесенськ, в смузі відведення «Залізниці» загальною площею 3565 м2, відповідно до технічної документації (схеми розташування), яка додається до договору та є його невід'ємною частиною (додаток №1).
Надання майданчиків в смузі відведення для складування вантажу не надає «Підприємству» права власності на це майно та права на користування або вилучення земельної ділянки. Власником майна та земельної ділянки залишається держава, землекористувачем - «Залізниця» (п.1.2 договору).
Відповідно до умов п.2.1.1 договору «Залізниця» зобов'язалась дозволити підприємству використовувати зазначений у п.1.1 цього договору майданчик в смузі відведення для складування вантажів на весь період дії цього договору.
За умовами п. 2.3.2 договору «Підприємство» зобов'язалось вчасно сплачувати «Залізниці» плату за використання майданчику у смузі відведення, відповідно до протоколу узгодження договірної ціни, що є невід'ємною частиною договору (додаток №2) та надані додаткові послуги.
Відповідно до п.п.2.3.6, 2.3.7 договору «Підприємство» зобов'язалось у разі припинення або розірвання договору повернути «Залізниці» майданчик в смузі відведення в належному стані, не гірше, ніж на момент надання а також після закінчення використання вказаного майданчика для складування вантажу - провести рекультивацію території майданчику.
Умовами п. 3.4 договору його учасники узгодили, що факт надання послуг «Залізницею» та приймання їх результатів «Підприємством» оформлюється актом приймання-передачі, який підписується повноважними представниками сторін протягом 3(трьох) робочих днів після фактичного надання послуг.
Підписання акта приймання-передачі наданих послуг представником «Підприємства» є підтвердженням відсутності претензій з його боку(п.3.5 договору).
У випадку, якщо виготовлений «Залізницею» акт приймання-передачі не підписаний і не оскаржений протягом 10 днів з моменту його отримання, він вважається прийнятий без змін та підтверджує виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі (п.3.6 договору).
Протоколом узгодження договірної ціни від 25.08.2015р. сторони узгодили варість складування вантажів в смузі відведення Одеської залізниці в сумі 19251,0 грн. на місяць.
В подальшому додатковими угодами №№1,2,3,4 сторони вносили зміни до договору - збільшували вартість складування вантажів в смузі відведення - до 23101,2 грн. на місяць, змінювали реквізити «Залізниці», змінювати порядок плати за надання послуг у п.3.1 договору та продовжували дію договору - до 31.03.2016р., 30.06.2016р., 30.09.2016р. та 31.12.2016р. відповідно.
Позивач зазначив, що додаткові угоди про продовження строку дії договору на 2017 та 2018 роки підписані не були, однак відповідачем повернення майданчику здійснено не було та фактично було продовжено використання майданчику для складування вантажів.
Так, на підтвердження фактичного використання майданчику для складування, позивач надав суду копії актів виконаних робіт №18 від 22.09.2017р., №19 від 22.10.2017р., №20 від 22.11.2017р., №21 від 22.12.2017р., №1 від 11.01.2018р., №2 від 22.02.2018р., №3 від 22.03.2018р., №4 від 23.04.2018р. (а.с.23-30 т.1).
З вказаних актів вбачається, що за період з вересня 2017 року по квітень 2018 року ТОВ «Південний кар'єр» здійснило використання майданчику для складування вантажу в смузі відведення на загальну суму 342240,0 грн.
У зв'язку з несплатою існуючої заборгованості позивач направив відповідачу листа-претензію від 16.11.2017р. №ПЧЛС-3-01/4188 з вимогою оплатити заборгованість в сумі 130711,83 грн., а саме плату за організацію майданчику для складування вантажу - 128340,0 грн. та податок на землю 2371,83 грн., а також листа-претензію з вимогою сплатити заборгованість за організацію майданчику під складування вантажу та податку на землю в сумі 145235,36 грн.
Вказані листи були направлені на адресу відповідача та отримані, що підтверджується відповідними копіями повідомлень про вручення поштових відправлень (а.с.33 т.1).
Відповідач листом від 04.01.2018р. №04-01/1-2018 повідомив позивача про наявність судової справи та заборони ТОВ «Південний кар'єр» на отримання гірничого відводу, а також про те, що на даний час підприємство блоковано та тимчасово не здійснює статутну діяльність (видобування піску). У цьому ж листі відповідач зазначив, що ТОВ «Південний кар'єр» розраховує в найближчий час розпочати видобування піску та виконати усі зобов'язання перед Одеською залізницею.
Окрім цього, позивач надав суду копії актів звірки взаємних розрахунків станом на 01.01.2018р., 01.04.2018р. та 01.07.2018р. з яких вбачається наявність заборгованості ТОВ «Південний кар'єр» перед виробничим підрозділом служби колії «Знам*янська дистанція захисних лісонасаджень» регіональної філії «Одеська залізниця» в сумі 145235,36 грн., 245161,88 грн. та 290470,72 грн. відповідно.
Відповідач у відзиві та у наступних поясненнях зазначив, що він не замовляв і, відповідно, не отримував від позивача послуг зі складування вантажу в смузі відведення, надані позивачем акти та акти звірки взаємних розрахунків відповідач не підписував, що в свою чергу не обумовило виникнення господарського зобов'язання між позивачем та відповідачем. Також щодо щомісячної плати згідно тарифу 42780,0 грн. відповідач зазначає, що позивач не надав доказів згідно яких відбулась така тарифікація при розрахунку боргу на суму 342240,0 грн.
В ході підготовчого провадження представник відповідача зазначав, що у період, за який позивач нараховував борг у ТОВ «Південний кар'єр» відбувалась зміна директора та засновників, тому акти виконаних робіт підписані не нинішнім директором товариства ОСОБА_1 .
Стосовно листа ТОВ «Південний кар'єр» від 04.01.2018р., копія якого надана позивачем (а.с.36 т.1) представник відповідача зазначив, що даний лист підписаний керівником ТОВ «Південний кар'єр», однак зміст даного листа зводиться до того, що товариство повідомляє Одеську залізницю про наявні труднощі та про не здійснення господарської діяльності, зазначаючи про сподівання до швидкого відновлення господарської діяльності.
За результатом проведеної на замовлення відповідача експертизи було встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 у актах №20 від 22.11.2017р., №21 від 22.12.2017р., №1 від 22.01.2018р., №2 від 22.02.2048р., №3 від 22.03.2018р., №4 від 22.04.2018р. у графі «представник Замовника» виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою. Підписи від імені Звєрова В.В. у актах №18 від 22.09.2017р. та №19 від 22.10.2017р. виконаних робіт не досліджувались через ненадання експерту оригіналів відповідних актів. Та підписи у актах звірки взаємних розрахунків станом на 01.01.2018р. та станом на 01.04.2018р. у графі «Головний бухгалтер ТОВ «Південний кар'єр» виконані не ОСОБА_1 а іншою особою. Відповісти на питання чи виконані підписи на вказаних актах головним бухгалтером ТОВ «Південний кар'єр» не виявилось можливим, оскільки клопотання експерта виконано не було на не було надано будь-яких порівняльних зразків ОСОБА_2 , яка працювала головним бухгалтером ТОВ «Південний кар'єр» на момент підписання спірних досліджуваних документів.
З наданих відповідачем додаткових пояснень та документів (а.с.71-73 т.2) вбачається, що у спірний період - з 17.09.2015р. по 12.02.2018р. на підприємстві працювала бухгалтером гр. ОСОБА_2 , а засновником до 13.02.2018р. був ОСОБА_3 та з 14.02.2018р. засновником ТОВ «Південний кар'єр» став ОСОБА_1 , який був директором товариства, та при переоформленні права власності на корпоративні права товариства документації із підписами ОСОБА_2 ОСОБА_1 не отримав.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Отже, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
В силу статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Відповідно до частини сьомої статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Судом враховано, що між сторонами існували договірні відносини, обумовлені договором №ОД/П-15-53дНЮ від 25.08.2015р. по наданню позивачем відповідачу майданчика для складування вантажу в смузі відведення залізниці.
Дані договірні правовідносини існували в період 2015-2016 років (додатковою угодою №4 від 30.09.2016р. дію договору продовжено до 31.12.2016р. включно).
В подальшому, з січня 2017 року дія вказаного договору припинилась та поновлення даного договору не відбулось.
Відповідач не оспорює факт існування вказаних договірних правовідносин, однак зазначає, що вони закінчились у грудні 2016 року та більше відповідач не використовував майданчик для складування вантажів, який був йому переданий за умовами даного договору.
При цьому, за твердженням позивача, в період з вересня 2017 року по квітень 2018 року між сторонами тривали відносини по використанню відповідачем майданчику для складування вантажів в смузі відведення залізниці.
На підтвердження цього позивач надав суду копії актів виконаних робіт за вказаний період (а.с.23-30 т.1), які містять підписи представників виконавця (позивача) та замовника (відповідача) та відбитки печаток вказаних підприємств.
Судом враховано, що вказані акти підписані без заперечень та зауважень збоку як позивача так і відповідача.
Проте, як встановлено судовою почеркознавчою експертизою у даній справі підпис у актах за період листопад 2017 року - квітень 2018 року виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Разом з тим судом встановлено, що на усіх актах виконаних робіт міститься відбиток печатки ТОВ «Південний кар'єр» як юридичної особи.
Печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин (правова позиція, викладена в постанові ВС від 23.07.2019 року по справі № 918/780/18).
З огляду на вказане, зважаючи на той факт, що позивач не довів фактів протиправності використання своєї печатки чи доказів її втрати, так само і не надав доказів звернення до правоохоронних органів у зв'язку з втратою чи викраденням печатки, господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що печатка зазначеного товариства використовувалась проти його волі.
Також судом прийнято до уваги, що при припиненні дії договору №ОД/П-15-53дНЮ від 25.08.2015р., і, відповідно, господарських правовідносин між позивачем та відповідачем, відповідач мав виконати свої обов'язки, передбачені умовами п.п.2.3.6 та 2.3.7 договору, а саме провести рекультивацію території та повернути майданчик Одеській залізниці у належному стані, не гірше, ніж на момент надання.
Відповідач не надав суду відповідних доказів належного виконання вказаних умов договору.
Натомість, в матеріалах справи міститься лист ТОВ «Південний кар'єр» від 04.01.2018р. №04-01/-2018, тобто через рік з дати припинення дії договору та припинення господарських зобов'язань між сторонами за твердженням відповідача, зі змісту якого вбачається, що ТОВ «Південний кар'єр» звертається до Одеської залізниці із поясненнями підстав, необхідних для початку будівництва кар?єру (наявність судових справ та необхідності отримання акту про надання гірничого відводу) та зазначає, що товариство розраховує у найближчий час розпочати видобування піску та виконати всі зобов'язання перед Одеською залізницею.
Відповідач пояснив, що даним листом він інформував Одеську залізницю про нездійснення ним господарської діяльності, однак відомостей щодо наявності невиконаних зобов'язань перед Одеською залізницею за іншими існуючими господарськими зобов'язаннями відповідач суду не надав.
За поясненнями представника позивача в ході розгляду справи суд з'ясував, що між позивачем та відповідачем був укладений один договір - №ОД/П-15-53дНЮ від 25.08.2015р. та будь-яких інших невиконаних господарських договорів немає.
За таких обставин, суд приймає твердження позивача про те, що в період з вересня 2017 року по квітень 2018 року між ним та відповідачем існували господарські правовідносини зі складування вантажів в смузі відведення, на підтвердження чого були укладені спірні акти виконаних робіт, з яких вбачається, що сторони дійшли згоди щодо предмету робіт, їх вартості, періоду та місця надання та засвідчили їх повне виконання і відсутність претензій одна до одної.
Господарський суд також зазначає, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Закріплена зазначеною статтею Цивільного кодексу України презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами цього правочину, повинні безперешкодно реалізовуватись, а прийняті обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 12.12.2019 у справі №910/13985/19.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За умовами статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Слід зауважити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж.К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Європейський суд з прав людини наголосив, що цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей", тобто суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Суд не вважає підставою для відмови в позові посилання відповідача на те, що директор ОСОБА_1 не підписував ані актів виконаних робіт ані актів звірок взаємних розрахунків, оскільки на підприємстві працювали інші посадові особи, які в силу покладених на них обов'язків могли підписувати вказані документи, в т.ч. головний бухгалтер Король Т.Г., та відповідач не надав суду доказів на підтвердження відсутності у будь-яких посадових осіб окрім директора ОСОБА_1 повноважень на підписання таких документів.
Суд також не приймає до уваги твердження відповідача про те, що листи-вимоги щодо сплати заборгованості направлялись не на адресу ТОВ «Південний кар'єр», оскільки матеріалами справи підтверджено отримання товариством вказаних листів відповідними повідомленнями про вручення поштових відправлень (а.с. 33 т.1) та відповідачем не спростовано таке отримання.
З огляду на викладене, керуючись критерієм вірогідності доказів, беручи до уваги наявність в матеріалах справи актів виконаних робіт, скріплених печатками сторін на загальну суму 342240,0 грн., які є належними та достатніми доказами на підтвердження факту надання позивачем та, відповідно, отримання відповідачем майданчику для складування вантажів у смузі відведення, з огляду на подальше вчинення відповідачем дії, які свідчать про схвалення правочину (лист від 04.01.2018р. №04-01/1-2018), господарський суд дійшов висновку про те, що факт використання відповідачем майданчику для складування вантажу у смузі відведення в період з вересня 2017 року по квітень 2018 року є більш вірогідним, ніж протилежні твердження відповідача.
За таких обставин, вимоги позивача щодо стягнення з відповідача основного боргу в сумі 342240,0 грн. є обґрунтовані, підтверджені доказами та підлягають задоволенню в повному обсязі.
Окрім суми основного боргу, позивач на підставі норм ст. 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за загальний період з листопада 2018 року по грудень 2019 року у загальній сумі 42279,53 грн. та 3% річних за загальний період з 12.12.2017р. по 21.12.2019р. у загальній сумі 17749,65 грн. згідно з наданими розрахунками (а.с.7-8 т.1).
Суд перевірив надані розрахунки та встановив, що вони виконані арифметично вірно, а тому позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню в повному обсязі.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10.02.2010 р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судом були досліджені всі документи, які надані по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.
Судовий збір підлягає покладенню на відповідача.
Керуючись ст.ст.73 ,74, 76-79, 91, 210,220, 232,233, 238,240, 241 ГПК України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний кар?єр» (56550, Миколаївська обл., Вознесенський р-н, с.Григорівське, вул. Центральна, 36, код ЄДРПОУ 35835450) на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м.Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) в особі регіональної філії «Одеська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» (65012, м.Одеса, вул. Пантелеймонівська, 19, код ЄДРПОУ 40081200) 342240,0 основного боргу, 17749,65 грн. - 3% річних, 42279,53 грн. втрат від інфляції та 5133,6 грн. судового збору.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч.1 ст.254 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Згідно ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пп.17.5) п.17) ч.1 Розділу XI “Перехідні положення” ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складений та підписаний 26.07.2021р.
Суддя О.В. Ткаченко