ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
22 липня 2021 року Справа № 906/1218/20
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Маціщук А.В. , суддя Бучинська Г.Б.
секретар судового засідання Ткач Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Лугинська райагропромтехніка" на рішення Господарського суду Житомирської області від 18.03.2021 р. у справі № 906/1218/20 (суддя Машевська О.П., повний текст рішення складено 29.03.2021 р.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Лугинська райагропромтехніка" (смт Лугини )
до відповідачів: 1) Дочірнього підприємства "Лугинське" Товариства з обмеженою відповідальністю "Європейська лісопереробна група" (смт. Лугини); 2) Іноземного підприємства "ШАМС" (с.Бистрі, Житомирського району, Житомирської області)
про визнання договору недійсним
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився;
відповідача 1 - Лугіна С.А.;
відповідача 2 - Коритного В.В.;
Публічне акціонерне товариство "Лугинська райагропромтехніка" звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Дочірнього підприємства "Лугинське" Товариства з обмеженою відповідальністю "Європейська лісопереробна група" та Іноземного підприємства "ШАМС" про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 01/07/16 від 01.07.2016 р. на підставі ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки станом на дату його укладення у відповідача-1 існувала заборгованість, стягнута рішенням суду від 29.03.2016 р. у справі № 906/79/16 на загальну суму 108 876, 37 грн та рішенням суду від 06.06.2016 р. у справі № 906/376/16 на загальну суму 125 011, 56 грн. Виконавчі провадження щодо примусового виконання рішення суду від 29.03.2016 р. у справі № 906/79/16 та рішення суду від 06.06.2016 р. у справі № 906/376/16 були об'єднані у зведене виконавче провадження. Наведене вище, зміст оспорюваного договору та подальші дії його сторін, доводить позивач, свідчать про те, що оспорюваний правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином, а лише з метою унеможливити звернення стягнення на майно, зазначене у ньому, в рахунок погашення боргу перед позивачем.
Позивач також вказує, що розрахунок за обладнання відповідно до умов оспорюваного договору до цього часу не здійснено, що підтверджується матеріалами виконавчого провадження, оскільки на всі рахунки відповідача-1 державним виконавцем було накладено арешт. Подальша поведінка сторін оспорюваного договору лише підтверджує фіктивність останнього, оскільки акт приймання-передачі обладнання підписано в день його укладення 01.07.2016 р. без фактичного огляду товару за місцем його знаходження, оскільки обладнання зберігалося в закритих приміщеннях позивача, які орендував відповідач-1, що були зачинені одночасно на два замки. Окрім того, фіктивність оспорюваного договору, доводить позивач, підтверджується відсутністю у відповідача-2 будь-якого майнового інтересу до придбаного обладнання, оскільки протягом більше ніж 4-х років останній не заявляв про свої права на нього позивачу, державному виконавцю, не був на місці його фактичного зберігання, не ніс витрати по його зберіганню, не звертався до суду про його витребування, а отже не вів себе як власник майна.
З посиланням на ч. 3 ст. 13 ЦК України позивач доводить, що вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
Щодо ознак фіктивних правочинів правову позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду від 03.07.19 р. у справі № 369/11268/16-ц та яку враховано Верховним Судом у постанові від 28.11.2019 р. під час розгляду справи № 910/8357/18, і додатково наголошено, що такі правочини набувають ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Відповідна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати КГС у складі ВС від 07.12.2018 р. у справі №910/7547/17. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (правова позиція об'єднаної палати КЦС у складі ВС, викладена у постанові від 05.09.2018 р. у справі № 638/2304/17).
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 18.03.2021 р. у справі №906/1218/20 в задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що укладаючи оспорюваний правочин відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача з метою подальшого ухилення відповідача-1 від виконання рішень суду, ухвалених ще у 2016 році. Відповідач-1, здійснивши відчуження майна на користь відповідача-2 після набуття статусу боржника у виконавчих провадженнях, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно позивача як стягувача.
Однак, суд першої інстанції, з врахуванням викладених у рішенні суду мотивів, у позові відмовив з підстав спливу трирічного строку позовної давності з моменту, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушене право, перебіг якого розпочався з наступного дня після 25.08.2016 року. При цьому суд першої інстанції вказав, що позивач заяви (клопотання) з обгрунтуванням поважності причин пропущення позовної давності суду не подавав.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Публічне акціонерне товариство "Лугинська райагропромтехніка" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, що обставина щодо початку перебігу строку позовної давності саме з 25.08.2016 р. є недоведеною, а тому висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності не відповідає обставинам справи. Апелянт вказує. що звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу №01/07/16 від 01.07.2016 р., позивач зазначив, що про існування оспорюваного договору він дізнався 28.08.2020 року, отримавши як відповідач у справі № 906/929/20 копію позовної заяви з копіями доданих документів, серед яких була й копія оспорюваного договору. Відповідачі у даній справі не заперечували того, що разом із позовною заявою, за якою було відкрито провадження у справі № 906/929/20, ПАТ "Луганська райагропромтехніка" було направлено і копію оспорюваного договору.
Достовірних та достатніх доказів того, що позивач дізнався про існування оспорюваного договору раніше, жоден з відповідачів не надав, а отже, враховуючи принцип змагальності сторін, що є однією з основних засад господарського судочинства відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 3 ГПК України, законних підстав для відмови у позові з підстав спливу трирічного строку позовної давності з моменту, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушене право із застосуванням стандарту доказування "вірогідності доказів" у місцевого господарського суду не було.
Також скаржник зазначає, що ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження здійснюється у присутності виконавця або помічника приватного виконавця, про що у виконавчому провадженні робиться відмітка із зазначенням дати ознайомлення та підпису особи, яка ознайомилася з матеріалами виконавчого провадження. Таким чином, факт ознайомлення сторони з матеріалами виконавчого провадження і дата такого ознайомлення є обставинами, які можна достовірно встановити шляхом витребування копії матеріалів або відомостей про ознайомлення з ними сторін.
При цьому, суд першої інстанції безпідставно вдався до оцінки доказів з точки зору їх "вірогідності", вважаючи, що тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Таким чином, вищевказані обставини свідчать про необґрунтованість та незаконність рішення суду першої інстанції щодо наявності підстав для застосування строку позовної давності.
Апелянт посилається на лист від 06.04.2021 р. № 19.7/1533 Луганського РВДВС Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому вказано, що в матеріалах виконавчих проваджень, на які послався суд, відсутні листи стягувача з вимогою про ознайомлення з матеріалами виконавчих проваджень, а також відсутні відмітки про ознайомлення стягувачем з матеріалами виконавчих проваджень. Вказує, що цей лист було отримано позивачем вже після ухвалення оскаржуваного рішення, тому позивач не міг його подати до суду першої інстанції, у зв'язку з чим просить суд апеляційної інстанції дослідити його під час апеляційного розгляду справи.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.04.2021 р. для розгляд справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Мельник О.В., суддя Гудак А.В.
Листом від 22.04.2021 р. № 906/1218/20/2660/21, Північно-західний апеляційний господарський суд витребував матеріали справи № 906/1218/20 з Господарського суду Житомирської області.
06.05.2021 р. до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 906/1218/20.
Розпорядженням керівника апарату суду від 11.05.2021 р. № 01-04/265 у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії у даній справі - Гудак А.В. у період з 07.05.2021 р. по 11.05.2021 р. включно, відповідно до ст. 32 ГПК України, ст. 155 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", пунктів 18, 20 розділу VIII Положення про автоматизовану систему документообігу суду та п. 8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Північно-західному апеляційному господарському суді, призначено заміну судді-члена колегії у судовій справі.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.05.2021 р. для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Маціщук А.В., суддя Мельник О.В.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2021 р. було відкрито апеляційне провадження; розгляд справи призначено на 09.06.2021 р. об 16:00 год.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2021 р. розгляд скарги відкладено на 23.06.2021 р. о 11:30 год.
Іноземне підприємство "ШАМС" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідач зазначає, що доказами у справі підтверджено, що позивачу було достеменно відомо про наявність спірного договору у серпні 2016 року. Саме з цієї дати позивач мав об'єтивну можливість дізнатися про його наявність. У позивача як сторони виконавчого провадження з 04.05.2016 року була об'єктивна можливість ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження для сумлінного виконання своїх обов'язків як сторони виконавчого провадження, однак належних та допустимих доказів, що він не здійснював вхід до автоматизованої системи виконавчого провадження, останнім під час розгляду справи не надано. Виходячи з цього, матеріалами справи доведено, що позивач достеменно знав про продаж майна відповідачу у серпні 2016 року та мав об'єктивну можливість як ознайомлюватись з матеріалами виконавчого провадження та і бути обізнаним з наявністю спірного договору та вчиняти дії щодо його оскарження.
Дочірнє підприємство "Лугинське" Товариства з обмеженою відповідальністю "Європейська лісопереробна група" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідач зазначає, що у позивача як сторони виконавчого провадження з 04.05.2016 року була об'єктивна можливість ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження для сумлінного виконання своїх обов'язків як сторони виконавчого провадження. З огляду на викладене, строк на подачу позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 01.07.2016 сплив у серпні 2019 року. Відповідач звертає увагу суду на те, що питання про поновлення строку на звернення до суду з зазначенням поважних причин його пропуску позивачем не ставилось.
Відповідач, посилаючись на положення ч. 3 ст. 269 ГПК України вказує, що скаржник в апеляційній скарзі необгрунтовує неможливість подання листа Луганського РВДВС Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 06.04.2021 р. № 19.7/1533 з причин, що не залежали від нього та не надав доказів неможливості його подання до суду першої інстанції.
Представник апелянта надіслав суду заяву ,відповідно до якої просить провести розгляд скарги без їх участі за матеріалами справи.
Представники відповідачів в судовому засіданні заперечили доводи апеляційної скарги, просять відмовти в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників справи про день, час та місце розгляду скарги, явка в судове засідання обов'язковою не визнавалася, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу в даному судовому засіданні за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційних скарг стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, заслухавши пояснення представників відповідача 1,відповідача 2 , колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як встановлено апеляційним господарським судом, 01.07.2016 року між Іноземним підприємством "Шамс" (покупець) та Дочірнім підприємством "Лугинське" ТОВ "Європейська лісопереробна група" (продавець) у простій письмовій формі укладено договір купівлі - продажу № 01/07/16, за яким продавець зобов'язується продати покупцю обладнання за переліком, наведеним у додатку № 1, що було у користуванні продавця, а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити (а. с. 12, 49).
За умовою п.2.1 договору право власності на товар переходить до покупця з моменту підписання акта приймання-передачі обладнання.
Ризик втрати чи пошкодження товару, а також обов'язок несення витрат, пов'язаних з товаром, переходить від продавця до покупця в момент фактичного отримання товару покупцем, що посвідчується актом приймання-передачі товару - умова п. 2.2 договору купівлі - продажу № 01/07/16 від 01.07.2016 р.
За умовою п.3.1 договору загальна вартість товару складає 572315,08грн з ПДВ.
Спосіб оплати - безготівковий на поточний рахунок продавця, вказаний у реквізитах договору та можлива оплата частинами - умова п. 3.2 договору.
За умовою п. 4.5 договору продавець гарантує, що він володіє правом власності на весь товар на момент укладання договору.
Договір купівлі - продажу № 01/07/16 від 01.07.16р. набирає чинності з моменту його підписання та діє до повного виконання.
У Додатку № 1 до договору купівлі - продажу № 01/07/16 від 01.07.2016 р. наведений перелік товару, що передається покупцю продавцем у складі 32 одиниць (а. с. 14, 51).
01.07.2016 року між Іноземним підприємством "Шамс" (покупець) та Дочірнім підприємством "Лугинське" ТОВ "Європейська лісопереробна група" (продавець) підписано акт приймання-передачі, за яким продавець передає, а покупець приймає у власність наступне майно (а. с. 15,52).
08.07.2016 року Дочірнім підприємством "Лугинське" ТОВ "Європейська лісопереробна група" оформлено покупцю видаткову накладну № ЛНА-000001 на продав 32 одиниць обладнання на загальну суму 572315,08 грн.
Оплату придбаного обладнання на рахунок продавця , відкритий у ПАТ "Ідея Банк" станом на 11.01.2017 р. покупець підтвердив випискою з особового рахунку № НОМЕР_1 за 31.01.2017 - 10.02.2017 року (т.1,а. с. 57,61).
Як встановлено апеляційним судом з рішення Господарського суду Житомирської області від 29.03.2016р. у справі 906/79/16 між ПАТ "Лугинська райагропромтехніка" та ДП "Лугинське" ТОВ "Європейська лісопереробна група" було укладено договір № 1 оренди нежилих приміщень від 30.04.2015 р. строк до 31.12.2015 р., за умовами якого відповідач-1 у цій справі прийняв в строкове платне користування нежитлові приміщення: типова майстерня та технічний обмінний пункт, що знаходяться за адресою: вул. К. Маркса, 48 смт Лугини для забезпечення господарської діяльності орендаря - використання як цехів по переробці деревини, що підтверджується актом приймання-передачі від 30.04.15р. (а. с. 17).
У мотивувальній частині рішення Господарського суду Житомирської області від 29.03.2016р. у справі 906/79/16 зазначено, що у п. п. 7.2 договору № 1 оренди нежилих приміщень від 30.04.2015 р. сторони домовились, що у момент підписання акту приймання-передачі орендар передає орендодавцю ключі від приміщень та споруд, що знаходились в користуванні , однак згідно даних позивача, незважаючи на припинення договору оренди, повернення об'єкта оренди за актом приймання-передачі здійснено не було, а відповідач продовжує надалі користуватися орендованим майном (а с. 19).
На примусове виконання рішення Господарського суду Житомирської області від 29.03.2016р. у справі 906/79/16 видано наказ № 906/79/16 від 13.04.2016 р.
Постановою державного виконавця від 04.05.2016 р. відкрито виконавче провадження №51004921 з примусового виконання наказу № 906/79/16 від 13.04.2016 р. на загальну суму 108876,37 грн (а. с. 22).
Як було встановлено рішенням Господарського суду Житомирської області від 06.06.2016р. у справі 906/376/16, 02.02.2014 р. між ПАТ "Лугинська райагропромтехніка" та ДП "Лугинське" ТОВ "Європейська лісопереробна група" було укладено договір № 1 оренди частини будівель та споруд цілісного майнового комплексу, за умовами якого орендодавець зобов'язується передати орендарю, а орендар - прийняти в строкове платне користування частину будівель та споруд, які входять в цілісний майновий комплекс (ділі - "об'єкт оренди"): типова майстерня - літера Ж (деревообробний цех); технічний обмінний пункт - літера Е; (ліва частина загальною площею 507,1кв.м.), що знаходяться за адресою: смт Лугини, Житомирська область, вул. К.Маркса 48. Разом з об'єктом оренди орендодавець передає право користування земельною ділянкою необхідною для обслуговування та користування об'єктом оренди, позначеної на плані, що є невід'ємною частиною даного договору (п.1.1. договору від 02.02.2014).
Об'єкт оренди передається в оренду для забезпечення господарської діяльності орендаря, а саме: використання як цехів по переробці деревини (п. 2.1. договору оренди).
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 06.06.2016 р. у справі 906/376/16 також встановлено, що 31.12.2014 р. між тими ж сторонами укладено Додаткову угоду №1 до договору оренди частини будівель та споруд цілісного майнового комплексу №1 від 02.01.2014 р. (а.с. 12), відповідно до якої сторони погодили зміну терміну дії договору оренди з 01.01.2015 р. до 31.03.2015 р. (п. 3.1 договору). На виконання умов договору, 02.01.2014 р. між позивачем та відповідачем підписано акт приймання-передачі частини цілісного майнового комплексу ПАТ "Лугинська райагропромтехніка" (а. с. 24-25).
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 06.06.2016 р. у справі № 906/376/16 стягнуто з відповідача-1 на користь позивача 125 011, 56 грн.
На примусове його виконання видано наказ №906/376/16 від 23.06.2016р.
В межах виконавчого провадження № 51004921 з примусового виконання наказу №906/79/16 від 13.04.2016 р. на загальну суму 108876,37 грн державним виконавцем винесено 12.07.2016 р. постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження, а станом на 26.08.2016 р.
Позивач звернувся з листом № 21 до ВДВС Лугинського районного управління юстиції про відомі йому обставини проведення відповідачем-1 23.08.2016 року демонтажу обладнання в цеху, який був об'єктом оренди, з метою його продажу (а. с. 71, 137, 232).
Судом встановлено, що станом на 25.08.2016 року у матеріалах виконавчого провадження №51004921 був в наявності оспорюваний договір (а.с. 72).
Також судом встановлено, що у листі № 33 від 28.09.2017р. до ВДВС Лугинського районного управління юстиції позивач посилався на відомі йому обставини про дії відповідача-1 щодо розпорядження належним йому майном з матеріалів виконавчих проваджень № 51004921 від 04.05.2016 р. та № 51639124 від 18.08.2016 р. ( а. с. 134).
Предметом даного позову є вимога матеріально-правового характеру про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 01/07/16 від 01.07.2016 р.
Правовими підставами позову є положення ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів зазначає наступне.
Зміст частини 3 статті 215 ЦК України встановлює, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
ЦК України не містить визначення поняття "заінтересована особа", тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Великої палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц|14-75цс18, постанова Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №750/2728/16-ц, провадження № 61-8888св18, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц, провадження №61-6130св18, постанова Верховного Суду від 11.11.2020р. у справі № 910/9305/19, постанова об'єднаної палати Верховного Суду у складі КГС від 16.10.20р. у справі № 910/12787/17).
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права (постанова об'єднаної палати Верховного Суду у складі КГС від 16.10.20р. у справі № 910/12787/17).
Таким чином, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевіряє доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
У разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є також надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав ( п. 59 постанови ВС у складі КГС від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18).
Частинами 1, 2 статті 234 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину ( постанова ОП ВС у складі КГС від 07,12,2018 у справі №910/7547/17).
Спеціальними нормами в окремих сферах передбачено, що правочини про відчуження, обтяження активів або прийняття зобов'язань особою, вчинені особою з метою уникнення виконання іншого майнового зобов'язання цієї особи або з метою унеможливити задоволення вимоги стягувача за рахунок майна, є за певних умов нікчемними (частина третя статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") або можуть бути визнані недійсними (частина перша статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження"). У юридичній науці такі правочини відомі як фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду інтересам кредиторів) ( постанова ОП ВС у складі КГС від 07,12,2018 у справі №910/7547/17).
Загальної норми, яка б безпосередньо встановлювала нікчемність або можливість бути визнаними недійсними договорів, які мають такий юридичний дефект, цивільне законодавство не містить.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.11.2019р. у справі № 369/11268/16-ц дійшла висновку про те, що сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.
Разом з тим у судовій практиці договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, кваліфіковано як фіктивний у справах за позовами осіб, на шкоду чиїм майновим інтересам відповідачами у цих справах були за твердженнями позивачів вчинені відповідні правочини (постанови Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі № 306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц).
Таким чином, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства ( п.п. 72, 73 постанови Верховного Суду від 28.11.19 року у справі № 910/8357/18).
Позивач оспорює укладений Відповідачами договір купівлі-продажу № 01/07/16 від 01.07.2016р. як фіктивний з тих підстав, що Відповідач 1 в такий спосіб ухиляється від виконання рішень суду у справах №№ 906/79/16 та 906/376/16 , ухвалених на користь Позивача про стягнення 233887,93грн.
При вирішенні цієї справи судом не встановлено обставин виконання (повністю або частково) Відповідачем 1 рішень суду у наведених справах як добровільно, так і в примусовому порядку.
Звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами є заходами примусового виконання рішень суду ( п.1 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 № 1404-VIII).
З врахуванням наведених мотивів, суд не погоджується з доводами Відповідачів про те, що при вчиненні оспорюваного правочину вони керувалися наданою їм статтею 627 ЦК України свободою договору, оскільки суд враховує, що остання включає у себе також необхідність урахування вимог розумності та справедливості. Суд не виключає того факту, що укладаючи оспорюваний правочин Відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам Позивача з метою подальшого ухилення Відповідача 1 від виконання рішень суду, ухвалених ще у 2016 році. Так, Відповідач 1, здійснивши відчуження майна на користь Відповідача 2 після набуття статусу боржника у виконавчих провадженнях, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно Позивача як стягувача.
Однак позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Велика Палата Верховного Суду дотримується усталеної правової позиції про те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тільки якщо суд встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідною вимогою спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71)).
У випадку спливу позовної давності суд приймає до розгляду заяву про захист цивільного права або інтересу, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України) (про відмінність змісту понять «сторона у спорі» та «сторона у справі» див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-71, 137-139)).
Згідно з положенням статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
У цій справі Відповідачі до ухвалення судового рішення заявили про сплив позовної давності за звернутою до них позовною вимогою.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.
Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони.
Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про визнання договору недійсним) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України: за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Зокрема, у постанові ВП ВС від 13.02.2019 по справі № 826/13768/16 визначено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав.
Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб'єктивних прав. Відтак, обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (п. 7.5.2 постанови ВПВС від 12.06.2019 року у справі № 487/10128/14-ц).
Таким чином, доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. У свою чергу, відповідач повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше ( аналогічний висновок викладено у п. 9.2 постанови ВПВС від 11.09.19 року у справі № 487/10132/14-ц).
Усні доводи представника Позивача про те, що йому (іншим уповноваженим особам акціонерного товариства) не було відомо про укладення між Відповідачами 01.07.2016 року оспорюваного договору до відкриття у серпні 2020 році Господарським судом Житомирської області провадження у справі №906/929/20 не заслуговують на увагу, оскільки, як вже наголосив суд, Позивач повинен був довести, що він не знав і не міг знати про зазначений факт з об'єктивних, незалежних від нього причин. Та на підтвердження таких доводів подати належні та допустимі докази ( ст.ст. 76,77 ГПК України).
Тоді як Позивач визнає, що обладнання, яке є предметом оспорюваного договору щонайменше станом на дату його укладення - 01.07.2016 року знаходилося у приміщеннях товариства, орендованих Відповідачем 1 спочатку на підставі договору № 1 оренди частини будівель та споруд цілісного майнового комплексу від 02.02.2014р., в подальшому - договору № 1 оренди нежилих приміщень від 30.04.15р. зі строком дії до 31.12.2015р.
Наявність орендних відносин між Позивачем та Відповідачем 1 встановлена рішеннями суду у справах №№ 906/79/16 та 906/376/16, за змістом яких можливо лише ідентифікувати об'єкти оренди ( типова майстерня, літера Ж (деревообробний цех), технічний обмінний пункт, літера Е (ліва частина загальною площею 507,1кв.м.)) та місце їх знаходження ( смт Лугини, Житомирська область, вул. К.Маркса ( нова назва - М.Грушевського) 48. Натомість за рішеннями судів та поданими Позивачем доказами судом достовірно не встановлено факт наявності 32 одиниць обладнання, визначеного як предмет купівлі-продажу в опорюваному договорі станом на 01.07.2016р. у конкретному приміщенні (одному чи у двох відразу).
Водночас судом приймається до уваги, що Позивач визнає факт відкриття 04.05.2016р. постановою державного виконавця виконавчого провадження № 51004921 з примусового виконання наказу № 906/79/16 від 13.04.2016р. на загальну суму 108876,37 грн, в межах якого винесено 12.07.2016р. постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження, а також факт звернення 26.08.16р. з листом № 21 до ВДВС Лугинського районного управління юстиції про відомі йому обставини проведення Відповідачем 1 23 серпня 2016року демонтажу обладнання в цеху, який був об'єктом оренди, з метою його продажу ( а.с.71).
Судом достовірно встановлено, що вже станом на 25.08.2016 року за матеріалами виконавчого провадження № 51004921, Позивач , як стягувач , "міг довідатися" про наявність оспорюваного договору, його сторін та предмет. Закон України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 № 1404-VIII в редакції, чинній на дату виникнення права на позов, у статті 19 гарантував стягувачу право на ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, на зняття з них копій тощо ( а.с. 72).Позов до суду поданий 03 жовтня 2020 р. з пропуском строку позовної давності.
Позивач не спростовував тієї обставини, що звертаючись з листом № 33 від 28.09.2017 р. до ВДВС Лугинського районного управління юстиції, у якому, з посиланням на виконавчі провадження № 51004921 від 04.05.16р. та № 51639124 від 18.08.2016р., просив звернути стягнення на кошти Відповідача 1 , не "міг довідатися" про існування оспорюваного договору ( а.с. 134).
Суд звертає увагу, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи суд здійснює із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 04 березня 2021 року у справа № 908/1879/17
Щодо застосування приписів частини п'ятої статті 267 ЦК України, то позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, суд вирішує у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів (п.п.23.6-23.8 постанови ВПВС від 30.01.19 року у справі № 706/1272/14-ц).
Позивач таким правом не скористався.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо БегеерБ.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
В межах вирішення цієї справи, судом було забезпечено сторонам справи процесуальну можливість реалізації їх процесуальних прав ( ст. 13 ГПК України).
З врахуванням викладених мотивів, у позові суд відмовляє з підстав спливу трирічного строку позовної давності з моменту, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушене право, перебіг якого розпочався з наступного дня після 25.08.2016року.
Долучений апелянтом до апеляційної скарги лист від 06.04.2021 р. № 19.7/1533 Луганського РВДВС Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому вказано, що в матеріалах виконавчих проваджень, на які послався суд, відсутні листи стягувача з вимогою про ознайомлення з матеріалами виконавчих проваджень, а також відсутні відмітки про ознайомлення стягувачем з матеріалами виконавчих проваджень (т.2,а.с.7) апеляційний господарський суд не приймає ,оскільки апелянт всупереч положенню ч. 3 ст. 269 ГПК України необгрунтовав неможливість подання такого листа з причин, що не залежали від нього та не надав доказів неможливості його подання до суду першої інстанції.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.
Колегія суддів вказує, що в рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007, аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, зазначено, що обов'язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін. Аналізуючи мотивацію прийнятого місцевим господарським судом рішення крізь призму статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зазначеної практики ЄСПЛ, апеляційний суд зазначає про належне виконання покладеного на суд обов'язку щодо мотивації прийнятих рішень, тому його висновки є вірними.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що рішення Господарського суду Житомирської області від 18.03.2021 р. у справі № 906/1218/20 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Лугинська райагропромтехніка" - без задоволення.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника згідно ст. ст. 129, 282 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд -
1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Лугинська райагропромтехніка" на рішення Господарського суду Житомирської області від 18.03.2021 р. у справі № 906/1218/20 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.
3. Справу повернути до Господарського суду Житомирської області.
Повний текст постанови складено 26 липня 2021 р.
Головуючий суддя Олексюк Г.Є.
Суддя Маціщук А.В.
Суддя Бучинська Г.Б.