ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
21 липня 2021 року м. Київ № 640/25237/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Маруліної Л.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області
про визнання протиправним та скасування рішення, -
ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області (далі також - третя особа), в якому просить визнати протиправним та скасувати пункт 10 наказу Державної міграційної служби України №246 від 04.09.2019 року «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання», яким визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану УГП та ІС ГУМВС України в м. Києві 24.04.2003 року громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області на звернення позивача за обміном посвідки на постійне проживання не було здійснено її обмін та повідомлено ОСОБА_1 про скасування йому посвідки на постійне проживання відповідно до пункту 10 наказу ДМС України від 04.09.2019 року № 246 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання». Позивач вважає пункт 10 наказу Державної міграційної служби України від 04.09.2019 року № 246 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» стосовно нього протиправним та таким, що грубо порушує законодавства України, права, свободи та законні інтереси позивача та підлягає скасуванню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.01.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Через канцелярію суду 27.01.2020 року представником відповідача - Державної міграційної служби України поданий відзив на позову заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні адміністративного позову у зв'язку з тим, що заяви іноземців та осіб без громадянства про надання дозволу на імміграцію або видачу посвідки на постійне проживання подані з 07.08.2001 до 07.02.2002, підлягали розгляду відповідно до вимог Закону, тобто його норми використовувалися як норми прямої дії. Таким чином, з відповідною заявою позивачу необхідно було звернутись до 07.02.2002 року, оскільки з 08.02.2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію при наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений частиною другою та третьою статті 4 Закону України «Про імміграцію». Зауважує, що позивач процедуру дозволу на імміграцію не проходив.
Представником позивача 05.02.2020 року до суду подано відповідь на відзив, в якій зазначено щодо невідповідності викладених у відзиві заперечень позовним вимогам. Позивач наполягає, що ним не порушено вимоги законодавства про імміграцію при зверненні до міграційного органу із заявою про видачу посвідки на постійне місце проживання в Україні.
Через канцелярію суду 07.07.2021 року позивачем подано клопотання про пришвидшення розгляду справи.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.
Позивач - громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 прибув в Україну у 1988 році відповідно до Угоди, укладеної між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємстві і в організації СРСР від 02.04.1981 року з метою працевлаштування на Дарницькому ордену Леніна шовковому комбінаті.
28.03.2003 року позивач звернувся до ВГП та ІС Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві з клопотання щодо видачі йому посвідки на постійне проживання. При зверненні надав довідку про те, що він в період з 10.02.1988 року по 18.02.1992 року працював на Акціонерному товаристві в Дарницькому ордена Леніна шовковому комбінаті, розташованому в УРФСР.
24.04.2003 року керівництвом УГП та ІС ГУ МВС в м. Києві на підставі заяви позивача прийнято рішення щодо документування позивача безстроковою посвідкою на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 24.04.2003 року, відповідно до абзацу 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", що підтверджується висновком щодо розгляду матеріалів, затвердженим заступником начальника УГП та ІС ГУ МВС України в м. Києві 24.04.2003 року.
Позивач 16.07.2019 року звернувся із заявою до Державного підприємства «Документ» щодо обміну бланку посвідки на постійне місце проживання в Україні у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку.
Згідно висновку про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , з відповідною заявою позивачу необхідно було звернутись до 07.02.2002 року, оскільки з 08.02.2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови дозволу на імміграцію при наявності підстав, виключний перелік яких визначений частиною другою та третьою статті 4 Закону України «Про імміграцію».
Отже, Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області ДМС України не було здійснено обмін посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 та повідомлено позивача про скасування йому посвідки на постійне проживання відповідно до наказу ДМС України від 04.09.2019 року № 246 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання».
У відповідності до пункту 10 наказу ДМС України від 04.09.2019 року № 246 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання», на підставі висновку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 13.08.2019 року стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що додається:
10.1. Визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану УГП та ІС ГУМВС України в м. Києві 24.04.2003 року.
Не погодившись із зазначеним в наказі, вважаючи його протиправним, незаконним і необґрунтованим, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та пояснення третьої особи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 року №3773-VІ (далі також - Закон № 3773-VІ) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини п'ятнадцятої статті 4 Закону №3773-VІ, іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно зі статтею 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону № 3773-VІ передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 07.06.2001 року "Про імміграцію".
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про імміграцію", імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Згідно абзацу 6 статті 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Так, згідно абзацу 6 пункту 4 Розділу V Прикінцеві положення Закону України «Про імміграцію» особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.
Тобто, з аналізу вказаної норми висновується, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.
Суд зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1988 році, а Закон України "Про імміграцію" прийнятий 07.06.2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.
При наданні у 2003 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УГП та ІС ГУ МВС України в м. Києві проводило перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні. За результатами аналізу цієї ж норми Закону відповідач прийняв протилежне рішення, що міститься у висновку Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 13.08.2019 року.
Доказів того, що посвідка на постійне проживання ОСОБА_1 є підробленою або отримана позивачем у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано.
Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадової особи, яка складала, затверджувала та видала посвідку на постійне проживання за прийняття безпідставного рішення не надано.
Згідно положень статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
При цьому, відповідачем не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений статтею 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.
Крім того, з приводу доводів відповідача про пропущення ОСОБА_1 шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід зазначити, що пунктом 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» було зобов'язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
Пунктом 3 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.
З метою забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001 року, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язано Кабінет Міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».
Таким підзаконним актом стала постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» № НОМЕР_3 від 26.12.2002 року. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України «Про імміграцію», тобто, поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (з простроченням на 1 рік 2 місяці).
Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в'єтнамських громадян на підставі Закону України «Про імміграцію» відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 року у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого «Прикінцевими положеннями» Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В'єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002 року, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч пункту 2 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001 року.
Суд зазначає, що на момент звернення позивача з клопотанням про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 року по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб'єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.
Крім того, при розгляді зазначеної справи судом враховано, що на підставі посвідки на постійне проживання позивач тривалий час проживає на території України.
Судом встановлено, що позивач має дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дружину, які документовані посвідками на постійне місце проживання в Україні безстроково.
При розгляді питання щодо підстав прийняття рішення про скасування посвідки на постійне проживання в Україні, суд також вважає за необхідне зазначити, що перебування іноземця чи особи без громадянства на території України на законних підставах є визначальним для встановлення його правового статусу.
Так, відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що пункт 10 наказу Державної міграційної служби України №246 від 04.09.2019 року «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання», яким визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану УГП та ІС ГУМВС України в м. Києві 24.04.2003 року громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято всупереч приписів чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частинами першою та другою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно наявної у матеріалах справи квитанції від 16.12.2019 року № 0.0.1554078351.1, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., що, з огляду на задоволення позовних вимог, підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати пункт 10 наказу Державної міграційної служби України №246 від 04.09.2019 року «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання», яким визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану УГП та ІС ГУМВС України в м. Києві 24.04.2003 року громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати по сплаті судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 (сорок) копійок.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач: Громадянин В'єтнаму ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9);
Третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598, адреса: 02152, м. Київ, Березняківська, 4-А).
Повне судове рішення складено 21.07.2021 року.
Суддя Л.О. Маруліна