м. Вінниця
19 липня 2021 р. Справа №120/1741/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу,
До Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом звернувся ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , до Головного управління ДПС у Вінницькій області, у якому просить визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7523-17-У, сформовану Головним управлінням ДПС у Вінницькій області 17 листопада 2020 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивачки вказав, що 23 лютого 2021 року під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження №64367166 ОСОБА_1 стало відомо про вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7523-17-У від 17 листопада 2020 року, якою вимагалося сплатити заборгованість в сумі 19769,20 гривень.
Представник позивача зазначає, що позивачка з 2004 року не здійснювала підприємницької діяльності, а у зв'язку із тим, що нею не підтверджено статус фізичної особи - підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», тому наведене виключає можливість законного ведення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів.
Також у позовній заяві зазначено, що у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2020 року ОСОБА_1 працювала на посаді заступника директора з економічних питань товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлякомункомплект", де отримувала заробітну плату, з якої відраховувалися обов'язкові платежі, в тому числі і єдиний внесок.
Відтак, оскільки позивачка у період, протягом якого відбувалось нарахування єдиного внеску, була найманим працівником, тому формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7523-17-У від 17 листопада 2020 року є безпідставним.
Крім того, представник позивача вказує і на процедурні порушення, допущені відповідачем при формуванні вказаної вимоги.
Так, вимога №Ф-7523-17-У сформована 17 листопада 2020 року, водночас заборгованість визначена станом на 28 січня 2021 року. Літера "У", що проставлена у вимозі свідчить про її узгодженість з платником, однак ОСОБА_1 дізналася про таку лише 23 лютого 2021 року, що не може свідчити про узгодженість такої вимоги.
Окрім того, вказана вимога направлялася не за місцем реєстрації позивачки та підписана особою, інформація про яку в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, як про особу, яка має право представляти відповідача, відсутня.
Ще одним порушенням процедури винесення вимоги є неможливість встановити чи вчасно така направлялася на адресу позивача.
На підставі наведеного представник позивача звернувся до суду із позовом в інтересах ОСОБА_1 .
Ухвалою від 12 березня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розгляд її здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
02 квітня 2021 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Так, представник відповідача зазначає, що Законом України від 08 липня 2010 року №2464-VI “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування”, а також податковим законодавством не передбачено такої підстави для звільнення від сплати єдиного внеску, як відсутність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань записів про те, що особа є зареєстрованою як фізична-особа підприємець. Водночас, позивачка перебуває на обліку в податковому органі з 29 травня 2003 року як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування, як платник єдиного внеску з 01 квітня 2004 року. Відтак, на позивачку розповсюджується дія Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» і починаючи з 01 січня 2017 року вона зобов'язана сплачувати єдиний внесок незалежно від того, чи здійснює підприємницьку діяльністю та чи отримує від такої діяльності дохід. Отже, позивачці єдиний внесок нараховано за період з 2017 по 2020 роки.
Також представником відповідача 02 квітня 2021 року подано клопотання про заміну відповідача правонаступником.
Ухвалою суду від 05 квітня 2021 року задоволено клопотання представника відповідача та замінено відповідача в особі Головного управління ДПС у Вінницькій області як юридичну особу публічного права його правонаступником, яким є Головне управління ДПС у Вінницькій області, що діє як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України.
09 квітня 2021 року представником позивача подано відповідь на зазначений вище відзив, в якій наведено спростування аргументів, що наведені у відзиві на позов.
Дослідивши матеріали адміністративної справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
Із бази даних контролюючого органу слідує, що реєстраційною палатою Вінницької міської ради 22 квітня 2003 року зареєстровано ОСОБА_1 як суб'єкта підприємницької діяльності.
Відповідно до інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у ньому відсутні відомості щодо реєстрації ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) як фізичної особи - підприємця.
При цьому довідками №№1/24-02, 2/24-02, 3/24-02, 4/24-02 від 24 лютого 2021 року підтверджується те, що ОСОБА_1 , починаючи з 01 травня 2007 року працює у товаристві з обмеженою відповідальністю "Поділлякомункомплект" на посаді заступника директора з економічних питань. Вказаними довідками підтверджується також і те, що товариство нараховувало та сплачувало з доходів ОСОБА_1 єдиний внесок.
17 листопада 2020 року Головним управлінням ДПС у Вінницькій області сформовану вимогу №Ф-7523-17У, якою позивачку зобов'язано сплатити борг (недоїмку) з єдиного внеску в розмірі 19769,20 гривень, про що останній стало відомо 23 лютого 2021 року після ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження щодо примусового виконання вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7523-17У від 17 листопада 2020 року.
Надаючи правову оцінку рішенню контролюючого органу, що оскаржується, суд зважає на таке.
До 01 січня 2004 року загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України від 7 лютого 1991 року №698-XII "Про підприємництво" (далі - Закон №698-XII).
Вказаний Закон втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі пункту 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, прийнятого Законом України від 16 січня 2003 року №436-IV.
Водночас, 01 липня 2004 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2003 року №755-VI “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (далі - Закон №755-VI). Згідно з преамбулою цей Закон регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців.
Так, відповідно до статті 3 Закону №755-VI (тут і надалі - в редакції станом на 01 липня 2004 року) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.
Статтею 4 Закону №755-VI визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до статті 5 Закону №755-VI державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (стаття 16 Закону №755-VI).
Згідно з частиною 1 статті 17 Закону №755-VI відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.
Частина 1 статті 42 Закону №755-VI передбачає, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відповідно до статті 43 Закону №755-VI за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Крім того, пунктом 2 розділу VIII “Прикінцевих положень” Закону №755-VI було визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка.
Отже, поняття "фізична особа-підприємець" було введене у законодавство України з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. Водночас, частиною 2 статті 50 цього Кодексу передбачалося, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Таким законом власне і став Закон України від 15 травня 2003 року №755-VI "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців".
З наведеного можна дійти висновку, що обов'язковою умовою для здійснення підприємницької діяльності фізичними особами, зареєстрованими до 01 січня 2004 року як суб'єкти підприємницької діяльності, було проходження процедури державної реєстрації як фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі. При цьому датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця вважалася дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
При цьому, Законом №755-VI не було встановлено обов'язку суб'єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб щодо проходження обов'язкової державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та правових наслідків непроходження такої реєстрації.
Відтак, на думку суду, після набрання 01 липня 2004 року чинності Законом №755-VI позивачка автоматично не набула статусу фізичної особи-підприємця в розумінні положень цього Закону, оскільки не вчинила передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.
1 липня 2010 року прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" №2390-VI (надалі - Закон №2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.
Відповідно до підпунктів 2, 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Пункт 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI у зв'язку із набранням чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням” від 19 травня 2011 року №3384-VI (надалі - Закон №3384-VI) викладено в наступній редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».
Відповідно до пунктів 7, 8 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Підсумовуючи, слід констатувати, що аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку про те, що починаючи з 01 липня 2004 року державна реєстрація фізичної особи-підприємця здійснюється в порядку та на підставах, визначених Законом №755-VI. Оскільки позивачка, будучи зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності, після набрання чинності цим Законом не пройшла передбачену ним процедуру державної реєстрації, тому відсутні підстави вважати, що вона набула статусу фізичної особи-підприємця. Водночас, положення Закону №755-VI не містять приписів про автоматичне набуття статусу фізичної-особи підприємця громадянами, які були зареєстровані до 01 липня 2004 року як суб'єкти підприємницької діяльності, але не пройшли процедури перереєстрації за новим законом.
Більше того, пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону №2390-VI було встановлено, що свідоцтва про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців старого зразка, видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними через один рік після набрання цим Законом чинності, тобто починаючи з 03 березня 2011 року.
Відтак, видане позивачці у 2003 році свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктом підприємницької діяльності в силу вимог згаданого Закону стало недійсним. Отже, на думку суду, з цього часу позивачка втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якого набула до набрання чинності Законом №755-VI, тобто до 01 липня 2004 року.
Наведене спростовує твердження відповідача про те, що у спірний період (протягом 2018-2020 років) позивачка вважалася фізичною особою-підприємцем та у зв'язку з цим була зобов'язана сплачувати єдиний внесок.
Крім того, 01 січня 2011 року набрав чинності Закон України від 08 липня 2010 року №2464-VI “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” (далі - Закон №2464-VI), який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, згідно з пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI (тут і надалі - в редакції станом на 01 січня 2011 року) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
В силу вимог статті 2 Закону №2464-VI дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Згідно з пунктами 2, 3 ч. 1 статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пункті 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб-підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток);3) для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе та членів сім'ї, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу.
В подальшому Законом України від 28 грудня 2014 №77-VIII внесено зміни до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI та визначено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Крім того, Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” було внесено зміни до Закону №2464-VI, що набрали чинності з 01 січня 2017 року.
Серед іншого, пункт 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI викладено у новій редакції та передбачено, що для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відтак, з огляду на зміни, що відбулися у Законі №2464-VI, починаючи з 01 січня 2017 року, відповідач здійснив нарахування позивачці як фізичній особі-підприємцю, яка перебуває на загальній системі оподаткування, суми мінімального страхового внеску та надіслав позивачці вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 17 листопада 2020 року №Ф-7523-17-У про сплату недоїмки з єдиного внеску в розмірі 19769,20 гривень.
Проте, суд з такими діями контролюючого органу не погоджується, адже Закон №2464-VI як на дату набрання ним чинності 01 січня 2011, так і протягом спірного періоду до платників єдиного внеску відносив фізичних осіб-підприємців, в тому числі і тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Але, як вже зазначалось, позивачка такого статусу не набула, а тому не може визнаватися платником єдиного внеску відповідно до Закону №2464-VI.
Як видно з матеріалів справи, зарахування позивача до переліку таких платників відповідач здійснив починаючи з 2017 року у зв'язку із змінами до Закону №2464-VI, що встановлювали обов'язок фізичних осіб-підприємців зі сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі незалежно від фактичного здійснення підприємницької діяльності та отримання доходу. Водночас, відповідач не врахував тієї обставини, що позивач не може вважатися фізичною особою-підприємцем в розумінні положень Законів №755-VI та №2464-VI і в силу приписів Закону №2390-VI втратив статус суб'єкта підприємницької діяльності внаслідок визнанням недійсним відповідного свідоцтва про державну реєстрацію. Відтак, віднесення позивачки до платників єдиного внеску та покладання на неї обов'язку зі сплати такого внеску починаючи з 01 січня 2017 року є безпідставним.
У зв'язку з цим наведений вище аналіз положень законодавства України однозначно не вказує на те, що позивака, будучи зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності автоматично набула статусу фізичної особи-підприємця у зв'язку із прийняттям нових нормативних актів, зокрема Цивільного кодексу України та Закону №755-VI.
Окрім того, протягом 2017-2020 років позивачка працювала на посаді заступника директора з економічних питань у товаристві з обмеженою відповідальністю "Поділлякомункомплект" та єдиний внесок у ці роки за неї сплачував роботодавець, що підтверджується відповідними довідками.
Незважаючи на те, що суд дійшов висновку, що у позивачки відсутній статус фізичної особи-підприємця, проте оскільки представник позивачки як на підставу для задоволення позову також посилається на те, що єдиний внесок за неї сплачував роботодавець протягом 2017-2020 років, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VI не врегульовано.
Разом із тим, суд звертає увагу на те, що метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи - підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Проте, якщо особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Висновки суду за результатами розгляду даної справи узгоджуються із правовою позицією, що викладена у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19.
З огляду на викладене вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7523-17-У, що сформована Головним управлінням ДПС у Вінницькій області 17 листопада 2020 року, є протиправною та підлягає скасуванню.
Щодо порядку узгодження оскаржуваної вимоги та її вручення платникові, то суд зазначає, що процедура нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування страхувальниками, визначеними Законом №2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів, врегульовано Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449 (далі - Інструкція №449).
Згідно з пунктом 1 розділу VI Інструкції №449 до платників, які не виконали визначені Законом обов'язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення.
У разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї Інструкції (абзац 2 пункту 2 розділу VI Інструкції №449).
Відповідно до пункту 3 розділу VI Інструкції №449 податкові органи надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску податковими органами; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску; платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.
У випадку, передбаченому абзацом другим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) приймається відповідним податковим органом протягом 15 робочих днів з дня, що настає за днем вручення платнику акта перевірки, а за наявності заперечень платника єдиного внеску до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки.
Податковий орган надсилає (вручає) вимогу про сплату боргу (недоїмки) платнику єдиного внеску протягом трьох робочих днів з дня її винесення.
Таким чином, пунктом 3 розділу VI Інструкції №449 врегульовано особливості надсилання (вручення) вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Відповідно до пункту 4 розділу IV Інструкції №449 при формуванні вимоги про сплату боргу (недоїмки) їй присвоюється порядковий номер, який складається з трьох частин: перша частина - літера “Ю” (вимога до юридичної особи) або “Ф” (вимога до фізичної особи), друга частина - порядковий номер, третя частина - літера “У” (узгоджена вимога).
В третій частині літера “У” (інформація щодо узгодження вимоги) проставляється у разі надсилання:
платнику узгодженої вимоги внаслідок процедури оскарження;
вимоги до органів державної виконавчої служби або до органів Казначейства відповідно до цієї Інструкції.
Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується під одним порядковим номером до повного погашення сум боргу.
Після формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) та внесення даних до відповідного реєстру вимога надсилається (вручається) платнику. Сформована в ІТС вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається податковим органом платнику єдиного внеску в паперовій та/або електронній формі.
Сформована вимога про сплату боргу (недоїмки), що підлягає надсиланню у паперовій формі, у день її формування в ІТС друкується у двох примірниках, підписується керівником (його заступником або уповноваженою особою) податкового органу, скріплюється печаткою податкового органу та один примірник надсилається (вручається) платнику єдиного внеску, другий долучається до справи платника.
Вимога про сплату боргу (недоїмки) у паперовій формі вважається належним чином надісланою (врученою), якщо вона надіслана на адресу (місцезнаходження юридичної особи, місце проживання або останнього відомого місця перебування фізичної особи) платника єдиного внеску рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручена платнику єдиного внеску або його законному чи уповноваженому представникові.
Дата надсилання (вручення) вимоги про сплату боргу (недоїмки) проставляється:
службовою (посадовою) особою юридичної особи, фізичною особою або їх законним чи уповноваженим представником - у разі вручення вимоги у паперовій формі під підпис. Проставляється на обох примірниках вимоги;
працівником структурного підрозділу, до функцій якого належить стягнення недоїмки, після отримання від працівника структурного підрозділу, до функцій якого належить реєстрація вхідної та вихідної кореспонденції, або посадової (службової) особи, якій надані повноваження на виконання такої функції, повідомлення про вручення поштового відправлення (повернення поштового відправлення із зазначенням причин невручення) - у разі надсилання рекомендованим листом з повідомленням про вручення. При цьому повідомлення про вручення прикріплюється до другого примірника вимоги про сплату боргу (недоїмки);
ІТС - у разі надсилання вимоги в електронній формі до електронного кабінету. Проставляється в електронному документі.
У разі якщо неможливо надіслати (вручити) платнику єдиного внеску вимогу про сплату боргу (недоїмки) поштою у зв'язку з відсутністю його за місцезнаходженням (місцем проживання) (відсутністю службових (посадових) осіб платника єдиного внеску за його місцезнаходженням), відмовою платника єдиного внеску або службових (посадових) осіб платника прийняти вимогу, поверненням поштового відправлення у зв'язку із закінченням встановленого строку зберігання або з інших причин, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення, вимога вважається надісланою (врученою) платнику єдиного внеску у день, зазначений поштовою службою у повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.
Водночас, згідно з пунктом 5 розділу VI Інструкції №449 у разі якщо платник єдиного внеску протягом 10 календарних днів з дня надходження (отримання) вимоги про сплату боргу (недоїмки) не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з податковим органом шляхом оскарження в адміністративному чи судовому порядку або не сплатив узгоджену суму боргу (недоїмки) (з дня отримання відповідного рішення податкового органу або суду), після спливу останнього дня відповідного строку така вимога вважається узгодженою (набирає чинності).
Податковий орган протягом 10 робочих днів з дня узгодження вимоги (набрання нею чинності) пред'являє її до виконання органу державної виконавчої служби в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”.
Тому твердження представника позивачки про те що оскаржувана вимога не не узгоджувалась є безпідставними, оскільки однією із підстав для проставлення літери “У” є надсилання вимоги до органів державної виконавчої служби; перебування вимоги, що оскаржується, на примусовому виконанні у органі державної виконавчої служби не заперечується сторонами.
Не заслуговують також на увагу і твердження представника позивачки про те, що оскаржувана вимога надсилалася не за адресою місця проживання позивачки, оскільки такі спростовуються витягом із бази даних контролюючого органу, що долучений до відзиву на позовну заяву та згідно із яким останнім відомим місцем перебування ОСОБА_1 зазначено адресу: АДРЕСА_1 . Відтак, такі дії податкового органу не суперечать вимогам абзацу 11 пункту 4 розділу VI Інструкції №449.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
В силу приписів частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відтак, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтримку правомірності своєї позиції, суд дійшов переконання, що позивачці без законних на те підстав здійснено нарахування єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю, а вимога №Ф-7523-17У від 17 листопада 2020 року є протиправною та підлягає скасуванню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зважає на положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 1 якої визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачка при зверненні до суду з позовною заявою сплатила судовий збір в розмірі 908 гривень, що підтверджується квитанцією від 01 березня 2021 року.
Відтак, на користь позивачки слід стягнути витрати, пов'язані з оплатою судового збору, в розмірі 908 гривень за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
При вирішенні питання щодо підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 гривень суд враховує приписи статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, частиною 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частиною 2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Приписами частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частинами 5, 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Зі змісту вказаних норм слідує, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд має з'ясувати склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності чи відповідного договору.
Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Так, угодою №01/02/2021 від 25 лютого 2021 року, що укладена між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , передбачено, що адвокату належить виконати представництво інтересів позивачки в адміністративних судах всіх інстанцій, а клієнт сплачує адвокату гонорар.
З розрахунку вартості виконаних робіт по наданню правничої допомоги від 01 березня 2021 року слідує, що адвокат надавав клієнту такі послуги: аналіз правової ситуації (500 гривень); аналіз судової практики (500 гривень); підготовка процесуальних документів, зокрема, складання позовної заяви, заяви про поновлення строку звернення до суду, направлення матеріалів в суд (2000 гривень). Загальна вартість виконаних робіт становить 3000 гривень, що підтверджується квитанцією від 01 березня 2021 року та актом здачі-прийняття робіт (надання послуг) №ОГ-000003 від 02 березня 2021 року.
Відтак, понесені позивачкою витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 гривень підтверджені належними документами.
При цьому, відповідачем не заявлено клопотання щодо зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката з огляду на неспівмірність таких, а тому відсутні підстави для зменшення витрат на правову допомогу адвоката.
Більше того, такі витрати в розмірі 3000 гривень відповідають вимогам співмірності, розумності та справедливості.
Таким чином, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 гривень.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 134, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) в сумі 19769,20 гривень №Ф-7523-17-У, що сформована Головним управлінням ДПС у Вінницькій області 17 листопада 2020 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області витрати, пов'язані з оплатою судового збору, в розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 (три тисячі) гривень.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.
Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )
Відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (місцезнаходження: 21028, м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, буд. 7; ідентифікаційний код відокремленого підрозділу юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 44069150)
Повний текст рішення складено 19.07.2021
Суддя Яремчук Костянтин Олександрович