13 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 906/630/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Багатогалузевого товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛО"
на рішення Господарського суду Житомирської області від 27.11.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 у справі
за позовом Багатогалузевого товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛО"
до 1) Фізичної особи-підприємця Томащук Дмитра Анатолійовича,
2) Фізичної особи-підприємця Томащук Оксани Олександрівни
про зобов'язання вчинити певні дії.
У судове засідання представники сторін не з'явилися.
У червні 2020 року Багатогалузеве товариство з обмеженою відповідальністю "КОЛО" звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Томащук Дмитра Анатолійовича (далі ФОП Томащук Д. А.) та Фізичної особи-підприємця Томащук Оксани Олександрівни (далі - ФОП Томащук О. О.) про зобов'язання за власний рахунок демонтувати тимчасовий павільйон по наданню послуг, розташований за адресою: м. Житомир, вул. Вільський Шлях, буд. 193/2 .
Позовні вимоги з посиланням на положення статей 377, 391, 396 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України обґрунтовані тим, що позивач є власником будівлі магазину загальною площею 48,60 кв.м., розташованого за адресою: м. Житомир, вул. Вільський Шлях (Максютова), буд. 195 , який знищено, однак право власності позивача на зазначену будівлю магазину припинено не було. ФОП Томащук Д. А. на місці розташування будівлі магазину незаконно та за відсутності на те правових підстав розмістив тимчасову споруду - павільйон по наданню послуг, внаслідок чого порушуються права позивача щодо користування та розпорядження власним приміщенням та земельною ділянкою під нею, оскільки відбувається накладення однієї земельної ділянки на іншу.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 27.11.2020 у справі № 906/630/20 (суддя Кравець С. Г.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 (Олексюк Г. Є. - головуючий, судді: Петухов М. Г., Гудак А. В.) у задоволенні позову відмовлено.
Аргументуючи судове рішення, суди виходили із того, що: на час звернення позивача з цим позовом до суду паспорт прив'язки тимчасового павільйону по наданню послуг з виконання благоустрою прилеглої території за адресою: м. Житомир, вул. Вільський Шлях 193/2 видано ФОП Томащук О. О., тому ФОП Томащук Д. А. є неналежним відповідачем у справі; будівлі магазину загальною площею 48,60 кв.м. у м. Житомирі по вул. Максютова, 195 - не існує, а тому фізична відсутність будівлі магазину унеможливлює для її власника реалізацію прав на користування та розпорядження нею, а отже і порушення іншими особами таких прав; матеріалами справи не підтверджується факт порушення відповідачами прав позивача на земельну ділянку, оскільки останнім не подано доказів оформлення у встановленому законом порядку права власності чи користування земельною ділянкою, на якій була розташована спірна будівля, станом на час видачі відповідачу - ФОП Томащуку Д. А. паспорта прив'язки; висновок експертизи за результатами проведення земельно-технічного дослідження від 17.09.2020 № 998/09-2020 не містить даних про попередження (обізнаності) експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та в ньому не зазначено, що такий висновок підготовлено для подання до суду, а тому у суду відсутні підстави приймати його як належний та допустимий доказ у розумінні положень статей 76- 78 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Багатогалузеве товариство з обмеженою відповідальністю "КОЛО", не погоджуючись із рішенням Господарського суду Житомирської області від 27.11.2020 і постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 у справі № 906/630/20, подало касаційну скаргу, в якій просить рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким зобов'язати ФОП Томащука Д. А. та ФОП Томащук О. О. за власний рахунок демонтувати тимчасовий павільйон по наданню послуг (будівля перукарні), розташований за адресою: м. Житомир, вул. Вільський Шлях, буд. 193/2 .
Скаржник зазначає, що касаційна скарга подається на підставі, визначеній пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме неправильного застосування судами попередніх інстанцій статей 349, 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 101 ГПК України без урахування висновків, викладених Верховним Судом у подібних правовідносинах, а саме у постановах від 14.12.2020 у справі № 565/241/16-ц, від 17.01.2019 у справі № 708/254/18, від 26.06.2019 у справі № 334/16303/15, від 25.09.2019 у справі № 272/65/15-ц, від 17.03.2021 у справі № 191/4197/16-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 та від 09.12.2020 у справі № 752/22606/18-ц.
У відзиві на касаційну скаргу представник ФОП Томащука Д. А. просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, наголошуючи на відсутності подібності правовідносин у справі, яка переглядається, та справах, на які посилається скаржник в обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 906/630/20 за касаційною скаргою Багатогалузевого товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛО" на рішення Господарського суду Житомирської області від 27.11.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021, з огляду на таке.
За змістом частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Скаржник у своїй касаційній скарзі посилається на неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених Верховним Судом у подібних правовідносинах, а саме у постановах від 14.12.2020 у справі № 565/241/16-ц, від 17.01.2019 у справі № 708/254/18, від 26.06.2019 у справі № 334/16303/15, від 25.09.2019 у справі № 272/62/15-ц, від 17.03.2021 у справі № 191/4197/16-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 та від 09.12.2020 у справі № 752/22606/18-ц.
Дослідивши зазначені доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд відхиляє їх з огляду на таке.
У справі № 565/241/16-ц Мельник А. І. звернувся до суду із позовами, які були об'єднані в одне провадження, до Кузнецовської (після 2016 року - Вараської) міської ради Рівненської області, Рівненської товарної біржі, ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення та результатів торгів, щодо продажу права оренди земельної ділянки (кадастровий номер 5610700000:009:0285). В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що відповідачі оскаржуваними рішеннями порушили його право на користування та володіння належним йому майном, а саме частиною домоволодіння (сараї "Г-1", "Ж-1", "С-1", колодязь - "К" і огорожа).
Суд касаційної інстанції залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог наголосив, що аналіз положень статей 346, 349 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019) дає підстави дійти висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статі 349 ЦК Украйни (у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019), є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо.
Наголосивши, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту знищення спірних об'єктів нерухомості, а також звернення ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 із заявою щодо припинення права власності на ці об'єкти будівництва через їх знищення, суд касаційної інстанцій зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про порушення прав позивача оскаржуваними земельними торгами. Крім цього, суд зазначив про правомірність висновків суду апеляційної інстанції стосовного того, що земельна ділянка з кадастровим номером 5610700000:01:009:0285 не була вільною на час ухвалення спірного рішення, а тому не підлягала продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
У справі № 708/254/18 Чигиринська міська рада звернулася до суду із позовною заявою, в якій просила припинити право власності Чигиринської міської ради на 1/6 частину, ОСОБА_4 на 1/6 частину та ОСОБА_5 на 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , а також скасувати державну реєстрацію права власності на це майно, з підстав встановлення фактичного знищення житлового будинку, внаслідок чого право власності на майно підлягає припиненню відповідно до положень статті 349 ЦК України. Позивач також зазначив, що залишки будинку знаходяться на земельній ділянці, яка перебуває у власності територіальної громади м. Чигирин, площею 0,0145 га, і відповідачки ОСОБА_5 - площею 0,0999 га, та перешкоджають в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності.
Верховний Суд залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову зазначив, що аналіз положень статей 346, 349 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019) дає підстави дійти висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статі 349 ЦК Украйни (у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019), є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Водночас матеріали справи № 708/254/18 не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту знищення спірного об'єкту нерухомості (житлового будинку), а також звернення співвласників ОСОБА_5 та ОСОБА_4 із заявою щодо припинення права власності через знищення нерухомого майна.
У справі № 334/16303/15 позивачі звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6 про припинення права власності на будинок внаслідок його фізичного знищення. На обґрунтування позовних вимог позивачі зазначали, що їм на праві спільної часткової власності належить житловий будинок АДРЕСА_4 по 1/6 частці кожному. Інша Ѕ частина вказаного будинку належить відповідачу. Частина будинку, яка належить відповідачу, повністю зруйнована, а інша його частина, що перебуває у їх власності, частково зруйнована та її фізичний знос становить 89 %. Позивачі звернулися до реєстраційної служби із заявою про припинення реєстрації прав щодо будинку, однак відповідач не подав відповідної заяви.
Верховний Суд скасував судові рішення попередніх інстанцій ухвалені у справі № 334/16303/15 та прийняв нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив повністю.
Суд касаційної інстанції мотивував своє рішення аналізом положень статей 346, 349 ЦК України(у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019), який дає підстави дійти висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статі 349 ЦК Украйни(у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019), є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Водночас, судова колегія установила, що матеріали справи № 334/16303/15 не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту повного знищення спірного об'єкту нерухомості, а також звернення співвласника ОСОБА_6 із заявою щодо припинення права власності через знищення нерухомого майна. Крім того, наявність в матеріалах справи копії заяви позивачів на ім'я начальника управління державної реєстрації м. Івано-Франківськ про припинення права власності на об'єкт нерухомого майна, розташованого по АДРЕСА_4 , у зв'язку з його знищенням, не можна вважати належним доказом, оскільки на вказаній заяві відсутня відмітка про її отримання, а також відсутня відповідь на вказану заяву. Верховний Суд наголосив, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 212-214, 303, 315 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, вищевказаних обставин справи не врахував та не надали їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про задоволення позову.
У справі № 272/62/15-ц ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Андрушівської міської ради, ОСОБА_8 про визнання незаконним, скасування рішення виконавчого комітету Андрушівської міської ради від 31.01. 1994 № 24 в частині надання у власність земельних ділянок та скасування державних актів. Позов мотивовано тим, що згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 24.06.1983 він є власником частини будинку АДРЕСА_5 . Оскільки він не є громадянином України та не має можливості утримувати вказане майно, надав довіреність на розпорядження своїм майном ОСОБА_9 з метою відчуження. Останнім встановлено, що на земельні ділянці за вищевказаною адресою спірним рішенням видано державні акти на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_8 .
Скасовуючи судові рішення у справі № 272/62/15-ц про відмову у задоволенні позовних вимог та направляючи зазначену справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції наголосив, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статі 349 ЦК Украйни(у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі, до 21.10.2019), є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Водночас матеріалами справи підтверджено, що житловий будинок по АДРЕСА_5 в натурі між сторонами не поділено, а матеріали справи не містять звернення співвласника ОСОБА_7 із заявою щодо припинення права власності через знищення нерухомого майна. Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_7 , ОСОБА_10 та ОСОБА_8 були співвласниками вказаного вище житлового будинку, який в натурі між ними не поділено та право власності ОСОБА_7 на частину якого не припинено, Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку, що зруйнована саме частина будинку, право власності на яку мав позивач, а тому видача відповідачам державних актів на право власності на земельну ділянку для обслуговування вказаного будинку не порушує його прав. Разом з тим, Верховний Суд наголосив, що не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки задовольняючи позов, суд першої інстанції не перевірив дотримання позивачем при зверненні до суду позовної давності та не надав будь-якої оцінки його заяві про її поновлення, як пропущеної з поважних причин.
У справі № 758/1485/15-ц за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_12 про припинення права власності та визнання права власності, суди відмовляючи у задоволенні позовних вимог наголосили, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, в якому відсотковому співвідношенні знищено спірний об'єкт нерухомості.
Отже у постановах Верховного Суд, наведених скаржником у якості підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, висловлено правовий висновок щодо застосування положень статей 346, 349 ЦК України (у редакції, чинній до 21.10.2019) у справах про припинення права власності, а саме, що аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статі 349 ЦК Украйни(у редакції, чинній до 21.10.2019), є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо.
Колегія суддів Касаційного господарського суду не вбачає підстав для неприйняття або відступу від зазначеного правового висновку. Водночас, вважає за необхідне зазначити, що: по-перше, у вищезазначених справах судами вирішувалося питання припинення права власності за відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження факту знищення спірних об'єктів нерухомості та встановлено факт наявності (існування) нерухомого майна; по-друге, частину 2 статті 349 ЦК України, у якій було закріплено те, що у разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру, на час звернення із позовом у цій справі № 906/630/20 (червень 2020 року), виключено у зв'язку із змінами, внесеними згідно з Кодексом України з процедур банкрутства від 18.10.2018 N 2597-VIII, який вводиться в дію з 21.10.2019.
Проте, у справі № 906/630/20, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що майна - будівлі магазину в м. Житомирі по вул. Максютова, 195 , на час вирішення справи у суді, не існує, а частину 2 статті 349 ЦК України, на час звернення із позовом у цій справі № 906/630/20 (червень 2020 року), виключено, що свідчить про відсутність підстав для врахування відповідних висновків судів для цієї справи.
Таким чином, правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 14.12.2020 у справі № 565/241/16-ц, від 17.01.2019 у справі № 708/254/18, від 26.06.2019 у справі № 334/16303/15, від 25.09.2019 у справі № 272/62/15-ц, від 06.11.2019 у справі № 758/1485/15-ц не могли бути взяті до уваги господарським судом апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваної постанови у цій справі, оскільки судові рішення у справах, на які посилався скаржник, хоча і прийняті із застосуванням положень 346, 349 ЦК України(у редакції, чинній на час звернення із позовом у відповідній справі), але прийняті за інших фактичних обставин, з урахуванням інших доказів, поданих сторонами, у залежності від оцінки яких і були прийняті судові рішення, а відтак відповідні доводи заявника фактично спрямовані на перегляд та переоцінку обставин справи, встановлених апеляційним господарським судом. Взагалі правовідносини у справах № 565/241/16-ц, №708/254/18, № 334/16303/15, № 272/62/15-ц, № 758/1485/15-ц та справі № 906/630/20, яка переглядається, різняться за предметами та підставами позовів, умовами застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин), а також обґрунтуванням позовних вимог, а саме щодо порушених прав позивачів, що свідчить про неподібність наведених справ.
Щодо посилань скаржника на постанови Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 191/4197/16-ц та від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, як на підставу невірного застосування судами попередніх інстанцій положень статті 120 ЗК України, колегія суддів зазначає про таке.
У справі № 191/4197/16-ц ОСОБА_13 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про припинення права власності на нерухоме майно.
Позовна заява ОСОБА_13 мотивована тим, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,25 га, яка розташована по АДРЕСА_6 , яка надана йому для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на підставі рішення Василівської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 22.03.2003. 29.09.2003 на вказану земельну ділянку йому виданий державний акт на право приватної власності на землю серії ДП № 052854. На час отримання ним у власність зазначеної земельної ділянки на ній був розташований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, право власності на який зареєстровано за ним, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 - по 1/3 частки за кожним. Згодом житловий будинок та господарські будівлі були добровільно розібрані та знесені співвласниками, а у 2006 році позивач побудував нове приміщення по типу літньої кухні та вуличний туалет. Згідно з актом від 28.01.2011 № 3, складеним комісією Василівської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області у складі: сільського голови Пасько Н. В., секретаря ОСОБА_16 , депутата ОСОБА_17 , землевпорядника ОСОБА_18 , у його присутності, встановлено, що на земельній ділянці по АДРЕСА_6 відсутня житлова споруда, так як вона добровільно розібрана. На даній ділянці є новопобудоване підсобне приміщення по типу літньої кухні з нової цегли червоного кольору, будівництво 2006 року, вуличний туалет. Комісією зобов'язано позивача списати попереднє приміщення жилого будинку згідно з чинним законодавством України та виготовити технічну документацію на новозбудоване приміщення. Співвласники зруйнованого приміщення: ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , не звертаються до Синельниківського МБТІ для скасування права власності, зміни до Реєстру речових прав на нерухоме майно не внесені, а тому він позбавлений можливості отримати правовстановлюючі документи на новозбудоване ним приміщення. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_13 просив припинити його право власності, а також ОСОБА_14 та ОСОБА_15 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_6 .
У листопаді 2016 року ОСОБА_14 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив: поновити йому строк звернення до суду з цим позовом; визнати недійсним рішення 5 сесії 5 скликання Василівської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 28.03.2003 № 93 щодо передачі ОСОБА_13 у приватну власність земельних ділянок; визнати недійсними державні акти на право власності на землю; зобов'язати ОСОБА_13 відновити становище, яке існувало до порушення, а саме: зобов'язати його за власний рахунок відновити зруйнований ним будинок АДРЕСА_6 (А-1 жилий будинок, П-1 погріб), належний на праві спільної часткової власності йому, ОСОБА_15 , ОСОБА_13 , та привести будинок до первісного стану, відповідно до технічної документації.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_14 мотивована тим, що він як співвласник житлового будинку АДРЕСА_6 та інший співвласник ОСОБА_15 жодних заяв з приводу відмови від права власності на належне ним нерухоме майно не подавали, а також не надавали згоди на знесення належного ним на праві власності будинку. Якщо житловий будинок і було розібрано, то це відбулося з власної ініціативи ОСОБА_13 , без згоди його та іншого співвласника ОСОБА_15 .
Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07.04.2017, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27.02.2018, позов ОСОБА_13 задоволено; припинено право власності ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_6 ; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_14 відмовлено.
Верховний Суд постановою від 17.03.2021 рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07.04.2017 та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27.02.2018 в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_13 до ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про припинення права власності на нерухоме майно скасував; у задоволенні позову ОСОБА_13 до ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про припинення права власності на нерухоме майно відмовив; в іншій частині рішення та постанову залишив без змін.
Скасовуючи рішення та постанову в частині позовних вимог ОСОБА_13 про припинення права власності суд зазначив, що припинення права власності на таке майно пов'язувалось з фактом звернення власника до відповідного органу та наявністю рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. З моменту внесення відповідних змін до реєстру припиняється право на це майно. Водночас, у справі № 191/4197/16-ц, установлено, що жоден із співвласників спірного нерухомого майна із заявою про припинення його права власності до відповідного органу не звертався та не мав наміру припинити своє право власності на спірне майно.
Отже, з аналізу змісту постанови Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 191/4197/16-ц убачається, що предметом судового розгляду була, зокрема, вимога позивача про припинення права власності на нерухоме майно та зустрічна вимога про визнати недійсним рішення про передачу у приватну власність земельних ділянок, визнання недійсними державні акти на право власності на землю та зобов'язання відновити становище, яке існувало до порушення.
Як свідчить зміст постанови Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, на яку також посилається скаржник у тексті касаційної скарги, наголошуючи на застосуванні положень статті 120 ЗК України, предметом судового розгляду у цій справі були вимоги прокуратура в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та ТОВ "Будтехнології " про: визнання незаконним та скасування рішення ради від 01.11.2012 № 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва"; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного радою і ТОВ "Будтехнології",; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014).
Спір у справі № 910/18560/16 стосувався того, що рада, приймаючи оскаржуване рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою.
Разом з цим, спір у справі № 906/630/20, яка переглядається, стосується зобов'язання за власний рахунок демонтувати тимчасовий павільйон, розташований за адресою: м. Житомир, вул. Вільський Шлях, буд. 193/2 . При цьому, суди ухвалюючи спірні рішення у справі, що переглядається виходили з того, що позивач не надав доказів того, що будівля, яку позивач просить демонтувати, знаходиться на земельній ділянці, на якій розташована будівля, право власності на яку зареєстровано за позивачем, оскільки земельна ділянка на цю будівлю не відведена, а сама будівля фактично відсутня.
З викладеного слідує, що правовідносини у справах № 191/4197/16-ц, № 910/18560/16 та № 906/630/20 також різняться за суб'єктним складом учасників, об'єктами та предметами правового регулювання, умовами застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин), а також обґрунтуванням позовних вимог, а саме щодо порушених прав позивачів, що свідчить про неподібність наведених справ.
Арґументи скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 752/22606/18-ц спростовуються змістом оскаржуваної постанови, з якого убачається, що суд апеляційної інстанції розглянув та відхилив посилання позивача на постанову Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 752/22606/18-ц, оскільки у зазначеній справі суд касаційної інстанції встановив, що висновок експертного дослідження відповідає вимогам нормативних актів. Однак, як встановлено апеляційним судом у справі № 906/630/20 висновок земельно-технічного дослідження від 17.09.2020 № 998/09-2020 не відповідає вимогам статті 101 ГПК України, а достовірність представлених на дослідження матеріалів експертом не встановлена. Відтак відповідні доводи заявника фактично спрямовані на перегляд та переоцінку обставин справи, встановлених апеляційним господарським судом.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Багатогалузевого товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛО" на рішення Господарського суду Житомирської області від 27.11.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 у справі № 906/630/20.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).
Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Багатогалузевого товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛО" на рішення Господарського суду Житомирської області від 27.11.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 у справі № 906/630/20 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ