Справа № 761/35720/20
Провадження № 2/761/4457/2021
(заочне)
22 червня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Фролової І.В.,
секретаря судового засідання - Мехеди А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , що діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, -
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 , що діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
У своїй позовній заяві просив суд визнати ОСОБА_3 , 1975 року народження, таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що ОСОБА_2 разом зі ОСОБА_1 є власниками квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . З 01.01.2006 року сестрою, яка на той момент вже була визнана в судовому порядку недієздатною особою, в квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , був прописаний ОСОБА_3 , 1975 року народження. В грудні 2006 року ОСОБА_3 виїхав з квартири, забрав всі свої речі і з того часу в ній не проживає. З кінця 2006 року позивачу не відомо де ОСОБА_3 проживає, однак останній станом на момент звернення до суду з позовом зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач вказує, що не може в повній мірі розпоряджатися своєю власністю, у зв'язку з чим позивач звернулася з вказаним позовом до суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 листопада 2020 року матеріали цивільної справи було передано на розгляд судді Фроловій І.В.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 грудня 2020 року позовну заяву було залишено без руху для усунення недоліків.
28 січня 2021 року на адресу суду надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року відкрито провадження у справі, призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 11 травня 2021 року закрито підготовче провадження по справі та призначено до слухання по суті.
Позивач у судове засідання не з'явився, однак подав через канцелярію суду заяву про розгляду справи у його відсутність, просив позов задовольнити, щодо винесення заочного рішення не заперечував.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи повідомлений судом належним чином, відзив на позовну заяву не надав.
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч.1 ст. 223 ЦПК України).
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).
Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини- в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).
Суд, керуючись вимогами ст. ст. 223, 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача на підставі наявних в справі доказів, ухваливши заочне рішення, оскільки: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти заочного вирішення справи; підстави для відкладення розгляду справи відсутні.
Дослідивши матеріали справи, судом було встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в рівних частках кожному, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 28.04.1994 року, виданого відділом приватизації державної адміністрації Шевченківського району. Однак, вбачається, що на вказаному свідоцтві було дописано, що 18.04.2002 року в Третій київській державній нотаріальній конторі видано свідоцтво про право на спадщину на 1/4 частину квартири на ім'я ОСОБА_1 після померлого ОСОБА_4 за №2-1059. Також зазначено, що 19.04.2002 року в Третій київській державній нотаріальній конторі видано свідоцтво про право на спадщину на 1/4 частину квартири на ім'я ОСОБА_2 після померлого ОСОБА_4 за №2-1092.
Відповідно до довідки №109.109/О-106 від 25.01.2021 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані наступні особи: ОСОБА_2 (Дата реєстрації 09.08.1990), ОСОБА_3 (Дата реєстрації 01.06.2006).
Також з матеріалів справи вбачається, що 03 січня 2007 року комісією у складі майстра т/р №2 ОСОБА_8, майстра рем/д ОСОБА_5 , власника квартири АДРЕСА_2 , ОСОБА_6 , складено акт про те, що ними було виконано обстеження квартири АДРЕСА_3 вищевказаного будинку на предмет проживання ОСОБА_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 . На момент перевірки установлено, що ОСОБА_3 за вказаною адресою тривалий час не проживає. Речей, які могли б йому належати, не виявлено, про що складено цей акт, який затверджено Начальником ЖЕК-1005 В.Ф. Зарубенко (копія акту від 03.01.2007 р.).
Також, 01.03.2007 року комісією у складі майстра т/р №2 ОСОБА_8, майстра рем/д ОСОБА_5 , паспортиста ОСОБА_7 , складено акт про те, що ними було виконано обстеження квартири АДРЕСА_4 на предмет проживання зареєстрованого тимчасово ОСОБА_3 . На предмет перевірки установлено, що ОСОБА_3 за вказаною адресою тривалий час не проживає. Речей, які могли б йому належати, не виявлено, про що складено цей акт та затверджено Начальником ЖЕК-1005 В.Ф. Зарубенко (копія акту від 01.03.2007 р.).
Позивачем 20 січня 2021 року була подана заява до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичної особи ШРДА в м. Києві про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , однак 21 січня 2021 року позивачу було відмовлено у задоволенні вказаної заяви із зазначенням, що згідно Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою КМУ від 02.03.2016 №207, а саме: підставою для зняття з реєстрації місця проживання гр. ОСОБА_3 в даному випадку є рішення суду, яке набрало законної сили про позбавлення права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання (п. 26 вищевказаної постанови).
Щодо позовних вимог позивача про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд дійшов наступних висновків.
Згідно із ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не мас права використовувати його для промислового виробництва.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому немає значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (правова позиція Верховного Суду України у справі № 6- 709цс16).
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 1 1 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317. 319, 321 ЦК України).
У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа мас право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права: визнання правочину недійсним; припинення дії. яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. їхніх посадових і службових осіб.
Згідно із ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право користування полягає втому, що власник має юридично закріплену можливість використовувати корисні якості речі (майна) для себе, здобувати з цього користь, вигоду. Право розпорядження означає юридично забезпечену можливість встановлювати, змінювати, припиняти юридичну долю речі (майна). Право розпорядження закріплює абсолютну владу власника над річчю (майном), яка може виражатися навіть у відчуженні або знищенні речі (майна).
Згідно п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав», застосовуючи положення ст. 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391. 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. 1 Іри цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
Верховний суд України у справі від 16.11.2016 року № 6-709цс16, предметом розгляду якої було (визнання особи такою, що втратила право па користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації), дійшов висновку, що положення статей 383. 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї.
У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник мас право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою, такий висновок міститься у рішенні Верховного суду України, від 01.03.2016 року у справі №825/1335/13-а.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Таким чином, з огляду на вказані положення закону, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи, що факт реєстрації відповідача порушує права позивача, як власника квартири, витрат на житлово-комунальні послуги відповідач не несе, позивач не бажає, щоб відповідач був зареєстрований в її власності, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Щодо судових витрат суд дійшов наступних висновків.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України).
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст. 141 ЦПК України).
Оскільки позовні вимоги задоволені у повному обсязі, суд відповідно до ст.88 ЦПК України стягує з відповідача на користь позивача документально підтверджені судові витрати пропорційно розміру задоволених вимог.
Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ст. 141 ЦПК України й судові витрати (судовий збір) у сумі 840,80 грн. стягнути з відповідача на користь позивача.
Враховуючи викладене, на підставі Конституції України, Загальної декларації прав людини, Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також ст. ст. 16, 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України, з урахуванням положень Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав», керуючись ст. 10, 11, 57-61, 79, 133, 141, 209, 210, 212-215, 223, 228, 258, 259, 265, 268, 273, 280-282, 354 ЦПК України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 , що діє в інтересах недієздатної особи ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - задовольнити у повному обсязі.
Визнати ОСОБА_3 , 1975 року народження, таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його отримання.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Реквізити учасників справи:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації - АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_1 ,
що діє в інтересах недієздатної особи - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації - АДРЕСА_6 , РНОКПП: НОМЕР_2 ,
ОСОБА_3 , місце проживання - АДРЕСА_6 , Паспорт серії НОМЕР_3 виданий Кременським РВ УМВС України в Луганській області, 06.06.1999 року.
Суддя: