Справа № 755/18854/19
"26" травня 2020 р. м. Київ
Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
Головуючого судді - САВЛУК Т.В.
за участі секретаря Бурячек О.В.,
учасники справи:
позивач - не з'явилась,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м.Києва в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та три відсотки річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, присудженого за рішенням суду,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, про стягнення з ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 298 549,50 гривень та 3% річних у розмірі 80 277,98 гривень за порушення зобов'язання, та судовий збір в розмірі 3 778,27 гривень.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 04 серпня 2014 року Дніпровським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким присуджено до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , 891 163,75 гривень грошової компенсації від суми отриманої від продажу спільної квартири АДРЕСА_1 , яке залишено без змін Апеляційним судом м. Києва від 23 жовтня 2014 року. 21 жовтня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Яцишиним Андрієм Миколайовичем відкрито виконавче провадження № 60374115, однак з 24 листопада 2014 року й по теперішній час рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року не виконане, а заборгованість не погашена. Оскільки на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання, яке виникло на підставі судового рішення про поділ спільного майна подружжя, то невиконання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України за період 15 листопада 2016 року по 15 листопада 2019 року в загальному розмірі 378 827,48 гривень.
05 грудня 2019 року Дніпровським районним судом міста Києва відкрите провадження у цивільній справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Положеннями ст.174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
21 лютого 2020 року відповідач ОСОБА_1 подав відзив на позовну заяву з викладенням своїх міркувань по суті предмету позову з посиланням на норми чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини та просив відмовити у задоволені позову в повному обсязі.
20 березня 2020 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про продовження розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
26 травня 2020 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу, якою відмовлено у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, вселення та встановлення порядку користування квартирою.
Суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться. ( ч.8 ст.279 ЦПК України)
Позивач в судове засідання не з'явилася подала заяву про розгляд справи у її відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, та просила винести рішення на підставі доказів які містяться в матеріалах справи.
Відповідач в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, додатково пояснив, що на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року присуджено до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію в розмірі 891 163,75 гривень від продажу спільної квартири, разом з тим не є грошовим зобов'язанням, в яких грошові знаки використовується не в якості погашення грошового боргу, а виконують роль у зобов'язанні, тому, положення ст. 625 Цивільного кодексу України не застосовується до зазначених відносин.
Таким чином, вислухавши учасників цивільного процесу, наведені сторонами доводи та заперечення щодо підстав та предмету позову, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов висновку, що надані сторонами докази та повідомлені ними обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дають підстави для ухвалення судового рішення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 Сімейного кодексу України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 Сімейного кодексу України.
За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Згідно положення 63 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі, який укладено 08 травня 1984 року.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. (ст. 328 Цивільного кодексу України)
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 365 Цивільного кодексу України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; - річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
04 серпня 2014 року Дніпровським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
Присуджено до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 891 163 грн.75 коп. грошової компенсації від суми, отриманої ОСОБА_1 від продажу спільної квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу, укладеного 27.06.2012 року.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,216 га в АДРЕСА_3 .
Присуджено до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати за сплату судового збору у розмірі 1 502 грн. 50 коп.
В інших частинах позовних вимог відмовлено.
23 жовтня 2014 року Апеляційним судом міста Києва ухвалено рішення, яким рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року, скасовано в частині поділу земельної ділянки площею 0,216 га, яка розташована по АДРЕСА_3 , і в цій частині ухвалено нове, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки площею 0,216 га, яка розташована по АДРЕСА_3 . В решті рішення залишено без змін.
Відповідно до ст. 18 Цивільного процесуального кодексу України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані, зокрема, на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших Законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 2 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Інші органи, установи, організації і посадові особи провадять окремі виконавчі дії у випадках, передбачених законом, у тому числі відповідно до статті 5 цього Закону, на вимогу чи за дорученням державного виконавця. При цьому вимоги державного виконавця щодо виконання рішень обов'язкові для всіх органів, організацій, посадових осіб, фізичних і юридичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Виходячи із засад цивільного судочинства, судове рішення, як таке, вже само по собі являється актом примусу, спрямованим на вчинення тих чи інших дій в інтересах та на користь учасників судового провадження.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» саме державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 18 цього Закону.
24 листопада 2014 року головним державним виконавцем Чайкою І.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №45572347, щодо примусового виконання виконавчого листа №2604/17007/12, виданого 14 листопада 2014 року Дніпровським районним судом м. Києва.
21 жовтня 2019 року старшим державним виконавцем Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління у м. Києві Радіоновим Юрієм Андрійовичем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
21 жовтня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Яцишиним Андрієм Миколайовичем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №60374115, на підставі виконавчого листа №2604/17007/12 виданого 09 серпня 2019 року Дніпровським районним судом м. Києва.
Відповідно до частини першої та другої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 Цивільного кодексу України входить до розділу I «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. А оскільки на підставі судового рішення про поділ спільного майна подружжя, між сторонами виникло грошове зобов'язання, то його невиконання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України. Правовий висновок викладений Верховним Судом к складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі №459/3560/15 (провадження №61-4868св18)
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.
У постанові від 06 липня 2016 року (Справа №6-1946цс15) Верховний Суд України зазначив, що стаття 625 Цивільного кодексу України входить до розділу I «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 Цивільного кодексу України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Оскільки на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання, то його невиконання зумовлює застосування положень ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України.
Грошові зобов'язання є особливим видом зобов'язань, в яких гроші виступають певним мірилом вартості.
Грошове зобов'язання є цивільним правовідношенням, в якому праву вимоги кредитора кореспондує юридичнии? обов'язок боржника здіи?снити відповіднии? платіж, тобто вчинити дію, що полягає у передачі грошеи?.
Грошове зобов'язання - це зобов'язання, спрямоване на сплату певноі? грошовоі? суми. Специфічною рисою даного зобов'язання є те, що предметом тут виступають гроші.
Суд критично відноситься до позиції відповідача, щодо відсутност і правових підстав для застосування ст. 625 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, які виникли між сторонами та стосуються поділу спільного майна подружжя, оскільки ці відносини не можуть віднесені до грошових зобов'язань, за відсутністю договірних відносин, які включати частину інших оплатних зобов'язань та можуть мати самостійний характер.
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Цивільного кодексу України, у випадку, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виниками з рішення суду.
Таким чином судом встановлено, що відповідач є зобов'язальною стороною у виконання грошових зобов'язань, яке виникло на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року, несвоєчасне виконання рішення суду в частині грошового зобов'язання є підставою для застосування санкцій цивільно-правової відповідальності, передбачений ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, тому позивач правомірно вимагає стягнення з відповідача інфляційних втрат в розмірі 398 549,50 гривень та 3 % річних від простроченої суми в розмірі 80 277,98 гривень, які нараховано позивачем у відповідності ст. 625 Цивільного кодексу України, за період з 15 листопада 2016 року по 15 листопада 2019 року.
Частиною 3 ст.12 та частиною 1 ст.81 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1 ст.89 ЦПК України).
За наведених обставин та встановлених правовідносин, які виникли між сторонами спору, надавши належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, суд приходить до висновку, що на підставі судових рішень про поділ спільного майна подружжя, між сторонами виникло грошове зобов'язання, у зв'язку з невиконання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, тому позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та три відсотки річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, присудженого за рішенням суду, є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню
В порядку ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення судовий збір у розмірі 3 778 гривень 27 копійок, який сплачений позивачем при зверненні до суду з даним позовом.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 279, 625, 627, 628, 638 Цивільного кодексу України, статтями 2, 10, 49, 76-81, 89, 133, 137, 141, 264 - 265, 274, 279, 280, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та три відсотки річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, присудженого за рішенням суду,- задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 нараховані три відсотка річних та інфляційні втрати за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, присудженого за рішенням суду, на загальну суму 378 827, 48 гривень та судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3778,27 гривень, а всього на загальну суму 382 605 ( триста вісімдесят дві тисячі шістсот п'ять) гривень 75 копійок.
Стягувач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 .
Боржник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 .
Відповідно до положень ч.1 та ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до п.15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону №2147-VІІІ від 03.10.2017 року, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.