Справа № 120/157/21-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Бошкова Юлія Миколаївна
Суддя-доповідач - Капустинський М.М.
19 липня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Смілянця Е. С. Сапальової Т.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
в січні 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Вінницької міської ради (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Вінницької міської ради 55 сесії 7 скликання №2422 від 25.09.2020 року про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність (безоплатно) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) орієнтовною площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати Вінницьку міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність (безоплатно) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) орієнтовною площею 0,1га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати Вінницьку міську раду відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 33065,00 грн.
- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду на підставі статті 382 КАС України.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що 20.09.2019 року звернувся до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність (безоплатно) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) орієнтовною площею 0,1 га. Як вказує ОСОБА_1 , це клопотання розглядалось Вінницькою міською радою двічі. Востаннє воно розглядалось вже на виконання рішення суду. Однак, відповідач двічі прийняв рішення про відмову в наданні дозволу, при цьому, підстави для надання таких відмов, на переконання позивача виходять за межі вичерпного переліку, визначеного статтею 118 Земельного кодексу України, що зумовлює протиправність таких рішень та порушує його законні права.
Окрім того, позивач вказує, що станом на час прийняття другого рішення про відмову у наданні йому дозволу на розробку проекту землеустрою минуло більше року з дати звернення за наданням дозволу. Окрім того, у позовній заяві зазначається, що після того, як 01.07.2020 року набрало законної сили рішення суду про зобов'язання повторно розглянути його клопотання Вінницька міська рада також зволікала з виконанням останнього. У зв'язку з цим, 18.08.2020 року він звернувся до виконавчого органу з метою примусового виконання рішення суду від 30.01.2020 року у справі №120/4044/19-а. Однак, Вінницька міська рада не дотрималась встановлених виконавчою службою строків і прийняла рішення про відмову у наданні дозволу 25.09.2020 року.
Також позивач вказує, що відповідач, усіляко затягував розгляд його клопотання та повторно відмовляючи йому з підстав не передбачених Законом, фактично позбавляє можливості реалізувати його права. На переконання позивача, усе це змушує відчувати незначущість, другосортність і безправність, розчаровуватись у тих гарантіях, які декларує держава у законах та Конституції, але які на практиці реалізувати ОСОБА_1 не може. Такими діями Вінницька міська рада, окрім порушення прав, на переконання позивача, також завдала йому моральної шкоди.
Відтак, позивач вважає рішення 55 сесії 7 скликання Вінницької міської ради №2422 від 25.09.2020 року протиправним та таким, що суперечить чинному законодавству.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасування пункт 19 додатку № 1 до рішення 55 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 25.09.2020 року №2422, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність (безоплатно) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) орієнтовною площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Зобов'язано Вінницьку міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність (безоплатно) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) орієнтовною площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням в відмовленій частині, його оскаржив позивач, який із посиланням на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність деяких висновків обставинам справи просить скасувати рішення суду першої інстанції в відмовленій частині та ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Перевіривши матеріали справи, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з такого.
З матеріалів справи встановлено, що 20.09.2019 року ОСОБА_2 звернувся до Вінницької міської ради із клопотанняv про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0, 1 га для ведення будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно опису прийнятих документів до вказаного клопотання позивачем додано викопіювання із кадастрової карти, копію паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру, посвідчення учасника бойових дій.
За наслідком розгляду вказаного звернення, 01.11.2019 року прийнято рішення №2007, в якому п.1.12 відмовлено в наданні дозволу у зв'язку із запланованими проектними роботами по коригуванню містобудівної документації - детального плану території (згідно Програми розроблення містобудівної документації та іншої документації загального міського перспективного значення) та з врахуванням необхідності вирішення питання по забезпеченню членів обслуговуючого кооперативу "Товариство садівників та городників "Здоров'я-2" на даній території (приєднані до міста Вінниця).
Не погоджуючись із зазначеним рішенням відповідача позивач оскаржив його до Вінницького окружного адміністративного суду.
За результатами розгляду справи №120/4044/19-а прийнято рішення від 30.01.2020 року, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2020 року. Відповідно до вищезазначеного рішення адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано п.1.12 рішення Вінницької міської ради 45 сесії 7 скликання №2007 від 01.11.2019 року щодо відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (безоплатно) земельної ділянки для ведення будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) орієнтовною площею 0,1 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язано Вінницьку міську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 20.09.2019 року.
У подальшому на виконання рішення суду Вінницька міська рада повторно розглянула клопотання позивача та прийняла рішення від 25.09.2020 року №2422 про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, відмову в наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою, встановлення земельного сервітуту та поновлення договору про встановлення земельного сервітуту громадянам. Відповідно до пункту 19 додатку 1 до вищезазначеного рішення ОСОБА_1 відмовлено у наданні відповідного дозволу у зв'язку із розробленням містобудівної документації “Проект внесення змін до детального плану території кварталу обмеженого АДРЕСА_2 , проектною об'їзною дорогою”.
Незгода позивача із такою відмовою зумовила звернення останнього до суду з цим адміністративним позовом.
Апеляційний суд переглядає рішення в частині відмовлених позовних вимог, оскільки в іншій частині рішення - не оскаржується.
Так, відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання Вінницьку міську раду відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 33065,00 грн. та встановленню судового контролю за виконанням рішення суду суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність вимог щодо відшкодування моральної шкоди та про відсутність підстав в даному випадку для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає наступне.
Переглядаючи правомірність прийнятого судом першої інстанції рішення щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Статтею 1174 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Згідно з положеннями частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною другою цієї статті передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27.03.1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» передбачено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Таким чином, правовою підставою відповідальності за завдану шкоду є правопорушення, складовим елементом якого є: наявність шкоди, протиправна поведінка заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача та вина. Відсутність хоча б одного зі складових елементів виключає задоволення позову.
Згідно з положеннями частини 1 статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок душевних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Положеннями пп. 2 ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України регламентовано, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Слід врахувати, що аналогічна правова позиція неодноразово висвітлювалась і в інших постановах Верховного Суду від 21.02.2020 року у справі № 173/424/17(2-а/173/41/2017), від 27.02.2020 року у справі за № 813/731/18, а також від 24.03.2020 року у справі за № 818/607/17.
З наданих позивачем обґрунтувань слідує, що останній пов'язує заподіяння йому моральної шкоди з неправомірними діями відповідача у цій справі, наслідки яких зумовили для нього відчувати розчарування, приниження, постійну психологічну напругу, оскільки він змушений регулярно перевіряти усі рішення Вінницької міської ради, день-у-день слідкувати за поштовою кореспонденцією аби не пропустити ухвали або рішення суду, судових викликів.
Верховний Суд у п. 51 постанови від 27.11.2019 року (справа № 750/6330/17) зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачам, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Колегія суддів зауважує, що беручи до уваги протиправність дій відповідача щодо прийняття протиправного рішення вони за своїм характером не можуть вважатися засобом негативного впливу на позивача як і причиною досягнення позивачем стану страждання, приниження, болі або ж мук. Крім того, колегією суддів не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваним позивачем порушенням його звичайного ритму життя, що позбавило можливості в реалізації своїх звичок та бажань та неправомірними діями (бездіяльністю) відповідача.
Водночас, в підтвердження позивачем своїх вимог, щодо стягнення на його користь моральної шкоди в сумі 33065,00 грн. останнім не наведено жодного доказу, який би доводив наявність такого факту. Крім того, позивачем в ході розгляду справи не наведено і будь-яких доказів причинного зв'язку, як між "протиправною" поведінкою визначеного позивачем відповідача моральною шкодою.
З огляду на зазначене колегія суддів приходить до висновку про правомірність прийнятого судом першої інстанції рішення щодо відмови в задоволені позову в частині відшкодування моральної шкоди в сумі 33065,00 грн.
Переглядаючи правомірність прийнятого судом першої інстанції рішення щодо вимоги сторони позивача про встановити судового контролю за виконанням рішення суду колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначається та покладається на державну виконавчу службу у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження".
Відповідно до частин першої та другої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання постанови суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф у розмірі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
З аналізу викладених норм вбачається, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
З викладеного вбачається, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов'язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".
Суд звертає увагу, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження (стаття 1 Закону України "Про виконавче провадження").
При цьому, у разі відсутності добровільного виконання судових рішень, приписами Закону України "Про виконавче провадження" врегульований порядок дій та заходів, що спрямовані на примусове виконання таких рішень.
Судовий контроль у формі зобов'язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень, разом з тим, позивачем у позовній заяві не доведено наявність доказів, що відповідач буде ухилятися від виконання рішення суду у визначений чинним законодавством спосіб. За таких обставин відсутня необхідність застосування положень статті 382 КАС України.
В сукупності викладених обставин, апеляційний суд доходить висновку, що наразі відсутні обставини та докази, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання відповідачем рішення суду в даній адміністративній справі у добровільному порядку.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення клопотання про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Смілянець Е. С. Сапальова Т.В.