П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 липня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/4088/21
Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я. Дата і місце ухвалення: 21.05.2021р., м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Лук'янчук О.В.
при секретарі - Рябоконь Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційними скаргами Головного управління Національної поліції в Одеській області та ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільненні та моральної шкоди,-
В березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 ;
- стягнути з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.11.2017р. по 16.12.2020р. з середньоденного грошового забезпечення 392,69 грн.;
- стягнути з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виконання судового рішення по адміністративній справі №420/3495/20 за період з 17.12.2020р. по 26.02.2021р. включно з урахуванням середньоденного грошового забезпечення в розмірі 392,69 грн.;
- стягнути з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 30 000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди;
- стягнути з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.
Позов обґрунтовував тим, що незважаючи на те, що позивача звільнено з військової служби в листопаді 2017 року остаточний розрахунок з ОСОБА_1 при звільненні здійснено ГУНП в Одеській області 26.02.2021р. на виконання судового рішення по справі №420/3495/20. У зв'язку з цим, позивач набув права на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.11.2017р. по 16.12.2020р. та середнього заробітку за весь час затримки виконання судового рішення по адміністративній справі №420/3495/20 за період з 17.12.2020р. по 26.02.2021р. Обґрунтовуючи наявність підстав для стягнення моральної шкоди, позивач зазначав, що в результаті неправомірних дій/бездіяльності відповідача він зазнає пригніченість емоційного та душевного стану, підвищення тиску, погіршення настрою, виникнення депресії, отримання моральних страждань, адже порушились нормальні життєві зв'язки, що вимагає від нього нових додаткових зусиль для організації свого життя, для відстоювання справедливості, для чергового звернення до суду за захистом порушених прав, для пошуку засобів на існування у зв'язку із неотриманням заробітної плати. Стверджував, що 30 000,00 грн. є спів мірним та обґрунтованим розміром моральної шкоди, яка підлягає стягненню з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2021 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ГУНП в Одеській області щодо не здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 .
Стягнуто з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.11.2017р. по 26.02.2021р. у розмірі 7 000,00 грн.
Стягнуто з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди суму в розмірі 2 000,00 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням в частині задоволених вимог позову, Головне управління Національної поліції в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 21.05.2021р. з прийняттям нового судового рішення - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
В своїй скарзі апелянт зазначає, що питання щодо виплати на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні було предметом дослідження у судовій справі №420/3495/20, де суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин не можуть застосовуватися положення ст.ст. 116, 177 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 не був звільнений з поліції та з 13.11.2017р. продовжував служити в органах Національної поліції та отримувати належне грошове забезпечення у той період, за який просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. У зв'язку з цим, за твердженнями апелянта, наявні підстави для застосування положень п.2 ч.1 ст.170 КАС України та залишення позовної заяви у відповідній частині без розгляду.
Також, апелянт посилається на те, що враховуючи незначний розмір суми, яку було стягнуто на користь ОСОБА_1 на виконання судового рішення у справі №420/3495/20, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні повинна розраховуватися з урахуванням принципу співмірності, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд у своїх постановах.
Що ж до вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди, то ГУНП в Одеській області не погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове її задоволення та зазначає, що позивач не надав достатніх та допустимих доказів на підтвердження доводів про заподіяння йому відповідачем моральної шкоди, а також щодо наявності причинно-наслідкового зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою відповідача.
ОСОБА_1 подав письмовий відзив на апеляційну скаргу ГУНП в Одеській області, в якому просить скаргу відповідача залишити без задоволення
В свою чергу, ОСОБА_1 також подав апеляційну скаргу на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2021 року в частині часткового задоволення його вимоги про стягнення моральної шкоди, обґрунтовану посиланням на невідповідність висновків суду обставинам справи.
Апелянт вважає, що судом першої інстанції необґрунтовано зменшено розмір морального відшкодування до 2 000,00 грн., оскільки ГУНП в Одеській області тривалий час порушувало майнові права ОСОБА_1 , за захистом яких останній змушений був неодноразово звертатися до суду. Стверджує, що він значний час перебував в стані правової невизначеності, що з урахуванням віку та стану здоров'я мало значний негативний вплив на психічний та емоційний стан ОСОБА_1 .
Апелянт просить суд апеляційної інстанції врахувати, що ГУНП в Одеській області не довело, що його тривала протиправна поведінка не викликала у ОСОБА_1 негативних емоцій, психічного напруження та впливу на стан здоров'я.
У зв'язку з цим, в апеляційній скарзі позивача ставиться питання про викладення пункту 4 резолютивної частини рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2021 року в наступній редакції: «Стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області (код ЄДРПОУ 40108740, юридична адреса: вул. Академіка Філатова, буд. 15-А, м.Одеса, 65014) на користь позивача (інн НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 515 від 29.03.2021) у відшкодування моральної шкоди суму в розмірі 30 000 (тридцять тисяч) гривень».
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, позивача та його представника, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційних скарг, колегія суддів доходить наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що у період з 07.11.2015р. по 12.11.2017р. ОСОБА_1 проходив службу в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області.
Наказом №1756 від 14.11.2017р. (по особовому складу) підполковника поліції ОСОБА_1 , начальника відділу оперативних розробок і боротьби з незаконним обігом зброї та вибухівки управління карного розшуку Головного управління Національної поліції в Одеській області, звільнено з посади та направлено для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в АР Кримта м. Севастополі, з 13 листопада 2017 року.
При звільненні наказом №1756 від 14.11.2017р. на користь ОСОБА_1 . Головним управлінням Національної поліції в Одеській області не нараховано та не виплачено індексацію грошового забезпечення.
Бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період проходження служби в органах Нацполіції ОСОБА_1 оскаржив в судовому порядку.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25.09.2020р. по справі №420/3495/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Зокрема, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Одеській області шляхом не здійснення індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 з 07.11.2015р. по 13.11.2017р., та зобов'язано Головне управління Національної поліції в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період із 07.11.2015р. по 13.11.2017р.
На виконання вказаного судового рішення платіжним дорученням №25128 від 24.02.2021р. ОСОБА_1 26.02.2021р. перераховано на картковий рахунок 3484,11 грн. індексації грошового забезпечення за період із 07.11.2015р. по 13.11.2017р.
ОСОБА_1 , посилаючись на те, що в порушення вимог ст.116 КЗпП України ГУНП в Одеській області не здійснено з ним повного розрахунку при звільненні наказом №1756 від 14.11.2017р., звернувся з даним позовом до суду про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.11.2017р. по 26.02.2021р. - дату проведення остаточного розрахунку (виплати індексації грошового забезпечення).
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов ОСОБА_1 в цій частині, визнав обґрунтованими доводи позивача про недотримання ГУНП в Одеській області при його звільненні вимог ст.116 КЗпП України, за що передбачена відповідальність за ст.117 КЗпП України. При цьому, судом враховано висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо необхідності врахування обставин, що мають своїм наслідком зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України. Зокрема, суд врахував, що позивач із позовом про стягнення індексації грошового забезпечення звернувся лише у квітні 2020 року, тому саме зволікання з боку позивача призвело до тривалої затримки у розрахунку. У зв'язку з цим, суд дійшов висновку, що пропорційним та справедливим буде визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 7000,00 гривень.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Верховний Суд України, у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, зазначив, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статті 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 сформулювала висновок, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду і у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При прийнятті оскаржуваного рішення суд першої інстанції, на виконання положень ч.5 ст.242 КАС України, врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені в постановах від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 та від 26.02.2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо необхідності дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зокрема, при прийнятті рішення від 21.05.2021 року судом враховано: наявність між позивачем та відповідачем спору з приводу належних до виплати сум індексації грошового забезпечення; звернення ОСОБА_1 до суду за захистом його порушеного права на отримання індексації, як складової грошового забезпечення, в квітні 2020 року, тобто через 2,5 роки після звільнення; не співмірність недоплачених при звільненні сум розміру відповідальності за затримку виплати відповідних сум.
Враховуючи вказані обставини у їх сукупності суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розумним та спів мірним буде стягнення з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 7000,00 грн., що являється вдвічі більше за суму, виплачену позивачу на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.09.2020р. по справі №420/3494/20.
В апеляційній скарзі ГУНП в Одеській області посилається на висновки колегії суддів, наведені у постанові П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.12.2020р. по справі №420/3495/20 щодо відсутності у ОСОБА_1 права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Колегія суддів не приймає такі доводи апелянта, оскільки частиною 7 статті 78 КАС України передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Посилання апелянта на те, що у листопаді 2017 року не мало місця звільнення ОСОБА_1 колегія суддів вважає помилковими та такими, що спростовуються наказом №1756 від 14.11.2017р., яким позивача звільнено з посади та направлено для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в АР Кримта м. Севастополі, з 13 листопада 2017 року.
Також, на думку колегії суддів, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень п.2 ч.1 ст.170 КАС України, оскільки при вирішенні спору у справі №420/3495/20 не мало місця проведення ГУНП в Оеській області остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 та питання щодо наявності у позивача права на отримання індексації грошового забезпечення, з виплатою якого останній пов'язує затримку розрахунку при звільненні, було спірним.
На підставі викладеного у сукупності колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги ГУНП в Одеській області не спростовують висновків суду про протиправність бездіяльності відповідача щодо не здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 та стягнення на користь останнього середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.11.2017р. по 26.02.2021р. у розмірі 7 000,00 грн.
Що ж до вимоги позову про стягнення моральної шкоди, частково задоволено яку судом першої інстанції, то ГУНП в Одеській області в своїй скарзі стверджує про відсутність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 2000,00 грн., а позивач в поданій ним апеляційній скарзі - про обґрунтованість заявленої ним до стягнення суми 30 000, 00 грн.
В силу статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Згідно з положеннями статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 1167 Цивільного кодексу моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
У відповідності до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
За приписами пункту 5 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Головне управління Національної поліції в Одеській області наполягає на відсутності підстав для відшкодування на користь ОСОБА_1 моральної шкоди.
В контексті зазначеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 6 КАС України, за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов'язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.
Вимога ефективності судового захисту переплітається з міжнародними зобов'язаннями України.
Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява №40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо, якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Таким чином, відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав психологічних страждань та розчарувань, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 17.03.2021р. по справі №420/239/20.
Разом з тим, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості.
З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд, який заслуховує сторін та встановлює фактичні обставини справи, має широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 березня 2020 року по справі №818/607/17.
Враховуючи викладене, всебічно та повно дослідивши матеріали справи у частині, що стосується відшкодування заподіяної моральної шкоди, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним відшкодуванням заподіяної позивачу моральної шкоди, із врахуванням співмірності розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, є відшкодування у розмірі 2000,00 грн.
Заявляючи до відшкодування моральну шкоду в розмірі 30 000,00 грн. ОСОБА_1 ні в поданому позові, а ні в апеляційній скарзі не наводить розрахунків суми спричиненого відшкодування.
На підставі викладеного у сукупності колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційних скарг Головного управління Національної поліції в Одеській області та ОСОБА_1 висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарг та скасування рішення суду першої інстанції від 21 травня 2021 року колегія суддів не вбачає.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Враховуючи, що дана справа, у відповідності до п.6 ч.6 ст.12 КАС України, належить до категорії незначної складності та розглянута судом першої інстанції у порядку спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Одеській області та ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 328 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлений 20 липня 2021 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук'янчук