Головуючий І інстанції: Ніколаєва О.В.
20 липня 2021 р. Справа № 520/12004/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Ральченка І.М.,
Суддів: Катунова В.В. , Бершова Г.Є. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2021, по справі № 520/12004/2020
за позовом ОСОБА_1
до Управління соціального захисту населення Ізюмської міської ради Харківської області
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив визнати протиправними дії та бездіяльність Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті належної до видачі щорічної допомоги за 2020 рік, передбаченої ч. 5 ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та рішення Конституційного Суду України від 27.02.2020 № 3-р/2020, справа №1-247/2018()3393/18), виходячи з кратного розміру мінімальної пенсії за віком з розрахунку семи мінімальних пенсій за віком у розмірі 11984 грн.; зобов'язати Управління соціального захисту населення Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області вчинити дії та провести ОСОБА_1 нарахування та виплати належної до видачі щорічної допомоги за 2020 рік, передбаченої ч. 5 ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та рішення Конституційного Суду України від 27.02.2020 № 3-р/2020, справа № 1-247/2018()3393/18), виходячи з кратного розміру мінімальної пенсії за віком з розрахунку семи мінімальних пенсій за віком у розмірі 11984 грн.; стягнути з Управління соціального захисту населення Ізюмської міської ради Харківської області 11984 грн. матеріальної шкоди та 20157 грн. завданої моральної шкоди.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2021 позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Управління соціального захисту населення Ізюмської міської ради Харківської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік, як інваліду війни ІІІ групи, у розмірі семи мінімальних пенсій за віком.
Зобов'язано Управління соціального захисту населення Ізюмської міської ради Харківської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік, як інваліду війни ІІІ групи, у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із судовим рішенням в частині відмовлених позовних вимог позивач звернувся із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції у зазначеній частині та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги заявником зазначено, що державною гарантовано належні соціальні виплати за втрату здоров'я, однак у належному розмірі такі виплати позивачу не проводились, що призвело до заподіяння матеріальної та моральної шкоди.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судовим розглядом, позивач є особою з інвалідністю III групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .
01.07.2020 ОСОБА_1 звернувся до Управління соціального захисту населення Ізюмської міської ради із заявою про здійснення нового розрахунку виплати до 05 травня разової грошової допомоги з урахуванням вимог ч. 5 ст. 13 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту та нарахування та здійснення її виплати за 2020 рік.
Відповідач листом № 02-04/4859 повідомив позивача, що спірна допомога виплачена у 2020 році відповідно до чинного законодавства та вказав, що відсутні правові підстави для нарахування та виплати вказаної допомоги у розмірі 7 мінімальних пенсій за віком.
Позивач, не погодившись із нарахуванням та виплатою щорічної разової грошової допомоги у меншому розмірі, ніж передбачено положеннями Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", звернувся до суду із даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з Управління соціального захисту населення Ізюмської міської ради Харківської області матеріальної та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з недоведеності завдання позивачу шкоди та відсутності доказів наявності безпосереднього причинного зв'язку між протиправними діями відповідача та погіршенням правового становища чи життєвих зв'язків позивача.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Статтею ст. 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень.
Відповідно до ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Спеціальний закон, який визначає порядок та механізм відшкодування шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, відсутній.
Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначено положеннями Цивільного кодексу України.
За загальним правилом, закріпленим у ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з ч. 1 ст. 1175 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Отже, положення цієї статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.
Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Тобто, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Однак, недоотриманий позивачем розмір разової допомоги до 5 травня не може вважатися збитками у розумінні ст. 22 Цивільного кодексу України.
Отже, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що позивачем не надано доказів завдання майнової шкоди та існування безпосереднього причинно-наслідкового зв'язку між вчиненням відповідачем дій, що є предметом оскарження у даній справі, та погіршенням правового становища особи.
Стосовно доводів позивача щодо відшкодування завданої моральної шкоди, колегія судді зазначає наступне.
Статтею 23 Цивільного кодексу України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, члені її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна.
Згідно з ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частиною 2 ст. 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Отже, моральна шкода може полягати у порушені права власності, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми при настанні інших негативних наслідків. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Зокрема, потрібно з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі.
При вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди необхідно з'ясувати чим підтверджується факт заподіяння шкоди, чи фізичних страждань, якими обставинами чи діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій формі позивач оцінює заподіяну шкоду, з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Обґрунтовуючи необхідність відшкодування завданої моральної шкоди апелянт зазначав, що стягнення компенсації ставиться в залежність від порушення права особи, та зважаючи на встановлений відсоток втрати працездатності, отримане радіаційне опромінення та наявні захворювання, протиправною бездіяльністю відповідача заподіювались моральні та фізичні страждання, що виражалися в психічних переживаннях, позбавлення гарантованого матеріального забезпечення протягом тривалого періоду, призвело до погіршення стану здоров'я.
Так, на думку позивача, неправомірні дії відповідача, що виразились у виплаті на його користь разової грошової допомоги до 5 травня у розмірі меншому, ніж визначено ч. 5 ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", призвели до вказаних наслідків у вигляді погіршення здоров'я, а тому є підставою для відшкодування моральної шкоди.
З цього приводу колегія суддів звертає увагу, що обов'язковому з'ясуванню у даному випадку є, у тому числі, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Однак, колегія суддів погоджується із твердженням суду першої інстанції щодо ненадання позивачем доказів існування безпосереднього причинно-наслідкового зв'язку між вчиненням відповідачем дій щодо виплати не у повному обсязі разової грошової допомоги до 5 травня та погіршення правового становища особи чи істотних життєвих зв'язків.
Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що позивачем не доведено та не надано доказів завдання моральної чи матеріальної шкоди, а також не наведено, з яких міркувань позивач виходив при визначені розміру шкоди.
Стосовно вимоги щодо постановленнч окремої ухвали щодо порушення закондавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення службовими особами відповідача, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 та 2 статті 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.
Вказані норми ст. 249 КАС України встановлюють право, а не обов'язок суду, у разі необхідності постановити окрему ухвалу про вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону чи розгляду питання про притягнення відповідних осіб до відповідальності.
Таким чином, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що не має підстав для прийняття окремих ухвал та як наслідок відсутні підстави для задоволення клопотання позивача про постановлення окремої ухвали.
При цьому, відмова суду у постановленні окремої ухвали не може свідчити про протиправність рішення цього суду, ухваленого за результатами розгляду справи по суті та не є підставою для його скасування.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову у зазначеній частині.
Апеляційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2021 по справі № 520/12004/2020 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач І.М. Ральченко
Судді В.В. Катунов Г.Є. Бершов