ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
20 липня 2021 року м. Київ № 640/10073/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи матеріали адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України
третя особа Київський міський територіальний Центр комплектування та соціальної підтримки
про визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач), третя особа - Київський міський територіальний Центр комплектування та соціальної підтримки, в якому просить суд:
- визнати пункт 19 протоколу №174 від 21 грудня 2020 року засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби в частині відмови в призначенні мені одноразової грошової допомоги, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України №975 від 25 грудня 2013 року «Про затвердження порядку призначення і виплати одноразової грошової допомог и у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні ) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» протиправним та скасувати;
- зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення мені одноразової грошової допомоги, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України № 975 від 25 грудня 2013 року, як інваліду 2 групи з 30 серпня 2017 року інвалідність якого настала внаслідок травми, що пов'язана із захистом Батьківщини, в розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на перше січня календарного року, з урахуванням раніше виплаченої суми, та вжити заходів до її виплати.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що рішенням МСЕК його визнано особою з інвалідністю 2 групи внаслідок травми, що пов'язана із захистом Батьківщини з 30 серпня 2017 року. Відтак, позивач вважає, що наділений правом на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі ст.ст.16, 16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постанови КМУ № 975 від 25 грудня 2013 року «Про затвердження порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні ) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві». Проте, Комісія Міністерства оборони України прийняла рішення про відмову в призначення позивачу одноразової грошової допомог у зв'язку з тим, що 2 групу інвалідності йому встановлено понад дворічний термін після первинного встановлення 3 групи інвалідності (на підставі ч. 2 п. 4 ст. 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), що, на думку позивача, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.04.2021 року відкрито провадження у справі № 640/10073/21 та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. До участі у справі залучено Київський міський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.
26 травня 2021 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що застосовуючи цей висновок до обставин справи, Прошу суд звернути увагу на те, що повторний огляд, за наслідками якого позивачу встановлено II групу інвалідності, відбувся 01.08,2017, та встановлено II групу інвалідності, а первинно III групу інвалідності встановлено 07.07.2015 в наслідок травми, що безпосередньо пов'язана з виконанням обов'язків військової служби. З часу первинного встановлення III групи інвалідності 07.07.2015, до дня встановлення II групи інвалідності, тобто до 01.08.2017, минуло понад 2 роки. Відтак, на думку відповідача, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги внаслідок зміні групи інвалідності у зв'язку із закінченням дворічного терміну.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про хворобу № 782 від 11 листопада 2014 року та рішення Центральної військо - лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у військовослужбовця (протокол № 4849 від 24 листопада 2016 року) встановлений причинний зв'язок травми позивача з виконанням обов'язків військової служби.
13 травня 2015 року рішенням Медико-соціальної експертної комісії (ділі - МСЕК) позивачу встановлено 3 групу інвалідності внаслідок травми, що пов'язана з виконанням обов'язків військової служби (копія довідки з акта огляду МСЕК 12-ААА №023582 міститься в матеріалах адміністративної справи).
За твердженнями позивача одноразова грошова допомога у зв'язку із встановленням 3 групи інвалідності була виплачена останньому у встановленому законодавством порядку.
Рішенням МСЕК 30 серпня 2017 року позивача визнано особою з інвалідністю 2 групи внаслідок травми, що пов'язана з виконанням обов'язків військової служби (копія довідка АВ № 0643810 міститься в матеріалах адміністративної справи).
Позивач, з метою отримання одноразової грошової допомоги згідно зі ст.ст.16, 16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постанови КМУ № 975 від 25 грудня 2013 року «Про затвердження порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні ) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві», звернувся з заявою до Київського міського військового комісаріату, яка в подальшому скерована до Міністерства оборони України.
Відповідно до пункту 19 протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №174 від 21 грудня 2020 року позивачу відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України №975 від 25 грудня 2013 року «Про затвердження порядку призначення і виплати одноразової грошової допомог и у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні ) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві».
Позивач вважаючи, що Міністерством оборони України за відсутності на те правових підстав було не призначено та не виплачено йому одноразову грошову допомогу відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» звернувся з відповідним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносин у цій галузі визначено Законом України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до статті 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Положеннями пункту 4 частини 2 статті 16 Закону № 2011-XII передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
Згідно із пунктом «б» частини 2 статті 16-2 Закону № 2011-XII одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).
Відповідно до частини дев'ятої статті 16-3 Закону України № 2011-XII порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - Порядок № 975).
Відповідно до п. 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Суд звертає увагу, що на момент первинного встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності - 13.05.2015 - зазначені вище Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядок №975 не містили норми, яка б встановлювала строк реалізації права на одноразову грошову допомогу при подальшому встановленні особі інвалідності за наслідками повторного медичного огляду.
У подальшому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VIII у Законі України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» ч. 4 ст. 16-3 доповнено абзацом другим такого змісту: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».
Саме ця норма стала підставою для відмови позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги.
З огляду на викладене, суд звертає увагу, що у відповідності до матеріалів справи, позивачу під час первинного огляду органами МСЕК (13.05.2015) встановлено ІІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного із захистом Батьківщини, а 30.08.2017 органами МСЕК встановлено IІ групу інвалідності, внаслідок захворювання, пов'язаного із захистом Батьківщини (довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ №0643810 від 30.08.2017).
Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 у справі №1-рп/99 зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Так, суд зазначає, що 01.01.2017 набрав чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким було доповнено ч. 4 ст. 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» абзацом 2, відповідно до якого у разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку зі змінами, що відбулися, не здійснюється.
Водночас, у силу ст. 58 Конституції України, норма Закону України від 06.12.2016 №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яка набрала чинності 01.01.2017 не може розповсюджуватись на спірні правовідносини, а саме: встановлення первинно групи інвалідності (після встановлення відсотка втрати працездатності) за часовий проміжок з 2015 по 2017 рік, оскільки це фактично означатиме застосування зворотної дії закону в часі. Застосування даної норми можливе лише у разі повторного встановлення інвалідності для позивача починаючи з 01.01.2017 і саме з цього моменту слід відраховувати дворічний строк.
У свою чергу, ст. 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції до 01.01.2017 не містила часових обмежень на виплату одноразової грошової допомоги у разі, якщо після призначення первинної групи інвалідності (меншого відсотку втрати працездатності) особі було встановлено вищу групу інвалідності (більшого відсотку втрати працездатності), зокрема після двох років з часу первинного встановлення інвалідності, однак, разом з тим, суд бере до уваги і те, що ІІ група інвалідності встановлена позивачу первинно.
Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити висновок, що у разі встановлення військовослужбовцям, військовозобов'язаним та резервістам, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у них виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується їм з урахуванням виплаченої раніше суми обов'язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги. Оскільки, на момент виникнення спірних правовідносин, строків реалізації права на одноразову грошову допомогу законодавством передбачено не було, отже, позивач має право на отримання вказаної допомоги без обмеження дворічним терміном після первинного встановлення групи інвалідності.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20.03.2018 у справі №295/3091/17 (№К/9901/5281/17), у постанові від 21.06.2018 у справі №760/11440/17 (№ К/9901/41104/18), у постанові від 03.04.2020 у справі № 640/1596/19 (№К9901/35179/19).
Таким чином, суд дійшов до висновку, що позивач має право на призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги як інваліду ІІ групи, відповідно до Порядку №975 та ст. ст. 16, 16-3 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а відмова у її призначенні та виплаті є протиправною.
У частині позовних вимог щодо зобов'язання відповідача вчинити дії, суд виходить з наступного.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим ч. 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Проте, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі Олссон проти Швеції від 24 березня 1988 року), вбачається, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Оскільки суд прийшов до висновку про протиправність відмови відповідача, а інших підстав для відмови чинним законодавством не передбачено, наявні обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог в цій частині, що, водночас, з урахуванням наведеного вище, не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, а є способом відновлення порушеного права позивача.
На підставі викладеного, приймаючи до уваги, що дії Міністерства оборони України щодо відмови у виплаті одноразової грошової допомоги є протиправними та, як наслідок, відповідача слід зобов'язати здійснити виплату одноразової грошової допомоги позивачу, згідно із Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги як інваліда ІІ групи з 30.08.2017, у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на перше січня календарного року, з урахуванням раніше виплаченої суми.
При цьому, суд звертає увагу, що саме досліджувана судом обставина (неможливість застосування по відношенню до позивача положень абз. 2 п. 4 ст. 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в частині строків реалізації права на одноразову грошову допомогу), яка визнана судом необґрунтованою, і стала підставою для відмови у виплаті позивачу одноразової грошової допомоги. Натомість, інших підстав відповідачем як у протоколі засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, від 21.12.2020 №174, та і у відзиві не зазначено, що, у свою чергу, виключає необхідність надання правової оцінки іншим обставинам, яка не лягла в основу протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум.
Аналогічна правова позиція викладена також у Постанові Верховного Суду від 30.09.2019 у справі №825/1380/18 (адміністративне провадження №К/9901/58213/18).
Суд також зазначає, що Конституційний Суд України у Рішенні від 17.03.2005 року № 1-рп/2005 зауважив, що згідно з Конституцією України ознаками України як соціальної держави є соціальна спрямованість економіки, закріплення та державні гарантії реалізації соціальних прав громадян, зокрема їх прав на соціальний захист і достатній життєвий рівень (ст. 46, 48), тощо. Це зобов'язує державу відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян» (абз. 3 п.п. 4.1 п. 4 мотивувальної частини).
У Рішенні від 11.10.2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України вказав, що «в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави.
Крім того, Суд зауважує, що Конституційний Суд України у Рішенні від 05.06.2019 року у справа № 3-391/2018(6048/18) зазначив, що неодмінним елементом принципу верховенства права є юридична визначеність, яка вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини.
Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях (legitimate expectations), зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване.
Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягнення бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки.
Втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни юридичного регулювання у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (№ 1)» (The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1) від 26.04.1979 року зазначив, що норма не може розглядатися як «право», якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку (§ 49).
Згідно з критерієм якості приписи права мають бути доступними для заінтересованої особи, яка могла б передбачати наслідки їх застосування щодо себе, та не суперечити принципові верховенства права (§ 27 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France) від 24.04.1990 року, § 23 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (no. 2) від 12.01.2012 року).
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини принцип юридичної визначеності є одним з основних складових верховенства права (§ 61 Рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) від 28.10.1999 року).
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у Доповіді «Верховенство права», схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що принцип юридичної визначеності як елемент верховенства права є істотно важливим для довіри до судової системи та верховенства права; він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ; для того, щоб досягти цієї довіри, держава має зробити текст закону легкодоступним; вона також зобов'язана дотримуватися законів, які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю (пункти 41, 44); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (пункт 46); парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів (пункт 47); юридична визначеність також означає, що держава загалом повинна дотримуватися взятих на себе певних зобов'язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття «легітимні очікування») (пункт 48).
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (абзац перший); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (абзац другий).
За позицією Європейського суду з прав людини Конвенцією захищається не лише право власності на наявне майно (право власності sensu stricto), а й легітимні очікування щодо набуття певного майна чи майнового права. Так, Європейський суд з прав людини наголосив, що майном може бути як наявне майно, так і, зокрема, право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що має принаймні легітимні очікування щодо ефективного здійснення права власності (§ 83 Рішення у справі «Князь Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини» (Prince Hans-Adams of Lichtenstein II v. Germany) від 12.07.2001 року). Європейський суд з прав людини наголошував на різниці між звичайним очікуванням, яким би зрозумілим воно не було, і легітимним очікуванням, яке повинно бути більш конкретним і базуватися на положеннях законодавства чи усталеній національній судовій практиці (§ 112 Рішення щодо прийнятності заяв у справі «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» (Von Maltzan and Others v. Germany) від 2 березня 2005 року).
Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.
Суд також зауважує, що Конституційний Суд України у Рішенні від 05.06.2019 року у справа № 3-391/2018(6048/18) наголосив, що держава зобов'язана не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень конституційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.
Суд також зауважує, що у будь-якому випадку суб'єкт владних повноважень має діяти керуючись ст. 2 КАС України, а саме справедливо, неупереджено та своєчасно, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду з адміністративним позовом судовий збір не сплачувався відповідно до ст. 9 Закону України «Про судовий збір».
Відтак, судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 134, 139, 192, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 6, ЄДРПОУ 00034022) про визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинити дії - задовольнити повністю.
2. Визнати пункт 19 протоколу №174 від 21 грудня 2020 року засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби в частині відмови в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України №975 від 25 грудня 2013 року «Про затвердження порядку призначення і виплати одноразової грошової допомог и у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні ) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» протиправним та скасувати;
3. Зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України № 975 від 25 грудня 2013 року, як інваліду 2 групи з 30 серпня 2017 року інвалідність якого настала внаслідок травми, що пов'язана із захистом Батьківщини, в розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на перше січня календарного року, з урахуванням раніше виплаченої суми, та вжити заходів до її виплати
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Є.В. Аблов