ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 липня 2021 року м. Київ № 826/1575/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України
про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса проживання: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України (далі по тексту - відповідач), адреса: 04171, місто Київ, вулиця Лук'янівська, будинок 62, в якій позивач, з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог, просить суд:
- стягнути з Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України на її користь 1558,56 грн заборгованості по заробітній платі та 277 069,09 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 10 квітня 2018 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач послалась на те, що відповідачем було протиправно здійснено утримання з її заробітної плати суми раніше виплачених відпускних за червень 2016 року у розмірі 1 241,94 грн. Крім того, позивач стверджує, що відповідач безпідставно не нарахував премію за жовтень 2016 року. Також, з огляду на те, що відповідач у повному обсязі не здійснив розрахунок при звільненні позивача, остання вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2018 року, яка залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, стягнуто з Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 16 січня 2017 року у розмірі 29543,39 грн.
Постановою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року касаційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2018 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року скасовані, а справа направлена на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 листопада 2020 року головуючим у справі визначено суддю Окружного адміністративного суду міста Києва Гарника К.Ю.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року адміністративну справу №826/1575/17 прийнято до свого провадження, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи., а також зобов'язано Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України у п'ятнадцятиденний строк з дня одержання копії даної ухвали подати на адресу суду належним чином завірену копію наказу про утримання з заробітної плати ОСОБА_1 грошової суми у розмірі 1241,94 грн, у разі його наявності, або надати відповідні письмові пояснення щодо обставин справи з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 листопада 2020 року.
Суд звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 16 жовтня 2019 року в даній справі, який, скасовуючи судові рішення суду першої та постанову апеляційної інстанцій в частині, зазначив:
« 47. Що стосується позовних вимог у частині стягнення з відповідача 1 241,94 грн, як неправомірно утриманої з позивачки суми, колегія суддів звертає увагу на таке.
48. Аналізуючи вказані вище положення ст. 127 КЗпП, відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України. При цьому, таке відрахування можливе лише на підставі відповідного наказу (розпорядження) і такий наказ (розпорядження) має бути виданий не пізніше одного місяця з дня виплати неправильно обчисленої суми.
49. Як убачається з матеріалів справи, згідно наказу ГСЦ МВС від 13 червня 2016 року № 90о/с ОСОБА_1 було надано частину щорічної відпустки на 2 календарні дні 16-17 червня 2016 року за період з 24 травня 2015 року по 03 березня 2016 року, тобто за період, коли позивачка працювала у Міністерстві інфраструктури України. Вказана відпустка мала бути оплачена за рахунок коштів, перерахованих Міністерством інфраструктури України, як компенсація за невикористану позивачем відпустку.
50. Проте, відповідачем зазначено, що ним помилково нараховано і виплачено позивачці 1 241,94 грн, як за період роботи в ГСЦ МВС, замість правильної суми 375,06 грн за рахунок грошової компенсації невикористаної відпустки з попереднього місця роботи. У зв'язку із цим, помилково нарахована і виплачена позивачці сума у розмірі 1 241,94 грн підлягала утриманню із заробітної плати як помилково виплачена.
51. При проведенні розрахунку відпускних у жовтні 2016 року відповідач нарахував і виплатив ОСОБА_1 суму 5 249,54 грн, яка включала 375,06 грн, розрахованих за період роботи позивача в Міністерстві інфраструктури України. Однак, помилково виплачена сума 1 241,94 грн не була утримана із заробітної плати, що підтверджується розрахунковим листом за жовтень 2016 року, реєстром працівників на перерахування за жовтень 2016 року в банк та розрахунково-платіжною відомістю № ГСЦ15-89 за жовтень 2016 року, копії яких наявні в матеріалах справи. Спірна сума була утримана відповідачем у листопаді 2016 року, що підтверджується розрахунковим листом за відповідний період.
52. Колегія суддів вважає за доцільне зазначати, що обґрунтовуючи свою позицію ОСОБА_1 стверджує, що наказ стосовно утримання з її заробітку суми у розмірі 1 241,94 грн відповідачем не видавався, про такий наказ її не повідомляли. Крім того, саме утримання відбулося майже через 5 місяців після такої виплати, що, в свою чергу, є порушенням норм ст. 127 КЗпП.
53. Однак, ані судом першої інстанції, ані апеляційним судом не було надано оцінки вказаним доводам позивачки. Крім того, судами не було й вмотивовано відхилено такий доказ у цій справі.
54. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у матеріалах справи наявний лише розрахунковий лист за листопад 2016 року, у якому в графі "відпустка" зазначено: -1 241,94 грн, проте відсутній відповідний наказ (розпорядження), що не дає можливості встановити правомірність утримання з позивачки спірної суми.
55. Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову у частині стягнення з ГСЦ МВС 1 241,94 грн заборгованості по заробітній платі є передчасними.
56. Стосовно позовних вимог у частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 10 квітня 2018 року у розмірі 247 525,70 грн, колегія суддів зазначає, що згідно касаційної скарги період з 22 листопада 2016 року по 16 січня 2017 року (за який стягнуто на користь позивачки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені у розмірі 29 543,39 грн) ОСОБА_1 не оскаржується, а тому залишок становить з 17 січня 2017 року по 10 квітня 2018 року. При цьому, враховуючи, що висновки судів щодо утримання з позивачки 1 241,94 грн є передчасними, колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій також передчасно зазначено про те, що повний розрахунок з ОСОБА_1 проведено 16 січня 2017 року.»
У відповідності до частини 5 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Таким чином, в даному випадку, суду за наслідками нового розгляду даного спору має встановити вказані наступні обставини:
1. чи видавався відповідачем наказ про утримання з заробітку позивача суми у розмірі 1 241,94 грн;
2. чи порушено відповідачем строки, визначені статтею 127 Кодексу законів про працю України;
3. чи відбувся повний розрахунок з позивачем при її звільненні.
З цією метою, судом було вжито заходів щодо встановлення цих обставин, зокрема, як вже було зазначено судом, ухвалою суду від 19 листопада 2020 року зобов'язано Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України у п'ятнадцятиденний строк з дня одержання копії даної ухвали подати на адресу суду належним чином завірену копію наказу про утримання з заробітної плати ОСОБА_1 грошової суми у розмірі 1241,94 грн, у разі його наявності, або надати відповідні письмові пояснення щодо обставин справи з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 листопада 2020 року.
На виконання вимог ухвали суду від 19 листопада 2020 року представником відповідача надано суду письмові пояснення, в яких останній послався на те, що при проведенні розрахунків відпускних у жовтні 2016 року позивачу, відповідачу стало відомо про зайво нараховану суму відпускних за червень 2016 року у розмірі 1241,94 грн, до цього часу, як стверджує представник відповідача, відповідачу не було відомо та не могло бути відомо про цю обставину.
Тому, посилаючись на положення статті 127 Кодексу законів про працю України, оскільки позивачу було зайво виплачено вказану вище суму, на переконання представника відповідача, відповідач правомірно утримав її у листопаді 2016 року на підставі наказу від 07 листопада 2016 року №242 о/с.
На підставі викладеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивач, в свою чергу, надала письмові пояснення щодо суті спору, в яких зазначила, що з наказом, копію якого представник відповідача долучив до своїх письмових пояснень, вона ознайомлена не була та на її переконання вказана копія містить ознаки підроблення.
Також, позивач стверджувала, що під час розгляду справи в 2017 році, представник відповідача зазначав про відсутність взагалі такого наказу, а тому, як вважає позивач, цей наказ з'явився виключно на вимогу суду під час нового розгляду справи, тобто, є сфальсифікованим.
Більш того, позивач зазначила, що у листопаді 2016 року, навіть, у разі, якщо цей наказ існував, у відповідача були відсутні правові підстави для утримання з її заробітної плати суми зайво виплаченої грошової суми у червні 2016 року, оскільки положення статті 127 Кодексу законів про працю України передбачають таке утримання виключно не пізніше одного місяця з дня виплати неправильно обчисленої суми.
На підставі викладеного, позивач просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та стягнення на її користь з відповідача незаконно утриману суму заробітної плати у розмірі 121,94 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17 січня 2017 року по 10 квітня 2018 року в розмірі 247 525,70 грн.
Так, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов в частині, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
У період з 04 березня по 22 листопада 2016 року позивач (державний службовець 6 рангу) працювала на посаді начальника відділу нормативно-правового забезпечення управління юридичного забезпечення Головного сервісного центру МВС, на яку була переведена з Міністерства інфраструктури України.
Наказом Головного сервісного центру МВС від 21 листопада 2016 року № 263о/с ОСОБА_1 22 листопада 2016 року звільнено на підставі пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України за переведенням до Міністерства юстиції України.
Крім того, цим наказом констатовано, що невикористана щорічна відпустка за фактично відпрацьований час з 04 березня 2016 року по 22 листопада 2016 року складає: 8 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби.
Відповідачем здійснено виплату позивачці при звільненні у загальній сумі 10 879,52 грн, а саме:
- 05 грудня 2016 року перераховано на рахунок, що вказаний Міністерством юстиції України, компенсацію за невикористані дні відпустки у сумі 6 235,67 грн;
- 16 січня 2017 року здійснено виплати на суму 4 643,85 грн, у тому числі: заробітну плату за жовтень 2016 року у розмірі 1 834,76 грн та компенсацію за невикористані дні відпустки у розмірі 2 809,09 грн (перераховано на рахунок, що вказаний Міністерством юстиції України).
При цьому, згідно наказу Головного сервісного центру МВС від 13 червня 2016 року № 90 о/с позивачу надано частину щорічної відпустки на 2 календарні дні 16-17 червня 2016 року за період з 24 травня 2015 року по 03 березня 2016 року, тобто за період, коли позивач працювала у Міністерстві інфраструктури України.
Вказана відпустка мала бути оплачена за рахунок коштів, перерахованих Міністерством інфраструктури України, як компенсація за невикористану позивачем відпустку.
Проте, як стверджує відповідач, ним помилково нараховано і виплачено позивачу 1 241,94 грн, як за період роботи в Головному сервісному МВС, замість правильної суми 375,06 грн за рахунок грошової компенсації невикористаної відпустки з попереднього місця роботи.
У зв'язку із цим, помилково нарахована і виплачена позивачці сума у розмірі 1 241,94 грн підлягала утриманню із заробітної плати як помилково виплачена.
Тому, при проведенні розрахунку відпускних у жовтні 2016 року відповідач нарахував і виплатив ОСОБА_1 суму 5 249,54 грн, яка включала 375,06 грн, розрахованих за період роботи позивача в Міністерстві інфраструктури України. Однак, помилково виплачена сума 1 241,94 грн не була утримана із заробітної плати, що підтверджується розрахунковим листом за жовтень 2016 року, реєстром працівників на перерахування за жовтень 2016 року в банк та розрахунково-платіжною відомістю № ГСЦ15-89 за жовтень 2016 року, копії яких наявні в матеріалах справи.
Спірна сума була утримана відповідачем у листопаді 2016 року, що підтверджується розрахунковим листом за відповідний період.
Крім того, відповідачем надано суду копію наказу Головного сервісного центру від 07 листопада 2016 року №242 о/с «Про надання відпусток та відрахування із заробітної платі», відповідно до пункту1 резолютивної частини якого вирішено утримати відповідно до статті 127 Кодексів законів про працю України із заробітної плати ОСОБА_1 , начальника відділу нормативно-правового забезпечення, суму у розмірі 1241,94 грн, як зайво нараховану суму відпускних за червень 2016 року.
Проте, суд наголошує, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що позивача було ознайомлено з цим наказом та вона станом на 07 листопада 2016 року була обізнана щодо утримання з її заробітку цієї суми та про підстави такого утримання.
Вважаючи, що відповідачем протиправно незаконно утримано із заробітної плати суму 1 241,94 грн переплати відпускних за червень 2016 року, а також затримано розрахунок при звільненні, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Так, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII.
Предметом спору, в цій частині позовних вимог, є утримання із заробітку позивача зайво нарахованої суми та виплата середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні.
Вказані питання не врегульовані нормами спеціального законодавства, що регулює порядок проходження державної служби. Проте ці питання врегульовано приписами загального трудового законодавства - Кодексу законів про працю України.
Таким чином, на переконання суду, до спірних правовідносин мають бути застосовані положення Кодексу законів про працю України.
Такого ж висновку щодо застосування норм загального законодавства дійшов й Верховний Суд у своїй постанові від 08 липня 2020 року у справі №821/217/17.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено КЗпП України.
Згідно з частиною 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Згідно з частинами 1, 2 статті 127 Кодексу законів про працю України відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України.
Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу:
1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми;
2) при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пунктах 3, 5, 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв'язку з переходом на пенсію;
3) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (стаття 136).
Статтею 21 Закону України «Про відпустки» передбачено, що заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку. Порядок обчислення заробітної плати працівникам за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, відпустки у зв'язку з усиновленням дитини, відпустки для підготовки та участі в змаганнях, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи та компенсації за невикористані відпустки, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі переведення працівника на роботу на інше підприємство грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник.
Як вже було зазначено судом, згідно наказу Головного сервісного центру МВС від 13 червня 2016 року № 90 о/с позивачу надано частину щорічної відпустки на 2 календарні дні 16-17 червня 2016 року за період з 24 травня 2015 року по 03 березня 2016 року, тобто за період, коли позивач працювала у Міністерстві інфраструктури України, але нараховано суму відпускних, як за період роботи у Головному сервісному центрі МВС.
В даній справі предмет спору є саме пропуск строку для утримання з заробітку позивача зайво нарахованої суми.
Так, судом встановлено, що відповідач, здійснивши невірне нарахування та зайву виплату заробітної плати за час відпустки позивача у червні 2016 року, утримав зайво виплачену суму лише у листопаді 2016 року.
При цьому, відповідач стверджує, що йому не було відомо та не могло бути відомо у червні 2016 року, що саме ним було невірно визначено суму нарахування та виплачено позивачу заробітну плату за час відпустки у більшому розмірі.
З цього приводу, суд вважає за необхідне зазначити, що нарахування та виплата заробітної плати за час відпустки здійснюється безпосередньо роботодавцем працівникові, а не будь-якою іншою установою, чи організацією, чи підприємством, або іншим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, з яким працівник не перебуває у трудових правовідносинах.
Наведене дозволяє суду дійти висновку, що позивач, коли йшла у відпустку на два дні у червні 2016 року правомірно очікувала, що здійснення нарахування та виплати їй заробітної плати за час відпустки буде здійснено саме відповідачем, який на той момент був її роботодавцем, а не будь-яким іншим органом.
Вказана обставина, відповідно, свідчить про те, що відповідач не міг не знати аж до листопада 2016 року, як стверджує його представник, що позивачу було зайво нараховано заробітну плату за час відпустки, яка була надана ще у червні 2016 року.
При цьому, суд наголошує, що обгрунтованих та вмотивованих підстав, з яких відповідач міг не знати впродовж тривалого часу (з червня по листопад 2016 року) щодо зайво нарахованих позивачу сум, відповідачем суду не надано. В свою чергу, судом таких підстав не встановлено.
Таким чином, встановлені судом обставини дозволяють дійти висновку, що відповідач мав дізнатись про зайво виплачену суму заробітної плати за час відпустки ще у липні 2016 року та, відповідно, вчинити активні дії у липні 2016 року щодо утримання цієї суми, але не у листопаді, оскільки положення статті 127 Кодексу законів про працю України встановлюють чіткий строк для такого утримання (не пізніше одного місяця з дня виплати неправильно обчисленої суми).
Більш того, варто зазначити, що положеннями статті 1215 Цивільного кодексу України передбачено, що не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; інше майно, якщо це встановлено законом.
Суд зазначає, що матеріалами справи не підтверджено саме рахункової помилки з боку відповідача при нарахуванні та добровільній виплаті позивачу у червні 2016 року заробітної плати за час відпустки, як і не підтверджено недобросовісності позивача при отриманні цих коштів.
Таким чином, зважаючи на те, що позивач не знала та не могла дізнатись у червні 2016 року, що їй заробітна плата за два дні відпустки була нарахована та виплачена у більшому розмірі, в свою чергу, відповідач повинен був дізнатись про це ще у липні 2016 року, а не у листопаді 2016 року, а також враховуючи на той факт, що відповідач не вчинив рахункову помилку при виплаті спірної суми, а невірно застосував період, за який позивач просила відпустку, позивач, в свою чергу, не вчинила жодних дій, які б могли свідчити про її недобросовісність в цьому випадку, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно утримав з заробітної плати позивача суму коштів у розмірі 1241,94 грн, при звільненні останньої у листопаді 2016 року.
Щодо посилань позивача на фальсифікацію документів з боку відповідача, суд вважає їх такими, що не можуть бути покладені в основу даного рішення, оскільки такі посилання є припущеннями позивача та не підтверджені жодними доказами.
Стосовно суми середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, суд виходить з такого.
Згідно зі статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Судом встановлено, що у день звільнення позивача відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, навпаки, утримано суму у розмірі 1241,94 грн.
У зв'язку з чим, у відповідача виник обов'язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31 жовтня 2019 року (справа №825/598/17).
При цьому, суд звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2020 року (справа №806/305/17).
Крім того, у постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Суд також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статтями 117, 237 Кодексу законів про працю України, вказав на те, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд зазначає, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом та станом на теперішній час, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було повернуто позивачу грошову суму у розмірі 1294,41 грн.
В той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).
Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
Водночас, слід наголосити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
За таких підстав, суд дійшов висновку, про передчасність вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку, адже повного розрахунку з позивачем при звільненні проведено не було.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірність вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
З урахуванням того, що позивач звільнена від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255,287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Головного сервісного центру МВС (04071, місто Київ, вулиця Лук'янівська, будинок 62, код ЄДРПОУ 40109173) безпідставно утримані із заробітної плати ОСОБА_2 при звільненні кошти у розмірі 1241,94 грн (одна тисяча двісті сорок одна гривня 94 копійки).
3. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
4. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник