Номер провадження: 22-ц/813/1809/21
Номер справи місцевого суду: 520/10448/19
Головуючий у першій інстанції Калашнікова О. І.
Доповідач Драгомерецький М. М.
16.06.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
за участю: адвоката відповідача ТОВ «Зі-Зі» - Чебан С.В.,
адвоката відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_1 - Бойко Н.І.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зі-Зі», Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Римми Вячеславівни, ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Білоусової Наталі Василівни, ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача, ОСОБА_5 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію прав, витребування майна з чужого незаконного володіння, за позовом третьої особи ОСОБА_5 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зі-Зі», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Римми Вячеславівни про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора, -
14 травня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до ТОВ «Зі-Зі», Державного реєстратора КП «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Р.В., ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Білоусової Н.В., ОСОБА_4, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію прав, у якій просила суд:
визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46425426 від 11.04.2019 року, видане державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Р.В. про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м. за ТОВ «Зі-Зі», реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1568668351101;
визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень - приміщення салону-магазину, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м., укладений між ТОВ «Зі-Зі» та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В. 17.04.2019 року та зареєстрований під №832, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1568668351101;
визнати незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46518283 від 17.04.2019 року, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В.;
визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень - приміщення салону-магазину, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В. 08.05.2019 року та зареєстрований під №896, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1568668351101;
визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46769894 від 08.05.2019 року, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В. про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м., за ОСОБА_1 та ОСОБА_6 в рівних частках.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 05.06.2018 року між ОСОБА_2 та її дочкою, ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філімоновою Г.В. та зареєстрований в реєстрі за №976, за умовами якого до ОСОБА_2 перейшло право власності на нежитлове приміщення салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м. по АДРЕСА_1 . Право власності на зазначене майно було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05.06.2018 року за індексним номером: 41437757.
Наприкінці квітня 2019 року ОСОБА_2 дізналась, що її майно хтось намагається продати без її відома, доручення чи згоди. Позивач з'ясувала, що на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46425426 від 11.04.2019р., прийнятого державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Кушнеровою Р.В. було здійснено реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м. по АДРЕСА_1 , за ТОВ «Зі-Зі».
17 квітня 2019 року ТОВ «Зі-Зі» здійснило відчуження спірного майна ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В. та зареєстрований в реєстрі за №832.
На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46518283 від 17.04.2019 року, виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В., право власності на майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 ..
Новий власник спірного майна ОСОБА_3 здійснив його відчуження ОСОБА_1 та ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 08.05.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В. та зареєстрований в реєстрі за №896.
Згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46769894 від 08.05.2019 року, виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В., право власності на майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 та ОСОБА_6 в рівних частках.
ОСОБА_2 доводить, що первісне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46425426 від 11.04.2019 року, видане державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Кушнеровою Р.В. про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину по АДРЕСА_1 за ТОВ «Зі-Зі», а також усі подальші угоди щодо відчуження майна є незаконними, у зв'язку з чим на підставі ст. ст. 203,215 ЦК України просила визнати усі правочини щодо відчуження спірного майна недійсними, а рішення про державну реєстрацію прав на спірне майно незаконними та скасувати їх.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 11.06.2019 року за даним позовом було відкрито загальне позовне провадження.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 12.09.2019 року до участі у справі №520/10448/19 на стороні позивача була залучена третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_5 ..
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 05.12.2019 року у справі №520/10448/19 для спільного розгляду разом з первісним позовом був прийнятий позов третьої особи на стороні позивача - ОСОБА_5 до ТОВ «Зі-Зі», Державного реєстратора КП «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Р.В. про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора, у якому ОСОБА_5 просила суд: визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46425426 від 11.04.2019 року, видане державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Р.В. про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,6 кв.м. за ТОВ «Зі-Зі», реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1568668351101», і стверджувала, що рішення державного реєстратора не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
26 грудня 2019 року суд прийняв у ОСОБА_2 заяву про «уточнення вимог шляхом доповнення позову додатковою вимогою», у якій позивач вимагала витребувати від ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 приміщення салону-магазину.
На стадії підготовчого засідання суд отримав відзиви відповідачів на позов ОСОБА_2 , задовольнив клопотання сторони позивача про вжиття заходів забезпечення позову і витребування доказів.
До судового засідання не з'явились відповідачі: Державний реєстратор КП «Агенція державної реєстрації» Кушнерова Р.В., ОСОБА_3, приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Білоусова Н.В. і ОСОБА_7 .. Про дату, час і місце розгляду справи вони були сповіщені. ОСОБА_3 та приватні нотаріуси надали заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Адвокат Василенко Олексій Сергійович в інтересах позивача ОСОБА_2 підтримав позовні вимоги про визнання незаконними і скасування договорів купівлі-продажу нерухомого майна, рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, витребування майна з чужого незаконного володіння,
Адвокат Чебан Світлана Володимирівна в інтересах відповідача ТОВ «Зі-Зі» і адвокат Бойко Наталія Іванівна в інтересах відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_4 позов ОСОБА_2 і позов третьої особи - ОСОБА_5 не визнали і стверджували, що ТОВ «Зі-Зі», а надалі ОСОБА_1 і ОСОБА_4 в установленому законом порядку набули права власності на спірну нерухомість, договори купівлі-продажу були оформлені належним чином і засвідчені нотаріально, рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на цю нерухомість приймались на підставі належних документів і у відповідності до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 липня 2020 року позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «»Зі-Зі», Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Римми Вячеславівни, ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Білоусової Наталі Василівни, ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа на стороні позивача ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію прав, витребування майна з чужого незаконного володіння залишено без задоволення.
Позов третьої особи ОСОБА_5 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зі-Зі», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Кушнерової Римми Вячеславівни про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора залишено без задоволення.
Суд скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16.05.2019 року: арешт на нежитлове приміщення салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , що належить на праві власності в рівних частках ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 08.05.2019 року і заборону ОСОБА_1 і ОСОБА_4 здавати нежитлове приміщення салон-магазин по АДРЕСА_1 в оренду (найм, лізинг).
У апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове судове рішення, яким її позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись порушення судом норм процесуального та матеріального права.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з'явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджено поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток. Крім того інтереси, ТОВ «ЗІ-Зі», ОСОБА_6 та ОСОБА_1 представляють їх адвокати.
Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивачки ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За змістом статей 316, 317, 321 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У статті 328 ЦК України зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (частини 2 статті 11 ЦК України).
За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Пунктом 1 частини першої статті 2 закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV, в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав - 03 лютого 2017 року, (надалі - Закон №1952-IV), визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону № 1952-IV).
У пунктах 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV зазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону №1952-IV).
Відповідно до частини другої статті 12 Закону №1952-IV записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Судом першої інстанції встановлено, що 08.08.2006 року ТОВ «Український промисловий Банк» та ОСОБА_5 (дочка позивача) уклали кредитний договір №126/ПК-08/06, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит в розмірі 57 000 доларів США строком до 07.08.2016 року.
Одночасно у якості забезпечення повного і своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_5 та ТОВ «Український промисловий Банк» був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, за реєстровим №2786, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передала в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 .
30 червня 2010 року ТОВ «Український промисловий Банк», АТ «Дельта Банк» та Національний банк України уклали Договір про передачу активів та кредитних зобов'язань, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених договором ТОВ «Український промисловий Банк» передав (відступив) АТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, серед яких і кредитний договір №126/ПК-08/06 та договір іпотеки від 08.08.2006 року.
Оскільки позичальник ОСОБА_5 досудову вимогу АТ «Дельта Банк» про погашення заборгованості за кредитним договором не виконала, Банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 і ОСОБА_8 (поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17.06.2014 року по справі №520/1194/14-ц позов ПАТ «Дельта Банк» був задоволений і з відповідачів в солідарному порядку на користь АТ «Дельта Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року у розмірі 532 830,57 грн. та судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 654 грн..
02 березня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнята постанова «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» №150.
03 березня 2015 року Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було здійснено оголошення про запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду в ПАТ «Дельта Банк».
В рамках процедури продажу активів ПАТ «Дельта Банк» 02 квітня 2018 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб на офіційному сайті розмістив оголошення про проведення 23 травня 2018 року відкритих торгів з продажу активів, що обліковуються на балансі ПАТ «Дельта Банк», в тому числі і лоту F11GL19574 - право вимоги за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, позичальник ОСОБА_5 .
Відомості про лот F11GL19574 були визначені в Публічному паспорті активу на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
22 травня 2018 року ТОВ «Зі-Зі» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал» уклали договір комісії №159-К, відповідно до якого комісіонер (ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал») зобов'язався за дорученням комітента (ТОВ «Зі-Зі») за комісійну винагороду вчинити за рахунок комітента від свого імені правочини та інші дії щодо придбання лоту на аукціоні за ціною не більше 645 000 грн., включаючи всі супутні витрати, в тому числі винагороду комерційних посередників, юридичний супровід дій, спрямованих на придбання лоту та інші витрати, в строк до 31.12.2018 року.
23 травня 2018 року на сайті PROZORRO Продажі відбулися відкриті торги з реалізації лоту F11GL19574 - право вимоги за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, укладеним з ОСОБА_5 .
Як вбачається з Протоколу електронного аукціону №UA-EA-2018-04-02-000383-a від 23.05.2018 року, що переможцем електронних торгів з продажу права вимоги за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, укладеним з ОСОБА_5 , було визнано ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал».
13 червня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал» укладено договір №627/К купівлі-продажу майнових прав, за яким продавцем ПАТ «Дельта Банк» шляхом продажу були відступлені покупцю - ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал» права вимоги до ОСОБА_5 за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, укладеним з ТОВ «Український промисловий Банк», право вимоги за якими перейшло до АТ «Дельта Банк».
13 червня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал» укладено договір відступлення прав за іпотечним договором, відповідно до якого на умовах договору №627/К купівлі-продажу майнових прав від 13.06.2018 року та на підставі Протоколу електронного аукціону №UA-EA-2018-04-02-000383-a від 23.05.2018 року, первісний іпотекодержатель передав (відступив) новому іпотекодержателю право вимоги за іпотечним договором від 08.08.2006 року, укладеним між ТОВ «Український промисловий Банк» та ОСОБА_5 , в якості забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року.
19 лютого 2019 року між ТОВ «Зі-Зі» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган кепітал» на виконання договору комісії №159-К від 22.05.2018 року, акту прийому-передачі права вимоги від 13.06.2018 року було укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки, відповідно до якого останнє прийняло права вимоги за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, Договором іпотеки, посвідченим 08.08.2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В., за реєстровим №2786.
21 лютого 2019 року ТОВ «Зі-Зі» направило на адресу боржника, поручителя та власника іпотечного майна повідомлення в порядку ст. 35 Закону України «Про іпотеку».
У квітні 2019 року ТОВ «Зі-Зі» звернуло стягнення на предмет іпотеки, посилаючись про залишення боржником, поручителем та іпотекодавцем вимоги товариства про погашення заборгованості за кредитним договором.
11 квітня 2019 року державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації», Одеська область, ОСОБА_9 була здійснена державна реєстрація права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м., за ТОВ «Зі-Зі».
17 квітня 2019 року між ТОВ «Зі-Зі» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В. за реєстровим №832.
08 травня 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу нежитлових приміщень салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В. за реєстровим №896.
Таким чином, на теперішній час власником спірних нежитлових приміщень салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_6 в рівних частках, що підтверджується витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно, який міститься в матеріалах судової справи.
У даному випадку реалізація спірних нежитлових приміщень салону-магазину, по АДРЕСА_1 відбулася внаслідок відкритих торгів з продажу активів ПАТ «Дельта Банк» у зв'язку з невиконанням боржником ОСОБА_5 (дочкою ОСОБА_2 ) умов кредитного договору.
Стаття 655 ЦК України визначає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Виходячи зі змісту статей 203, 655 ЦК України договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Ціна товару - це грошова сума, яка підлягає сплаті покупцем за одержану від продавця річ.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК України).
Як вбачається з п. 1 договору купівлі-продажу від 08.05.2019 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , ОСОБА_3 передав у власність, а ОСОБА_1 та ОСОБА_6 прийняли у спільну часткову власність нежитлові приміщення салону-магазину, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , по 1/2 частці кожному.
Вказаний об'єкт нерухомого майна було придбано ОСОБА_1 та ОСОБА_6 за ціною 651 000 грн., які продавець ОСОБА_3 отримав від покупців повністю до підписання вказаного договору у безготівковій формі.
Тобто, на час підписання Договору розрахунки за спірний об'єкт нерухомості між сторонами були здійснені в повному обсязі та сторони щодо їх проведення претензій один до одного не мали.
Крім того, в п. 5 Договору продавець (тобто ОСОБА_3 ) засвідчив, що він дійсно є власником нежитлових приміщень салону-магазину, не має обмежень щодо свого права розпорядження нежитловими приміщеннями салону-магазину, ні нежитлові приміщення салону-магазину, ні будь-яка інша частина на момент укладення цього договору не заставлена, не надана в іпотеку, заборона та арешт на них не накладено, а також прав у третіх осіб як у межах, так і за межами України не має, питання права власності на нежитлові приміщення салону-магазину не є предметом судового розгляду, будь-які спори щодо зазначених нежитлових приміщень салону-магазину відсутні, обов'язками щодо третіх осіб продавець не зв'язаний.
Факт відсутності заборони відчуження або арешту, а також обтяження іпотекою вказаної квартири підтверджувався і даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині про визнання недійсними договору купівлі-продажу спірного майна, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що правочин, за яким ОСОБА_1 та ОСОБА_6 набули у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, в момент вчинення договору купівлі-продажу спірні нежитлові приміщення не були обтяжені боргами, раніше нікому іншому не продані, не подаровані, не заставлені, жодних заборон та арештів щодо нього накладено не було, будь-яких прав третіх осіб на них не існувало, що свідчить про добросовісність покупців ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , які правомірно набули право власності на спірні нежитлові приміщення салону-магазину по АДРЕСА_1 .
При цьому, позивачкою ОСОБА_2 в своєму позові, окрім того, що спірні правочини вчинялися поза її відому та поза її волею, взагалі не зазначено обставин та не надано доказів, які би свідчили про недійсність нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу спірного приміщення в розумінні статей 203, 215 ЦК України.
Судом першої інстанції встановлено, що за Договором комісії від 22.05.2018р. та Актом прийому-передачі прав вимог від 19.02.2019 року до ТОВ «Зі-Зі» перейшло право вимоги до позичальника ОСОБА_5 за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08 серпня 2006 року, забезпеченого заставою (іпотекою) на підставі Іпотечного договору, посвідченого Білоусовою Н.В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за №2786.
За умовами Кредитного договору від 08.08.2006 року позичальник зобов'язаний був повертати кредитні кошти і сплачувати відсотки за користування кредитом щомісяця лише в тій валюті, в якій він був наданий (п. 2.5.Кредитного договору).
21 лютого 2019 року ТОВ «Зі-Зі» направило ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_8 повідомлення про намір звернення стягнення на предмет іпотеки і запропонувало погасити заборгованість за кредитним договором протягом 30-днів з моменту отримання повідомлення. Зазначене повідомлення було отримано 25.02.2019 року, однак ані ОСОБА_2 , ані ОСОБА_5 , ані ОСОБА_8 на виконання вимог кредитора не сплатили заборгованість за кредитним договором, а тому у ТОВ «Зі-Зі» виникли підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття у власність Предмету іпотеки.
За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності).
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку» (частина перша та друга статті 36 цього Закону у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності).
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у зазначеній редакції).
Договір іпотеки передбачав застереження про задоволення вимог іпотекодержателя - п. 4.4.1. Іпотечного договору, посвідченого 08.08.2006р. ОСОБА_10 , приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за №2786, Іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом прийняття Іпотекодержателем Предмета іпотеки у власність, при цьому Іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на Предмет іпотеки (т. 1, а.с. 85-86).
У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» ).
За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку»
Згідно із пунктом 61 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
За приписами статей 20, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент прийняття реєстратором оскаржуваного рішення) державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об'єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об'єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно, поданих державному реєстратору разом із заявою на проведення реєстраційних дій.
Таким чином, для реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, до державного реєстратора має звернутись належна особа-іпотекодержатель, та надати документи, які підтверджують:
- наявність в договорі іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (або окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя);
- направлення та вручення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень;
- сплив 30-денного терміну з моменту отримання іпотекодавцем вимоги про усунення порушень;
- у разі переходу прав на нерухоме майно - документ, що підтверджує перехід.
Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ «Зі-Зі» надало державному реєстратору Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Кушнеровій Р.В. іпотечний договір, посвідчений 08.08.2006р. Білоусовою Н.В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за №2786, Листи 1-21/02, 2-21/02, 3-21/02 від 21.02.2019 року, видавник ТОВ «Зі-Зі», рекомендоване повідомлення 6502613105503 від 25.02.2019 року, видавник УКРПОШТА, відтак виконало всі визначені законом умови.
Судом було досліджено опис вкладення до поштового відправлення за №6502613105503, а також повідомлення про вручення поштового відправлення за №6502613105503, відповідно до відмітки на якому вищезазначений лист ТОВ «Зі-Зі» було отримано 25.02.2019 року.
Зазначені обставини додатково підтверджуються інформацією з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо руху поштового відправлення №6502613105503, відповідно до якої останнє було прийнято до відправлення 21.02.2019 року та було вручено 25.02.2019 року.
Згідно довідки АТ «Укрпошта» за №08-04-1597 від 31.07.2019 року, приєднаною до матеріалів справи ОСОБА_5 , за повідомленням Одеської дирекції «Укрпошта» поштове відправлення №6502613105503 було прийняте до пересилання 21.02.2019 року у поштовому відділенні зв'язку м. Одеса №26, що підтверджує факт надсилання зі сторони ТОВ «Зі-Зі» вищевказаного повідомлення про необхідність погашення боргу.
Отже, доводи позивача про неотримання нею іпотечного повідомлення: вказане спростовуються повідомленням про вручення поштового відправлення і відомостями, що розміщені на офіційному сайті «УКРПОШТА» (т. 1, а.с. 124-128).
Суд критично поставився до наявних у матеріалах справи повідомлень від імені ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які ОСОБА_5 уповноважувались на представництво її інтересів на підставі довіреностей, про неотримання ними поштових повідомлень, адресованих ОСОБА_5 , в т.ч. поштового повідомлення, відправленого ТОВ «Зі-Зі» 21.02.2019 року за №6502613105503, оскільки повідомлення від імені останніх складені у простій письмовій формі, нотаріально не засвідчувалися, крім того, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 як свідки до судового засідання не викликались та не допитувались, про кримінальну відповідальність не попереджалися, що не надає суду можливості вважати зазначені повідомлення від їх імені допустимими доказами у справі.
Суд не прийняв до уваги посилання позивача та третьої особи з самостійними вимогами на те, що в іпотеку було передано квартиру, а не нежитлові приміщення салону-магазину, оскільки з матеріалів справи убачається (т. 1, а.с. 89-93), що позичальник, вона ж первісний іпотекодавець ОСОБА_5 здійснила реконструкцію предмету іпотеки, та отримала Свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення салону-магазину Серії НОМЕР_1 , видане Виконкомом Одеської міської 10 жовтня 2011 року.
У Свідоцтві про право власності на нежитлові приміщення салону-магазину вказується, що об'єкт в цілому складається з приміщень, загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м., відображених у технічному паспорті від 13.07.2011 року. Свідоцтво видане на підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої інспекцією ДАБК в Одеській області від 09 серпня 2011 року №ОД14211026623, замість договору купівлі-продажу від 08.08.2006 року, зареєстрованого КП «ОМБТІ та РОН» від 14.09.2006 року, номер запису:156 в кн.: 29доп.к.-107.
З вказаних документів вбачається, що ані адреса, ані площа предмету іпотеки не змінилась, змінилось лише його цільове призначення із житлового приміщення - квартири на нежитлове - нежитлові приміщення салону-магазину.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.
Законом № 2478-VIII від 03.07.2018 року статтю 5 Закону України «Про іпотеку» доповнено новою частиною згідно якої визначено, що у разі якщо іпотекодавцем предмет іпотеки було реконструйовано або щодо нього було проведено самочинне будівництво (у тому числі, але не виключно, споруджено нові будівлі, споруди тощо на земельній ділянці, що належить іпотекодавцю на праві власності чи перебуває в його користуванні), всі реконструйовані, новостворені об'єкти нерухомості вважаються предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору. Вказана норма закону на день звернення стягнення на предмет іпотеки набрала законної сили.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію прав, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що, оскільки Іпотекодержателем видержано процедуру, що передує зверненню стягнення на предмет іпотеки, рішення державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації», Одеська область, Кушнеровою Риммою Вячеславівною від 11 квітня 2019 року про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв. м., основною площею 17,5 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «Зі-Зі» винесено правомірно. ТОВ «Зі-Зі» мало право одержати задоволення своїх вимог за рахунок нерухомого майна - нежитлових приміщень салону-магазину, тому рішення державного реєстратора КП «Агенція державної реєстрації», Одеська область, Кушнерової Римми Вячеславівни від 11 квітня 2019 року про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення салону-магазину, було винесено відповідно до норм закону.
Судом першої інстанції встановлено, що 05 червня 2018 року між ОСОБА_5 (донька) та ОСОБА_2 (матір) було укладено Договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання набула право власності на нежитлові приміщення салону-магазину, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 33,6 кв.м., основною площею 17,5 кв.м. На час проведення правочину з відчуження вказаних спірних приміщень був діючий іпотечний договір укладений між ТОВ «Український промисловий Банк» та ОСОБА_5 , відомості про який були внесені до реєстру іпотек 08 серпня 2006 року, про що зазначено у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який міститься в матеріалах справи.
Отже, відчужуючи спірне майно на користь своєї матері, ОСОБА_5 була обізнана про факт існування заборгованості перед кредитором, про дію договору іпотеки від 08 серпня 2006 року, укладеного між нею ТОВ «Український промисловий Банк», відтак відчуження спірного майна за наявності на цей час обтяжень у вигляді іпотеки та заборони відчуження було здійснено нею свідомо з метою уникнення несприятливих правових наслідків.
Водночас відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Таким чином, з переходом права власності на предмет іпотеки до матері первісного іпотекодавця перейшов і статус іпотекодавця за іпотечним договором від 08 серпня 2006 року.
Стосовно доводів третьої особи з самостійними вимогами щодо припинення кредитного договору та похідного від основного зобов'язання - іпотечного договору суд зазначає наступне.
08 серпня 2006 року між ТОВ «Український промисловий Банк» та ОСОБА_5 (донькою позивача) був укладений кредитний договір №126/ПК-08/06, згідно якого ОСОБА_5 отримала у банка кредит в розмірі 57 000 доларів США під 12,5 відсотків річних строком на 240 місяців дата повернення кредиту - 07 серпня 2016 року.
Сторони Кредитного договору визначили процедуру повернення кредиту, зокрема у п. 2.5. останнього зазначено, що повернення кредиту здійснюється на позичковий рахунок шляхом безготівкового перерахування коштів з рахунка Позичальника (його поручителів, гарантів….) та/або шляхом внесення готівки до каси банку. Кредит повертається лише в тій валюті, в якій він був наданий.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 червня 2014 року по справі №520/1194/14-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_5 про стягнення боргу позов був задоволений. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006р. у розмірі 532 830,57 грн. (в мотивувальній частині рішення зафіксована сума заборгованості у розмірі 63 882,44 доларів США, що згідно з курсом НБУ складає 532 830,57 грн., з яких: тіло кредиту - 43 900,87 доларів США, відсотки - 19 981,57 доларів США, комісії - 22 218,23 грн.); стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 на користь ПАТ «Дельта Банк» судовий збір у розмірі 3 654 грн..
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 червня 2014 року не встановлено факту припинення кредитного договору №126/ПК-08/06 від 08 серпня 2006 року, натомість встановлено, що фактично заборгованість за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08 серпня 2006 року на момент винесення рішення складала 63 882,44 доларів США.
Відповідно до статті 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини 1, 2 статті 1054 ЦК України).
Відповідно до статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Згідно із частиною 1 статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частинами 1, 3 статті 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Судом першої інстанції встановлено, що позичальником борг було сплачено лише частково, відтак кредитний договір та іпотечний договір на момент звернення стягнення були діючими. Доводи третьої особи з самостійними вимогами також спростовуються Додатком №1 до Договору №627/К купівлі-продажу майнових прав від 13 червня 2018 року, Актом прийому-передачі права вимоги від 19 лютого 2019 року до договору комісії №159-К від 22 травня 2018 року, в яких вказується обсяг прав вимог переданих новому кредитору та відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в яких містилися записи щодо обтяження іпотекою та забороною відчуження на користь кредитора.
Отже, припинення кредитних правовідносин за Кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, укладеного між ОСОБА_5 та ТОВ «Український промисловий Банк», у встановленому законом порядку не відбулось.
Після набуття прав вимоги за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року, Договором іпотеки, посвідченим 08.08.2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В., за реєстровим №2786, ТОВ «Зі-Зі» направило на адресу боржника ОСОБА_5 , поручителя ОСОБА_8 та власника іпотечного майна ОСОБА_2 повідомлення в порядку ст. 35 Закону України «Про іпотеку» (листи ТОВ «Зі-Зі» від 21.02.2019 року за вих. №№1-21/02, 2-21/02, 3-21/02).
За таких підстав, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив, що у визначений законодавством та повідомленням термін ані боржником, ані поручителем, ані власником іпотечного майна вимоги щодо погашення боргу за кредитним договором №126/ПК-08/06 від 08.08.2006 року виконано не було, у зв'язку з чим ТОВ «Зі-Зі» скористалось правом, наданим ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та положеннями Розділу 5 Договору іпотеки, та звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності. Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається первісний позивач ОСОБА_2 та третя особа на стороні позивача, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_5 як на підставу для задоволення позову та заяви третьої особи з самостійними вимогами, не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, відсутні підстави для задоволення позову останніх.
Посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував, що позивач ОСОБА_2 як власник спірного майна має право витребувати його від відповідача, який заволодів майном незаконно, без відповідної правової підстави, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
В ні в суді першої інстанції та ні в суді апеляційної інстанції позивачем ОСОБА_2 та її представником, адвокатом Василенко О.С., не доведено належним чином підстави позову, а саме те, що те, що відповідач, ТОВ «Зі-Зі» неправомірно набув право власності на спірне нерухоме майно, без відповідної правової підстави, що є законною підставою для повернення майна позивачу.
Розглядаючи аналогічну справу Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) дійшов наступного правового висновку: «Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб'єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред'явлення іншої.
Отже, з'являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).
Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб'єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов'язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.
Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.
Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб'єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.
Застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.
У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав: позивач заявляє зобов'язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсною угоди, укладеної з порушенням вимог закону, тоді як у цих цілях йому надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов.
При цьому реституція застосовується саме у спорах про визнання правочинів недійсними або нікчемними і полягає у поновленні порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушене право особи, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.
Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження №14-132цс18).
Отже, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.
Великою Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), сформульовано правовий висновок, за змістом якого задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах».
Надалі, Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) виходив з того, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Отже, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна.
Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256 цс 18)».
За таких обставин, у даному випадку вимоги позивача про визнання правочинів недійсними та скасування державної реєстрація права власності на спірне нерухоме майно, не підлягають задоволенню.
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що позивач ОСОБА_2 не довела належним чином вибуття спірного майна поза її волею, будь-які докази, як б спростовували добросовісність набуття майна відповідачем, ТОВ «Зі-Зі», відсутні. Задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна у відповідача, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на товариство буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном позивачем.
За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_2 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі порушують її право на спірне нерухоме майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право не підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії колишнього іпотекодавця ОСОБА_14 щодо відчуження спірного іпотечного майна своєї матері ОСОБА_2 , за наявності заборгованості за кредитним договором, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів відповідача, ТОВ «Зі-Зі», а також набувачів майна в подальшому, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.
Оскільки ухвалою Одеського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року відстрочено позивачці ОСОБА_2 сплату судового збору в сумі 4 610, 40 грн. за подання апеляційної скарги на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 липня 2020 року до ухвалення апеляційним судового рішення у справі про залишення апеляційної скарги без задоволення, з позивача на користь держави підлягає присудженню судовий збір в сумі 4 610, 40 грн..
Згідно із ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.
Головуючий суддя Драгомерецький М.М. перебував у відпустці з 22 червня по 02 липня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом; суддя-учасник колегії Громік Р.Д. перебував у відпустці з 22 червня по 02 липня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом.
Повне судове рішення виготовлено 14 липня 2021 року.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 липня 2020 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , на користь держави судовий збір за подачу апеляційної скарги, відстрочений ухвалою Одеського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року в сумі 4 610,40 грн..
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 15 липня 2021 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький
А.І.Дришлюк
Р.Д.Громік