Справа № 755/2069/21
Провадження № 2/755/1639/21
"06" липня 2021 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
Головуючого судді - Хромової О.О.
при секретарі - Бондар С.Ю.
за участю відповідача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про виселення,
Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просить виселити відповідача ОСОБА_1 з належного йому на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 21 травня 2018 року, житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідача понесені ним судові витрати.
Позов обґрунтовує тим, що йому на праві власності належить житловий будинок та земельна ділянка під ним, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач вважає, що його мати ОСОБА_1 повинна виселитися з належного йому будинку, оскільки їй на праві власності належить квартира за адресою:
АДРЕСА_2 .
Позивач неодноразово намагався врегулювати спір мирним шляхом, однак відповідач не бажає висилятися з належного йому будинку, при цьому власну квартиру передає іншим особам в оренду, за що отримує грошові кошти.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2021 року відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити у порядку загального позовного провадження.
Відповідач ОСОБА_1 подала відзив на позов, у якому проти задоволення позову заперечувала в повному обсязі, пославшись на таке.
Позивач у справі є її рідним сином. Після смерті її чоловіка, батька позивача, залишилася спадщина, яка складається з 7/10 часток спірного будинку та земельної ділянки під ним, а також
ј частини квартири.
Крім сина ОСОБА_3 у відповідача є онука ОСОБА_4 , опікуном якої є відповідач та яка проживає разом з нею, оскільки її батьки позбавлені батьківських прав відносно неї. Разом з онукою, відповідач проживає у будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Дитина з першого класу навчається у Ірпінській спеціалізованій ЗОШ № 14.
21 травня 2018 року між нею та позивачем був укладений договір про поділ спадкового майна. Оскільки відповідач є людиною похилого віку, вони з позивачем вирішили оформити право власності на частку спадкового будинку на нього, а ј частку спірної квартири на неї, яку вона мала намір залишити у спадок своїй онуці. Однак позивач свої домовленості не виконував, належну йому частку квартири на матір не переоформив.
При цьому, оформляючи даний договір, між ними не вирішувалося питання щодо її виселення разом з онукою із спірного будинку, оскільки на такий варіант відповідач ніколи б не погодилась.
Відповідач стверджує, що причиною даного позову є те, що позивач зловживає спиртними напоями, що призводить до конфліктів у сім'ї. Позивач двічі притягувався до адміністративної відповідальності за насильство в сім'ї.
Що стосується тверджень позивача, що його мати здає в оренду належну їй квартиру, відповідач не заперечує, пояснює, що всі отримані кошти витрачаються на потреби онуки, рідної племінниці позивача. Крім того, вона сплачує комунальні послуги за спірний будинок, утримує його в належному стані.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
09 березня 2021 року позивач ОСОБА_3 , в особі адвоката Бурчака В.С., подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 з приводу задоволення позову заперечували, надали пояснення аналогічні викладеному у відзиві.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі фактичні обставини і відповідні їм правовідносини та дійшов таких висновків.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 травня 2018 року ОСОБА_3 на праві власності належить 7/10 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1
Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 21 травня 2018 року ОСОБА_3 на праві власності належить земельна ділянка, загальною площею 0,0813 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відомості про право власності внесені до державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відповідними витягами.
08 січня 2020 року позивач ОСОБА_3 , в особі адвоката Бурчака В.С., надсилав відповідачу ОСОБА_1 вимогу про досудове врегулювання спору, в якій просив ОСОБА_1 в добровільному порядку протягом трьох днів звільнити житлове приміщення, а саме будинок
АДРЕСА_1 .
За відомостями електронного реєстру територіальної громади міста Києва «ГІОЦ/КМДА» від 05 лютого 2021 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно акту депутата Ірпінської міської ради від 21 квітня 2021 року та акту обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї власника житла від 24 червня 2020 року
ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , разом з онукою.
Згідно із Рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області
від 27 червня 2017 року № 150/1 встановлено опіку над малолітньою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призначено ОСОБА_1 опікуном над малолітньою ОСОБА_4 , закріплено право малолітньої ОСОБА_4 на проживання та користування житловою площею за адресою:
АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки від 29 грудня 2020 року № 458, виданої Ірпінською спеціалізованою загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 12, ОСОБА_4 навчається в 5-Е класі Ірпінської спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 12.
Згідно із постановами Ірпінського міського суду Київської області від 13 березня 2020 року та 05 січня 2021 року ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 КУпАП.
Положеннями статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у дійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
В той же час, частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За змістом частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Згідно зі статтею 157 ЖК Української РСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Так, відповідно до статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Однак, виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил співжиття.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам надано роз'яснення, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Крім того, виходячи з офіційного характеру заходів запобігання і громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім'ї на підставі статті 116 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу - органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, тощо), повинні підтверджуватися письмовими доказами. Неправомірна поведінка правопорушника повинна створювати об'єктивну, а не суб'єктивну неможливість спільного проживання. Тому незначні порушення, а також порушення, що є таким лише на думку окремих осіб у силу їх суб'єктивного сприйняття, продиктованого певним ставленням до правопорушника чи властивостями характеру, не повинні спричиняти виселення. Для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.
Таким чином, законодавством встановлений чіткий порядок для виселення наймачів, членів сім'ї, які проживають разом з власниками житла.
Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Статтею 8 Конвенції визначено, що, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява №58255/00, п. п. 40-42) зазначено, що у розумінні Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, п. 36). Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див. рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, п. 50).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.
Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (рішення у справі «Лупса проти Румунії», заява № 10337/04, пункти 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункти 42, 46 та 49-50).
Згідно із Конвенцією про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц зазначила, що члени сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. При цьому навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі №452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі №362/3042/17, від 15 січня 2020 року №754/613/18-ц).
Відповідно до статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до статті 79 ЦПК України д остовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Частинами першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Зважаючи на те, що відповідач ОСОБА_1 , яка є опікуном малолітньої ОСОБА_4 тривалий час, а саме з 1998 року проживає у спірному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , незалежно від його правового режиму, такий спірний житловий будинок в розумінні статті 8 Конвенції являється житлом відповідача та її підопічної, а тому наступне виселення її із спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла та призведе до порушення прав малолітньої дитини.
Позивачем не доведено, що відповідач у будь-який спосіб порушує його право вільно володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, не навів жодних обставин, які б свідчили про те, що проживання відповідача у спірному будинку, якимось чином порушує його інтереси.
Крім того, як стверджує відповідач, вона самостійно утримує будинок у належному стані, сплачує комунальні послуги. Доказів протилежного позивачем суду не надано, та під час розгляду справи не спростовано.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову, враховуючи його безпідставність та недоведеність.
Керуючись статтями 9, 109, 116, 157 ЖК Української РСР, статтями 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України, статтями 12, 13, 81, 89, 263 - 265, 268, 273, 353 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про виселення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Відповідно до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме: Дніпровський районний суд міста Києва.
Повне рішення суду виготовлено 16 липня 2021 року.
Суддя О.О. Хромова