19 липня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/8781/20 пров. № А/857/8345/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Кухтея Р.В.,
Шевчук С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Друзенко Н.В.), ухвалене в порядку письмового провадження в м.Рівне 28 грудня 2020 року у справі №460/8781/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
01.12.2020 ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, просила визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо ненарахування та невиплати з 17.07.2018 підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на територіях радіоактивного забруднення, в розмірі встановленому статті 39 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області провести за період з 17 липня 2018 року по дату винесення рішення у справі, нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на територіях радіоактивного забруднення в розмірі встановленому ст.39 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальних заробітним платам, визначеним Законом України «Про Державний бюджет» на відповідний рік, щомісячно.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ, яка була чинною до 1 січня 2015 року, та яка за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і гарантує соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено Законом №987-VIII. Суд першої інстанції вказав, що з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 1 січня 2015 року та в тій частині, яка не змінена Законом №987-VIII. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 та статті 39 Закону №796-ХІІ, з 17 липня 2018 року позивач має право на щомісячне отримання доплати до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону №796-ХІІ. Щодо строку звернення до суду, то суд першої інстанції вказав, що невиплата позивачу доплати до пенсії є наслідком протиправних дій суб'єкта владних повноважень, то відповідно до спірних правовідносин має застосовується друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позивач із відповідною заявою про проведення перерахунку пенсії не звертався. Скаржник вказує, що Рішення Конституційного суду України від 17.07.2018 у справі №6-р/2018 відновило право на отримання підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному постановою Кабінету Міністрів України. Скаржник вважає, що правомірно здійснював виплати позивачу підвищення до пенсії у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), в силу приписів статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає частково.
Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, особою, яка постраждала унаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) та проживає в с.Марочне, Зарічненського району, Рівненської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджених Постановою Кабінету Міністрів Української РСР №106 від 23 липня 1991 року, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
ОСОБА_1 є пенсіонером за віком, перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області та має право на доплати, передбачені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-XII від 28.02.1991.
На звернення ОСОБА_1 щодо виплати підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 17.07.2018 листом Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 27.08.2020 повідомлено, що оскільки заявник не належить до категорії осіб, які працюють у зоні відчуження, то підстав для виплати доплати, передбаченої статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», немає. З 17.07.2018 підвищення відповідно до статті 39 Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» не встановлювалось та не виплачувалось.
Вважаючи таку відмову протиправною, ОСОБА_1 звернулась із позовом до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробітті з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій встановлені Законом України №1058-IV від 09.07.2003 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», який набрав чинності з 01.01.2004 (далі - Закон №1058-IV).
Відповідно до статті 4 Закону №1058-IV законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Частиною 1 статті 9 Закону №1058-IV встановлено, що в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Пунктом 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV встановлено, що у разі якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та цього Закону призначається одна пенсія за її вибором.
Нормами Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ від 28.02.1991 (далі - Закон № 796-ХІІ) визначено основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Відповідно до положень статті 49 Закону № 796-ХІІ пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Отже, законодавцем надано право особі обирати умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, які встановлені загальним Законом №1058-IV або спеціальним Законом №796-ХІІ.
Як вбачається з довідки Управління з питань виплати пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 14.12.2020 ОСОБА_1 перебувала на обліку та отримувала пенсію по інвалідності ІІ групи в розмірі відшкодування фактичних збитків в період з 17.07.2018 за нормами Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Пенсію призначено з 01.04.1991.
Законом України від 28.12.2014 № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» внесені зміни до деяких законів України в тому числі до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», зокрема статтю 39, якою було передбачено право громадян, які працюють у зоні відчуження на встановлення доплат в порядку та розмірах Кабінету Міністрів України, виключено.
З метою поновлення права громадян, які працюють у зоні відчуження, на встановлення доплат в порядку та розмірах Кабінету Міністрів України, з 1 січня 2016 року Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04.02.2016 № 987-VIII включено до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» статтю 39 такого змісту: «Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Такі компенсації вводились з метою мінімізувати негативний вплив іонізуючого випромінювання на працівників, стимулювати залучення кваліфікованих фахівців до виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у зоні відчуження, а саме: забезпечення бар'єрної функції зони відчуження та мінімізація її впливу на населення і довкілля, захист та подальше поводження з радіоактивними відходами, які зберігаються у тимчасових пунктах захоронення, утворених під час ліквідації Чорнобильської катастрофи (1986-1988 рр.), та тих, що утворюються у процесі зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС, при виведенні з експлуатації її енергоблоків, будівництві безпечного конфайнмента над зруйнованим четвертим енергоблоком та перетворенні його на екологічно безпечну систему.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ.
Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року №6-р/2018 вказав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому, в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 240/4937/18, відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Отже, з 17 липня 2018 року відновлена дія редакції статті 39 Закону №796-ХІІ, чинна до 01 січня 2015 року та яка за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII (громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата, зокрема, у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті).
Таким чином, з прийняттям Конституційним Судом України у рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 наявні правові підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тоді як виплата такого підвищення протиправно не здійснювалася відповідачем.
Водночас, частиною 1 статті 168 КАС України встановлено, що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви в суд першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно із частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані статтею 123 КАС України, відповідно до частини 3 якої якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Таким чином, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення високої вірогідності того, що особа могла дізнатися про порушення своїх прав, зокрема, якщо особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 №340/1019/19).
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99).
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Щодо захисту соціальних прав, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду.
Водночас, тривала пасивна поведінка особи не вказує про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Загальне правило щодо необхідності вчинення особою активних дій з метою призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший чи з'ясування видів та розміру складових, які враховані при розрахунку пенсії шляхом подання відповідних заяв визначено Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (зокрема, статті 44, 45) та Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1).
Так, згідно із статтями 42, 44, 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» призначення, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється територіальним органом ПФУ за заявою особи, яка має право на призначення, перерахунок, перехід з одного виду пенсії на інший чи поновлення відповідної пенсії.
Відповідно до пункту 4.1 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою.
У разі звернення пенсіонера видається виписка з розпорядження про призначення (перерахунок) пенсії з інформацією про періоди страхового стажу та заробітної плати (доходу), яка врахована при розрахунку пенсії (пункт 4.9 вказаного Порядку № 22-1).
Водночас, пенсія є щомісячним періодичним платежем, розмір такої відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення пенсії чи був здійснений її перерахунок, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових.
Отже, з дня отримання пенсійної виплати особою, якій призначена пенсія вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання пенсійної виплати, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових призначеної (перерахованої) їй пенсії звернулась до пенсійного органу із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від пенсійного органу відповіді на подану нею заяву.
Щодо покликання суду першої інстанції на положення статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», згідно з якою нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, то, на переконання суду апеляційної інстанції такі є безпідставними, оскільки за змістом наведеної норми строк давності не застосовується лише до вимог щодо нарахованих пенсій, в спірних же правовідносинах суми пенсії не були нараховані пенсійним органом.
До того ж, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.12.2020 у справі №510/1286/16-а дійшла висновку, що норми, зокрема статті 46 Закону №1058-ІV (щодо необмеження будь-яким строком невиплаченої пенсіонерові суми пенсії), підлягають застосуванню у справах за позовами про оскарження бездіяльності, дій та/або рішень суб'єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку пенсійних виплат виключно за наявності таких умов: 1) ці суми мають бути нараховані пенсійним органом; 2) ці суми мають бути не виплаченими саме з вини держави в особі пенсійного органу.
Отже, реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Вказане відповідає висновкам Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Верховного Суду, викладеним у постанові від 31 березня 2021 року у справі №240/12017/19 (провадження №К/9901/15971/20).
Отже, враховуючи вказані законодавчі положення та висновки Верховного Суду, суд апеляційної інстанції, надаючи правову оцінку аргументам сторін, приходить до висновку, що з врахуванням пункту 8 частини 1 статті 240 КАС України, а також дати звернення позивача до суду (01.12.2020), позовні вимоги за період з 17.07.2018 по 31.05.2020 (включно) слід залишити без розгляду.
Окрім того, суд апеляційної інстанції зауважує, що 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року № 1774-VІІІ (далі - Закон №1774-VІІІ). За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
Таким чином, за загальним правилом дії норм права у часі, у зв'язку з набранням чинності Законом № 1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 39 Закону № 796-XII щодо обчислення доплати до пенсії у відношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення вірно встановлено право позивача на нарахування та виплату доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, передбачену статтею 39 Закону № 796-XII, однак порушено норми процесуального права (в частині застосування наслідків пропуску позивачем строків звернення до суду), що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 319, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області задовольнити частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі №460/8781/20 скасувати в частині визнання протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області, щодо не нарахування і невиплати ОСОБА_1 з 17.07.2018 по 31.05.2020 (включно) доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-XII від 28.02.1991 та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 доплату до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-XII від 28.02.1991 за період з 17.07.2018 по 31.05.2020 (включно), та в цій частині позовні вимоги залишити без розгляду.
В решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду 28 грудня 2020 року у справі №460/8781/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач Т. І. Шинкар
судді Р. В. Кухтей
С. М. Шевчук