ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 липня 2021 року м. Київ № 640/5416/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач), адреса: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16, в якій позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, оформлене листом №2600-0303-8/160417 від 10 листопада 2020 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України №1058-VI від 09 липня 2003 року «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до складу страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 01 січня 2004 року по 31 серпня 2019 року за даними Індивідуальних відомостей про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, номер облікової картки застрахованої особи НОМЕР_1 ;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 18 вересня 2020 року, зареєстровану за номером 318 про призначення пенсії за віком з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 18 вересня 2020 року він звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про призначення йому пенсії за віком відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Листом від 10 листопада 2020 року Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача про відсутність підстав для призначення пенсії за віком, у зв'язку з відсутністю необхідних документів та недостатністю загального трудового стажу, зокрема, у зв'язку з відсутністю довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, а також у зв'язку з тим, що за даними трудової книжки загальний трудовий стаж складає 24 роки 04 місяці 13 днів при необхідному не менш 26 років. Також у листі зазначено, що прізвище та по батькові позивача в даних персоніфікованого обліку не відповідає паспортним даним.
Позивач з таким рішенням не погоджується, вважає його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, адже відповідачем без законних підстав не враховано його трудовий стаж, починаючи з 2004 року до 2019 року, також позивачу не зрозуміло, з яких підстав відповідач визначив його статус, як внутрішньо переміщеної особи та вимагає відповідну довідку.
Вказані обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що позивач звернувся до управління 18 вересня 2020 року з заявою про призначення йому пенсії за віком. До вказаної заяви, як вказує представник відповідача, позивачем було додано документи, з яких вбачається, що загальний страховий стаж становить 24 роки 4 місяці 13 днів, якого не достатньо для призначення пенсії, у зв'язку з чим позивачу було відмовлено в призначенні пенсії, про що повідомлено листом від 10 листопада 2020 року №2600-0314-8/160417.
Крім того, у відзиві на позовну заяву зазначено, що позивачу до страхового стаду зараховано період роботи з 06 вересня 1976 року по 14 травня 1977 року, з 01 серпня 1985 року по 31 грудня 2003 року на підставі трудової книжки та з 01 вересня 1979 року по 28 травня 1985 року на підставі диплому, не зараховано період роботи в МП «Рефлекс» з 04 березня 1992 року по 10 вересня 1992 року, оскільки відсутній запис про звільнення.
Також, у відзиві на позовну заяву зазначено, що періоди роботи з 01 січня 2004 року по 16 квітня 2018 року не враховано, оскільки в даних персоніфікованого обліку прізвище « ОСОБА_1 » та по батькові « ОСОБА_1 » не відповідають особистим персональним даним, зазначеним у посвідці на постійне проживання в м. Донецьку Донецької області, де зазначено « ОСОБА_1 » та « ОСОБА_1 ».
З урахуванням викладеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 березня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 18 вересня 2020 року ОСОБА_1 (такі дані зазначені у заяві), ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою про призначення пенсії за віком.
До заяви позивачем було подано у тому числі трудову книжку та документи про стаж, анкету опитування, диплом про навчання та ЕЦП.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 , виданої ВГІРФО УМВС України в Донецькій області 03 листопада 2005 року, прізвище ім'я та по батькові позивача зазначено, як « ОСОБА_1 », який є громадянином Білорусі та приїхав м. Донецьк у 1997 році.
Як вбачається з індивідуальних відомостей про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування за позивача у період з 01 січня 2004 року по 31 березня 2008 року, з 01 червня 2008 року по 31 жовтня 2009 року , з 01 січня 2009 року по 31 травня 2018 року, за листопад 2018 та за липень 2019 року були сплачені страхові внески з його заробітної плати роботодавцями.
Проте, відповідно до розрахунку страхового стажу, що дає право на призначення пенсії за віком, відповідачем до страхового стажу зараховано наступні періоди: з 06 вересня 1976 року по 14 травня 1977 року, з 01 серпня 1985 року по 31 липня 1986 року, з 01 серпня 1986 року по 03 березня 1992 року, з 11 вересня 1992 року по 29 березня 1993 року, з 01 квітня 1993 року по 10 березня 1997 року та з 28 березня 1997 року по 31 грудня 2003 року, а також період навчання у ВНЗ з 01 вересня 1979 року по 28 червня 1985 року, загальний страховий стаж, який враховано, становить 24 роки 4 місяці 13 днів.
При цьому, з додаткового розрахунку стажу вбачається, що також враховано період роботи з 01 жовтня 2008 року по 10 травня 2012 року, з 11 травня 2012 року по 17 квітня 2018 року, з 01 травня 2018 року по 13 травня 2018 року, з 01 листопада 2018 року по 12 листопада 2018 року та з 01 липня 2019 року по 12 листопада 2019 року, всього 39 років 1 місяць 27 днів.
В той же час, відповідно рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 05 листопада 2020 року №262440007578 «Про пенсійне забезпечення гр. ОСОБА_1 », позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком, у зв'язку з ненаданням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, розбіжність даних у прізвищі та по батькові позивача у даних персоніфікованого обліку та паспортних даних, а також відсутністю необхідного страхового стажу у 26 років.
Про прийняте рішення позивач повідомлено листом від 10 листопада 2020 року №2600-0303-8/160417.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Так, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі по тексту - Закон України від 09.07.2003 № 1058 (тут і надалі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)) страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
У відповідності до частини 1 статті 44 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Частиною 3 цієї ж статті передбачено, що органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 45 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Статтею 46 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV встановлено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
У відповідності до пункту 1.1. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України 07 липня 2014 року № 13-1 та чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі по тексту- Порядок) заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
В свою чергу, згідно з положеннями статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» місцем проживання є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; довідкою про реєстрацію місця проживання є документ, який видається органом реєстрації особі за її вимогою та підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування особи; документи, до яких вносяться відомості про місце проживання, є паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Згідно абзацу 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Абзацом 1 частини 3 цієї ж статті передбачено, що для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Як вже було зазначено судом, 18 вересня 2020 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про призначення йому пенсії за віком.
При цьому, у своїй заяві позивач зазначив місце реєстрації, як « АДРЕСА_1 ». Вказана адреса також зазначена, як місце реєстрації позивача й у посвідці на постійне проживання.
Слід наголосити, що вказана адреса територіально віднесена до Калінінського району міста Донецька, тобто, станом на 18 вересня 2020 року позивач мав звернутись з заявою про призначення йому пенсії за віком саме до органу Пенсійного фонду України, який обслуговує територію Калінінського району міста Донецька.
В свою чергу, фактичним місцем проживання у заяві про призначення пенсії позивач зазначив АДРЕСА_2 .
Також, відповідно до наявних в матеріалах справи доказів, позивачу було відмовлено у взятті на облік як внутрішньо переміщеної особи, у зв'язку з тим, що останній проживає в місті Києві з 2008 року, тобто, не є внутрішньо переміщеною особою у розумінні вимог законодавства.
Проти, вказаних обставин не заперечував й сам позивач, про що зазначив у своїй позовній заяві.
При цьому, варто звернути увагу, що станом на момент розгляду даної адміністративної справи по суті до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» було внесено зміни, зокрема, Розділ І викладено в іншій редакції.
Таким чином, суд дійшов висновку, що на момент розгляду заяви позивача про призначення йому пенсії за віком, останній мав звернутись до територіального органу Пенсійного фонду України саме за місцем реєстрації, а не за місцем фактичного проживання, проте, станом на теперішній час на підставі внесених змін до Порядку, позивач не позбавлений права на звернення до територіального органу Пенсійного фонду України за місцем фактичного проживання.
Наведене в сукупності свідчить, що хоча й відповідач правомірно зазначив про відсутність у позивача документу, що підтверджує його права на звернення з заявою про призначення пенсії за віком саме до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, але станом на теперішній час, позивач, фактично проживаючи у місті Києві, має законне право на звернення до відповідача з заявою про призначення пенсії за віком без надання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Більш того, суд зазначає, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 8 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV встановлено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Абзацом 1 частини 1 статті 24 Закону України від 09.07.2003 №1058-ІV передбачено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не менше ніж мінімальний страховий внесок.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 20 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Частиною 1 статті 21 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV передбачено, що персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється з метою обліку застрахованих осіб, учасників накопичувальної системи пенсійного страхування та їх ідентифікації, а також накопичення, зберігання та автоматизованої обробки інформації про облік застрахованих осіб і реалізацію ними права на страхові виплати у солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та накопичувальній системі пенсійного страхування. Для формування інформаційної бази системи персоніфікованого обліку використовуються відомості, що надходять від: державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців; роботодавців; застрахованих осіб; фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування; центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, виконавчих органів сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад та уповноважених суб'єктів для обліку даних Єдиного державного демографічного реєстру; органів доходів і зборів, територіальних органів Пенсійного фонду за результатами перевірок платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або в порядку міжвідомчого обміну інформацією; державної служби зайнятості; інших підприємств, установ, організацій та військових частин; компаній з управління активами; зберігачів; інших джерел, передбачених законодавством.
Згідно з частиною 2 статті 21 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV на кожну застраховану особу відкривається персональна електронна облікова картка, якій присвоюється унікальний номер електронної облікової картки. Унікальний номер електронної облікової картки формується автоматично шляхом додавання одиниці до останнього наявного унікального номера електронної облікової картки. Порядок та строки впровадження унікальних номерів електронних облікових карток застрахованих осіб, порядок ведення персональних електронних облікових карток визначаються Пенсійним фондом.
Постановою Кабінету Міністрів України №794 від 04 червня 1998 року «Про затвердження Положення про організацію персоніфікованого обліку відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування», прийнята на виконання Указу Президента України від 04 травня 1998 року № 401 «Про заходи щодо впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування» було затверджено Положення про організацію персоніфікованого обліку відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Пунктом 1 цього Положення передбачено, що персоніфікований облік полягає в збиранні, обробленні, систематизації та зберіганні передбачених законодавством про пенсійне забезпечення відомостей про фізичних осіб, що пов'язані з визначенням права на виплати з Пенсійного фонду та їх розмір за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Персоніфікований облік здійснює Пенсійний фонд та його органи на місцях (пункт 5 Положення).
Згідно з пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2010 №2464-VI) Пенсійний фонд України (далі - Пенсійний фонд) є органом, уповноваженим відповідно до цього Закону вести реєстр застрахованих осіб Державного реєстру та виконувати інші функції, передбачені законом.
У відповідності до положень статті 12-1 Закону України від 08.07.2010 №2464-VI пенсійний фонд відповідно до покладених на нього завдань:
1) формує та веде реєстр застрахованих осіб Державного реєстру, здійснює заходи щодо надання інформації з Державного реєстру відповідно до цього Закону;
2) взаємодіє в установленому законодавством порядку з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами і організаціями та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
3) здійснює контроль, у тому числі спільно з органами доходів і зборів, за достовірністю відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
4) бере участь в аналізі та прогнозі надходження коштів від сплати єдиного внеску; 5) здійснює інші функції, передбачені законодавством.
Більш того, статтею 13-1 цього ж Закону передбачено, що Пенсійний фонд та його територіальні органи мають право:
1) отримувати безоплатно від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання і від фізичних осіб - підприємців відомості, необхідні для виконання органами Пенсійного фонду функцій, передбачених цим Законом;
2) брати участь у планових перевірках, які проводяться органами доходів і зборів, для перевірки достовірності відомостей, поданих до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру, та у випадках, передбачених законом, проводити позапланові перевірки бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів страхувальників щодо достовірності відомостей, поданих до реєстру застрахованих осіб або для призначення пенсій, отримувати необхідні пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час таких перевірок;
3) надавати консультації з питань відомостей, поданих до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру, та ведення цього реєстру;
4) у разі виявлення за результатами перевірки поданих страхувальником недостовірних відомостей про застрахованих осіб видавати приписи щодо усунення цих порушень, у разі їх невиконання у місячний строк - вносити відповідні зміни до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру;
5) притягувати до адміністративної відповідальності осіб, винних у порушеннях, пов'язаних з поданням недостовірних відомостей, що використовуються у реєстрі застрахованих осіб;
5-1) у разі виявлення за результатами аналізу даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру недостовірних відомостей про застрахованих осіб вимагати від платників єдиного внеску інформацію про ці відомості та усунення порушень;
6) здійснювати інші функції, передбачені законодавством.
Аналіз наведених норм чинного законодавства, що діяло станом на момент звернення позивача з заявою від 18 вересня 2020 року, свідчить про те, що на органи Пенсійного фонду України також покладено обов'язок щодо здійснення контролю за достовірністю даних, перевірки відомостей про застрахованих осіб та у разі виявлення порушень органи Пенсійного фонду України наділені повноваженнями саме щодо вжиття необхідних заходів з метою усунення таких порушень, а не лише щодо надання відповіді на звернення про їх наявність.
Згідно з абзацом 4 пункту 1.7 розділу 1 Порядку (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону.
Відповідно до підпункту 2 пункту 2.1. розділу ІІ Порядку до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі - Порядок підтвердження наявного трудового стажу). За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, структурний підрозділ, відповідальний за ведення персоніфікованого обліку (далі - відділ персоніфікованого обліку), надає структурному підрозділу, відповідальному за призначення пенсії, довідку з бази даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - реєстр застрахованих осіб) за формою згідно з додатком 4 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за № 785/25562 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 27 березня 2018 року № 8-1) (далі - Положення), а у разі необхідності - за формою згідно з додатком 3 до Положення.
Так, судом встановлено та не спростовано відповідачем, що останнім були виявлені розбіжності у написанні прізвища та по батькові позивача у реєстрі застрахованих осіб, зокрема, щодо того, що у вказаному реєстрі прізвище та по батькові позивача зазначені як « ОСОБА_1 » та « ОСОБА_1 », а у посвідці на постійне проживання зазначено « ОСОБА_1 » та « ОСОБА_1 ».
Проте, матеріали справи не містять жодних доказів того, що відповідач вживав будь-які заходи, направлені на усунення цих порушень, що, відповідно, свідчить про передчасність прийнятого рішення №2624400075778 від 05 листопада 2020 року, яким позивачу у призначенні йому пенсії за віком відмовлено.
За таких підстав, а також враховуючи встановлені судом обставини, суд, керуючись частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов висновку про необхідність вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним й скасувати зазначене вище рішення відповідача, як таке, що прийнято передчасно, залишивши без задоволення позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування листа №2600-0303-8/160417 від 10 листопада 2020 року, оскільки вказаним листом позивача лише повідомлено про прийняте рішення та він не є актом індивідуальної дії у розумінні вимог чинного Кодексу адміністративного судочинства України.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до страхового стажу позивача період роботи з 01 січня 2004 року по 31 серпня 2019 року, суд дійшов висновку про їх передчасність, оскільки зарахуванню періодів роботи до страхового стажу в даному випадку насамперед передує вжиття заходів, направлених на усунення виявлених відповідачем порушень, як було вище зазначено судом, та лише за результатами їх вжиття, у разі незгоди з діями відповідача, позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду.
В свою чергу, з урахуванням встановлених судом обставин, суд вважає обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути подану ним 18 вересня 2020 року заяву про призначення пенсії за віком.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Стосовно вимоги позивача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги, суд виходить з такого.
Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
За змістом частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частинами 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п'ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Тобто, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI ).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI ).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як вбачається з наданої суду копії договору про надання правової допомоги від 27 січня 2021 року, укладеного між позивачем (далі по тексту - клієнт) та адвокатом Алехіною Оленою Анатоліївною (далі по тексту - адвокат), остання зобов'язалась надати послуги в сфері права, а саме прийняла на себе обов'язки представляти права і законні інтереси клієнта в Окружному адміністративному суді міста Києва в адміністративній справі за позовом до Пенсійного фонду про визнання протиправною відмови в призначенні пенсії, визнання страхового стажу за період роботи, починаючи з 2004 року та здійснювати професійну діяльність адвоката згідно з умовами цього договору з усіма правами представника, які передбачені Кодексом про адміністративне судочинство.
У пункті 4.2. цього договору зазначено, що сторони домовились, що за надання правничої допомоги в суді першої інстанції клієнт сплачує адвокату фіксовану суму гонорару у розмірі 3 000,00 грн, незалежно від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Відповідно до дубліката квитанції №0.0.2004104273.1 від 05 лютого 2021 року позивачем сплачено адвокатові суму гонорару у розмірі 3000,00 грн.
Вирішуючи питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги, суд вважає за необхідне зазначити, що на теперішній час в Україні є чинним Кодекс адміністративного судочинства України, проте, такого законодавчого акта, як Кодекс про адміністративне судочинство, в Україні не існує. В свою чергу, як вже було зазначено судом, умовами укладеного договору передбачено, що адвокат зобов'язався здійснювати професійну діяльність згідно з умовами цього договору з усіма правами представника, які передбачені Кодексом про адміністративне судочинство.
Більш того, слід зауважити, що свою професійну діяльність адвокат здійснює відповідно до вимог чинного законодавства, а вже умовами договору, укладеного з клієнтом, визначається обсяг повноважень адвоката.
Також, вирішуючи питання щодо співмірності витраченого часу та об'єму наданих послуг, суд зазначає, що представником позивача не надано суду детального розрахунку часу, який був витрачений останньою.
Більш того, суд вважає за необхідне наголосити, що на підтвердження здійсненої правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Слід зазначити, що як вказано у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Саме такої правової позиції дотримується Верховний Суд у своїй постанові від 10 червня 2021 року у справі №820/479/18.
Суд зауважує, що у висновку ЄСПЛ, викладеному у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява №71660/11), у пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява №72277/01), у пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (Заява №66561/01), суд зазначив, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обгрунтованим, а у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі «Lavents v. Latvia» (Заява №58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну ціну.
З урахуванням вищевикладеного, зважаючи на той факт, що представник позивача не довів суду співмірності витраченого часу та наданих послуг, з урахуванням того, що окрім позовної заяви, вимоги якої задоволені судом частково, представником позивача не вчинялись жодні дії до ухвалення остаточного рішення суду у справі, тобто, фактично була відсутня потреба у наданні професійної правничої допомоги, а також враховуючи, що вказана справа є справою незначною складності та з приводу аналогічних правовідносин неодноразово висловлювались суди вищих інстанцій, що, в свою чергу, підтверджує її незначну складність, суд дійшов висновку про необгрунтованість вимог щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу та відсутність правових підстав для їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача.
Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 850,00 грн.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 05 листопада 2020 року №262440007578 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно - Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) про призначення пенсії за віком від 18 вересня 2020 року.
4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 850,00 грн (вісімсот п'ятдесят гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно - Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник