Справа № 161/4237/20
Провадження № 2/161/1196/21
01 липня 2021 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:
головуючого судді Кирилюк В.Ф.,
за участю секретаря судового засідання Самолюк І.П.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільної сумісної власності подружжя,
16 березня 2020 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3 ) звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 (далі - відповідач, ОСОБА_4 ) про визнання незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільної сумісної власності подружжя.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 14 лютого 2016 року до 14 квітня 2019 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Також вказує, що вони фактично почали проживати однією сім'єю як чоловік та жінка з червня 2014 року.
Стверджує, що за час шлюбу вони набули у спільну сумісну власність земельну ділянку, незавершений будівництвом будинок у с. Боратин Луцького району Волинської області, автомобіль Peugeot 106, а також ряд рухомого майна (побутової техніки, меблів).
Вказує, що приймала участь у будівництві цього будинку на рівні з відповідачем.
Посилаючись на приписи ст.ст.60, 70, 71 СК України, позивач, з врахуванням заяв про збільшення позовних вимог від 17.04.2020 року, 16.12.2020 року, просить суд:
1) визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя об'єкт незавершеного будівництва, а саме житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ;
2) визнати за позивачем право власності на 1/2 частку незакінченого будівництвом житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ;
3) визнати за позивачем право власності на автомобіль Peugeot 106, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ;
4) визнати за позивачем право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,12 га., яка розташована в АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд;
5) визнати за позивачем право власності на 1/2 частину меблів, техніки та предметів домашнього вжитку, а саме стіл кухонний 2 шт., крісла кухонні 4 шт., диван 3 шт., холодильник, мультиварку, кухонний комбайн, кавова машина, кавомолка, гриль, електрочайник, ваги електронні, електрична плойка, умивальник з тумбою, рушникосушка, дзеркало, пральна машинка, ліжко з ортопедичним матрасом, ковдра 2 шт, плед 2 шт. (т.1 а.с.240-241).
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити. На питання суду повідомив, що сторона позивача заперечує стосовно проведення будь-яких судових експертиз у цій справі.
Відповідач у письмовому відзиві та його представник у судовому засіданні позовні вимоги заперечили з тих підстав, що позивач стверджуючи про факт спільного проживання починаючи з червня 2014 року не заявляє жодних позовних вимог про встановлення цього факту.
Також вказує, що земельна ділянка набута позивачем до шлюбу на підставі договору дарування, а тому в будь-якому випадку не входить до складу спільної сумісної власності подружжя.
Стосовно незавершеного будівництвом житлового будинку сторона відповідача зауважила, що будинок був повністю зведений, накритий дахом та в ньому зроблена частина чорнових внутрішніх робіт на момент реєстрації шлюбу. Будь-яких доказів того, що ступінь готовності житлового будинку для введення в експлуатацію, за час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, сторона позивача суду не надала. Крім того вказує, що всі роботи по будівництву будинку фінансувалися виключно ним та його батьками.
Щодо автомобіля Peugeot 106, 1999 року випуску, вказує, що він набутий сторонами у шлюбі, а тому дійсно є спільною сумісною власністю подружжя.
Що стосується заявленого до поділу рухомого майна сторона відповідача зауважила, що всі особисті речі відповідача, а також частину рухомого майна, були надіслані за адресою її місця проживання у с. Любче Рожишенського району, однак вона відмовилася отримати це відправлення. Вказує, що частина рухомого майна належить матері відповідача, а стосовно іншої частини - в них відсутній будь-який спір. Відповідач не перешкоджає позивачу отримати в натурі те рухоме майно (предмети домашнього вжитку, побутову техніку та меблі), які вона вважає за потрібне.
З наведених вище підстав просить суд відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши пояснення учасників справи, допитавши свідків сторін, а також дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити частково, з наступних підстав.
Судом встановлено, що у період з 14 лютого 2016 року по 14 червня 2019 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
Вирішуючи питання про поділ спільної сумісної власності подружжя, суд зазначає таке.
Під час прийняття рішення суд вважає за необхідне оцінити три основні аспекти даної справи, а саме:
1) оцінити доводи позивача стосовно спільного фактичного проживання сторін до реєстрації шлюбу;
2) визначитись з переліком майна, яке входить до складу спільної сумісної власності подружжя;
3) провести поділ вказаного майна відповідно до вимог сімейного законодавства.
Досліджуючи питання спільного проживання сторін у період з червня 2014 року по 14 лютого 2016 року (день реєстрації шлюбу), суд зазначає наступне.
Статтею 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Хоча позивач не заявляє позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, однак у постанові від 05 червня 2019 року №200/26797/15-ц Верховний Суд зробив правовий висновок, що у чинному законодавстві відсутні положення, які б забороняли встановлювати ці обставини у межах заявлених позивачем вимог про поділ майна подружжя, з огляду на наявність відповідних доказів, на підставі яких такі вимоги обґрунтовувалися, а тому суди у цій справі дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав лише не заявлення окремої вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю.
Тому, враховуючи вищенаведену позицію Верховного Суду, суд буде надавати правову оцінку доводам позивача про факт проживання з відповідачем без реєстрації шлюбу у період з червня 2014 року по 14 лютого 2016 року по суті.
У частині другій статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Отже, визначальними ознаками для встановлення факту проживання чоловіка та жінки однієї сім'єю, без реєстрації шлюбу є наявність наступної сукупності обставин:
1) спільне проживання;
2) пов'язаність спільним побутом;
3) наявність взаємних прав та обов'язків, які характерні для подружжя.
У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі №588/350/15 зроблений висновок, що належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Проте позивач, заявляючи про факт проживання з відповідачем без реєстрації шлюбу у період з червня 2014 року по 14 лютого 2016 року, не навела у позові докази, які це підтверджують.
Так, стверджуючи про те, що сторони почали спільно проживати з червня 2014 року, позивач не вказує, в кого саме вони почали проживати та за якою адресою. З паспортного документу слідує, що позивач зареєструвала своє місце проживання за адресою батьків відповідача лише у липні 2016 року, тобто, після реєстрації шлюбу (т.1 а.с.7 зворот).
Допитані у судовому засіданні 06 квітня 2021 року свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 не показали суду конкретно, з якого часу сторони почали проживати разом і чи мали їх відносини, до офіційної реєстрації шлюбу, характер подружніх, тобто, чи мали вони спільний побут, а також взаємні права та обов'язки, як чоловік та жінка.
Навпаки, свідок ОСОБА_9 суду показав, що ОСОБА_3 переїхала проживати до ОСОБА_4 в с. Струмівку Луцького району в листопаді-грудні 2015 року.
Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні підтвердила, що ОСОБА_3 в кінці вересня 2015 року за місцем проживання ОСОБА_4 в с. Струмівка Луцького району не проживала.
Свідок ОСОБА_10 суду показав, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 почали проживати разом з кінця 2015 року.
Показання свідка ОСОБА_6 , яка є матір'ю позивача, про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали спільно з 2014 року, суд до уваги не приймає, оскільки її показання суперечать показанням вищезазначених свідків та матеріалам справи.
Суд звертає увагу також на те, що в матеріалах справи відсутні спільні фотографії сторін у спірний період, доказів їх спільних поїздок на відпочинок, в тому числі за кордон, доказів придбання майна із спільного бюджету, доказів піклування одне про одного, що, в сукупності із відсутністю точних показів свідків з цього питання, ставить під сумнів твердження позивача про факт проживання з відповідачем без реєстрації шлюбу, як чоловіка та жінки, з червня 2014 року.
Суд підкреслює, що відповідно до частин першої та третьої статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Всупереч вищенаведеному, позивач, окрім своїх тверджень, жодних належних та допустимих доказів факту спільного проживання сторін у період з червня 2014 року по 14 лютого 2016 року (день реєстрації шлюбу) не надала, хоча тягар доказування цих обставин лежав саме на ній. Зважаючи на це, суд відмовляє у визнанні цих обставин та у подальшому здійснює оцінку позовних вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя, виходячи з того, що сторони зареєстрували шлюб з 14 лютого 2016 року, а до того відсутні підтвердження їх проживання, як подружжя.
Визначаючи перелік майна, яке входить до складу спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу, суд зазначає наступне.
Вирішуючи питання про включення чи не включення того чи іншого майна до складу спільної сумісної власності подружжя, суд керується загальними приписами глави 8 СК України, щодо майна яке набуте сторонами у період з 12 лютого 2016 року по 14 червня 2019 року, тобто коли сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
Щодо земельної ділянки в с. Боратин Луцького району Волинської області суд зазначає, що вказана земельна ділянка набута позивачем у власність 30 вересня 2011 року на підставі договору дарування №1480 (т.1 а.с.27-28).
Пунктами 1, 2 частини першої статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Оскільки земельна ділянка в с. Боратин Луцького району Волинської області була набута позивачем у власність до шлюбу, а також на підставі договору дарування, вона є його особистою приватною власністю та до поділу, як спільна сумісна власність подружжя, не включається. Позовних вимог з інших підстав, ніж поділ спільної сумісної власності подружжя, позивач суду не заявляла.
Щодо незавершеного будівництвом житлового будинку в с. Боратин Луцького району Волинської області, суд звертає увагу на правову позицію, яка викладена у постанові Верховного Суду від 03 червня 2021 року № 495/5454/17 та полягає у наступному.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Указаний правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).
Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
До цього об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об'єкта незавершеного будівництва, чи сам об'єкт у цілому в залежності від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною із сторін.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду України від 20 червня 2012 року у справі № 6-56цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 567/147/16-ц, від 24 лютого 2021 року у справі № 759/3931/18,.
Отже, не зважаючи на те, що спірний будинок не був введений в експлуатацію та має статус незавершеного будівництва, суд зобов'язаний вирішити по суті спір між сторонами стосовно його поділу, як спільної сумісної власності подружжя.
В цій частині суд звертає увагу, що будівництво спірного будинку розпочалося у 2014 році, коли відповідач подав та зареєстрував в органі ДАБІ України повідомлення про початок будівельних робіт на об'єкт «Індивідуальний житловий будинок та господарська споруда», яке зареєстроване за ВЛ №062142250283 (т.2 а.с. 109-110).
З відомостей публічного картографічного сервісу « Google Earth » слідує, що станом на 2014 рік на земельній ділянці відповідача вже була зведена відповідна коробка (стіни) будинку, частина даху. Станом на 13 липня 2016 року будинок вже був накритий дахом (т.2 а.с. 47-57).
Суд відхиляє доводи представника позивача про неналежність цих доказів, оскільки йому не зрозуміло їх походження, а також те, чи дійсно на них зображений спірний будинок, адже на фотознімках картографічного сервісу «Google Earth» наведені географічні координати знімки, і за бажанням, сторона позивача могла перевірити їх за адресою цього публічного сервісу в мережі Інтернет https://earth.google.com/web/, та спростувати надані відповідачем докази.
З наведеного слідує, що на час реєстрації шлюбу між сторонами - 14 лютого 2016 року, основні будівельні роботи (зведення стін та накриття дахом) стосовно будинку були завершені.
Факт повного зведення будинку, накриття його дахом та проведення внутрішніх чорнових робіт (стяжка, стіни, штукатурка) станом на час реєстрації шлюбу підтверджується також показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_10 .
Будь-яких доказів на спростовування доводів відповідача про те, що станом на час реєстрації шлюбу основні будівельні роботи були завершені, позивач суду не надала, так само, як і не надала будь-яких доказів того, що за час шлюбу ступінь завершеності будівництва істотно збільшився, зокрема відповідний висновок судової експертизи.
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Однак, проведення певних внутрішніх робіт під час шлюбу, на яких звертає увагу позивач, не може бути підставою для визнання всього незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя, адже відсутні докази істотності таких робіт, в порівняні з вже наявною ступеню готовністю будинку на час реєстрації шлюбу. Встановлення істотності проведених робіт вимагає спеціальних знань судового експерта, однак відповідних клопотань про проведення судової експертизи в цій частині сторона позивача не заявляла, хоча тягар доказування покладений саме на неї.
Суд окремо наголошує на тому, що в судовому засіданні судом неодноразово пропонувалося сторонам ініціювати проведення відповідної судової експертизи, з метою визначення ступеня готовності незавершеного будівництва станом на час реєстрації шлюбу і станом на час його розірвання, однак представник позивача у судовому засіданні 30 червня 2021 року на чітке питання суду відмовився від проведення такої експертизи.
Враховуючи вищенаведене, оскільки до реєстрації шлюбу була завершена основна частина будинку (дах, стіни, внутрішні чорнові роботи), а позивач не надала суду доказів того, що за час зареєстрованого шлюбу ступінь готовності будинку істотно збільшився, зокрема внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або особистих затрат позивача, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для визнання всього незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя.
Стосовно автомобіля Peugeot 106, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , суд зазначає, що цей автомобіль дійсно був придбаний сторонами 12 листопада 2016 року, тобто під час зареєстрованого шлюбу, а також за відплатним договором купівлі-продажу, а тому, на підставі ст.60 СК України, він є спільною сумісною власністю позивача та включається до поділу (т.1 а.с.10).
Стосовно заявлених у позові рухомих речей, суд зазначає, що позивач не надала суду будь-яких доказів їх існування.Зокрема, позивач не надала ні відповідних документів про придбання цих речей (чеків, квитанцій, гарантійних талонів тощо), ні доказів того, що вони наразі знаходяться у володінні сторони відповідача, а сам відповідач заперечує стосовно їх надання позивачу.
Оскільки в матеріалах справи, окрім пояснень позивача, відсутні будь-які відомості, що підтверджують існування заявлених до поділу рухомих речей, а також доказів існування спору між сторонами в цій частині, суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для включення їх до поділу.
Отже, встановивши обсяг спільної сумісної власності подружжя та вирішуючи питання про порядок його поділу, суд зазначає наступне.
Статтею 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Під час судового розгляду сторони не посилилася на наявність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, а отже суд в подальшому проводить поділ спільного майна виходячи з рівності часток позивача та відповідача.
Частиною першою та другою статті 71 СК України визначено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
У розглядуваному випадку судом визнано спільним сумісним майном подружжя та включено до поділу лише автомобіль Peugeot 106, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Заявляючи позовні вимоги про визнання права власності на весь автомобіль позивач жодним чином не пояснила, з яких підстав вона вважає, що автомобіль слід повністю присудити їй. Позивач не ставить питання про поділ другого автомобіля сторін (т.1. а.с.11), не заявляє про надання відповідачу відповідної грошової компенсації за його частку в розглядуваному автомобілі, а також, всупереч ч.2 ст.365 ЦК України, не внесла на депозитний рахунок суду суму грошової компенсації відповідачу за його частку в автомобілі.
В цій частині суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 18 січня 2017 року №6-2565цс16, яка полягає у тому, що згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Така умова дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.
Отже, процедура внесення суми для відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.
Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Зважаючи на вищевикладене, оскільки позивач не заявляла позовних вимог про поділ іншого автомобіля, не внесла на депозитний рахунок суду грошову компенсацію за частку відповідача в автомобілі, а останній є неподільною річчю, яка не може бути реально поділена між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, тобто, задовольняє позовні вимоги частково, а саме в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнає за ОСОБА_3 право власності на 1/2 (одну другу) частину автомобіля Peugeot 106, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити, з мотивів, які викладені судом вище.
Керуючись ст. 265 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільної сумісної власності подружжя - задовольнити частково.
В порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 (одну другу) частину автомобіля Peugeot 106, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Волинського апеляційного суду через Луцький міськрайонний суд Волинської області. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивачем є ОСОБА_3 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідачем у справі є ОСОБА_4 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 .
Повний текст рішення складений та підписаний 09 липня 2021 року.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області В.Ф. Кирилюк