13 липня 2021 року м. Чернігів Справа № 620/6174/21
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання протиправним та скасувати рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) 06.06.2021 (відповідно до відбитку штампу на конверті) звернувся до суду з адміністративним позовом до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області (далі - Плисківська сільрада, відповідач), у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення п'ятої сесії сьомого скликання Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області від 02.03.2021 №145-5/VIII про відмову йому в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,00 га, для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Сиволозького старостинського округу Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області;
- зобов'язати відповідача надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,00 га, для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства відповідно до заяви від 22.01.2021, відповідно з графічним матеріалом, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки;
- стягнути з відповідача на його користь 5000,00 грн. завданої моральної шкоди зазначеним протиправним рішенням.
Свої позовні вимоги мотивує тим, що відмова відповідача у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою є необґрунтованою та суперечить вимогам Земельного кодексу України. Зокрема, відповідачем не зазначено ні даних щодо правовстановлюючого документу, який підтверджує постійне користування бажаною земельною ділянкою, ні осіб, які нею користуються, ні документи, на підставі яких розробляється технічна документація тощо.
Крім того, позивач зазначає, що психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення відповідачем його прав, свідчать про заподіяння йому моральної шкоди, яка має бути стягнута з Плисківської сільради.
Ухвалою судді від 11.06.2021 відкрито провадження у справі, та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Представник відповідача надіслав відзив на позов, у якому просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову та зазначив, що відповідачем прийнято рішення від 02.03.2021, відповідно до якого бажану земельну ділянку віднесено до територій , на яких для потреб всієї територіальної громади буде створено громадські пасовища. Крім того, потреби всієї територіальної громади у створенні громадського пасовища не можуть вважатись меншовартісними порівняно з потребами особи, яка навіть не належить да такої територіальної громади та намагається реалізувати свій персональний інтерес. Також відповідач зазначив, що спірна земельна ділянка входить до території земельної ділянки, площею 24,1821 га, тобто стосується частини земної поверхні, де вже сформована та зареєстрована земельна ділянка. У зв'язку з наведеним, будь-які зміни площі, місця розташування, конфігурації земельної ділянки, площею 24,1821 га, можливі лише на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, однак не на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Пропозиції щодо поділу земельної ділянки, площею 24,1821 га, від позивача не надходили.
Також відповідач не вважає обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Плисківської сільради моральної шкоди.
Позивачем подано відповідь на відзив, у якій ОСОБА_1 заявлені позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити у повному обсязі.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
Судом встановлено, що 22.01.2021 ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, орієнтовною площею 2,0000 га, що розташована на території Плисківської ОТГ для ведення особистого селянського господарства. До заяви позивачем було додано графічні матеріали з місцем розташування бажаної земельної ділянки (а.с. 40-41, 46-47). Додатково вказану заяву позивачем було надіслано на електронну пошту Плисківської сільради (а.с. 45).
Рішенням Плисківської сільради від 02.03.2021 №145-5/VIII позивачу відмовлено у наданні дозволу, у зв'язку з тим, що рішенням Плисківської сільради наданий дозвіл на розроблення проекту землеустрою для створення громадського пасовища з метою задоволення потреб громади (а.с. 49).
Вважаючи вказане рішення протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд враховує таке.
Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно із частиною другою статті 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Положеннями частини першої статті 121 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Відповідно до статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
За змістом частин 1-3, частини п'ятої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 Земельного кодексу України.
Так, відповідно до частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною 7 вказаної норми передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, обов'язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні, із наведенням усіх підстав такої відмови.
Частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав, за існування яких особі, яка звертається до відповідного суб'єкта із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, може бути відмовлено у її задоволенні, і чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Кодексу.
У свою чергу, відмова може бути визнана обґрунтованою (вмотивованою) лише тоді, коли компетентним суб'єктом владних повноважень встановлюється невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, на законодавчому рівні зобов'язано орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в наданні такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови, з посиланням на нормативно-правові акти.
Аналізуючи наведене можна зробити висновок, що обов'язковими умовами для акту індивідуальної дії у даному випадку є зазначення конкретних положень нормативно-правового акту, які передбачають підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та мотиви відмови.
Однак, зміст спірного рішення не містить конкретну норму на підставі якої позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, а мотиви відмови, викладені у спірному акті індивідуальної дії та у відзиві, є різними, тому не можуть свідчити про правомірність рішень.
Суд встановив, що підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою відповідач вказав, що на земельну ділянку, площею 14 га, надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою для створення громадського пасовища з метою задоволення потреб громади.
Отже фактично позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою у зв'язку із намірами сільської ради оформити та використовувати бажану земельну ділянку під громадські пасовища, та знаходження земельної ділянки в користуванні інших осіб.
Однак, вказані підстави відмови не відповідають тим, які визначені частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України. Наміри виділити земельні ділянки під громадські пасовища та знаходження земельних ділянок в інших осіб у користуванні, без підтвердження зареєстрованого права, не є підставою для відмови особі у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Окрім того, суд звертає увагу, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування.
Отже, відповідач прийняв спірне рішення, яке по суті не відповідає фактичним обставинам, а саме: не було встановлено невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, а тому відмова позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав, що не передбачені законом, є протиправною.
Разом з тим, посилання відповідача у відзиві, як на правомірність підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою на те, що земельна ділянка, на яку позивач бажає отримати дозвіл на розроблення проектів землеустрою, стосується частини земної поверхні, де вже сформовані та зареєстровані земельні ділянки і накладається на вже зареєстровані земельні ділянки, що унеможливлює формування нової земельної ділянки, що підтверджує Інформацією Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, яку додає до відзиву, суд відхиляє, з огляду на таке.
За приписами частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналізуючи зміст наведеної норми слід зазначити, що застосовуючи встановлені процесуальним законом правила обов'язку доказування, посилання відповідача на докази, які не покладені в основу спірного рішення, слід вважати неприйнятними.
Отже враховуючи, що у спірних рішеннях відсутні посилання на мотиви та докази, наведені у відзиві, відповідач, відповідно до імперативних вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, не може на них посилатися в обґрунтування правомірності прийняття такого рішення.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,0 га, для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства відповідно до заяви від 22.01.2021, суд зазначає таке.
Правова оцінка оскаржуваних рішень в частині, що стосується позивача, стосувалася лише тих мотивів, які наведені у цих рішеннях, проте ті мотиви та докази, що наведені у відзиві, суд не прийняв до уваги, оскільки останні не були покладені в основу спірних рішень. За таких обставин у суду відсутні підстави для зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення.
Підсумовуючи наведене, суд вважає, що хоч повноваження Плисківської сільради щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є дискреційними, проте належним способом захисту, відновлення прав позивача за даних фактичних обставин, необхідно визнати саме зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 22.01.2021 про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову частково, шляхом визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 02.03.2021 №145-5/VIII в частині, що стосується позивача, та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 22.01.2021 про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та прийняти відповідне рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Також суд звертає увагу, що частинами 1 та 2 статті 79-1 Земельного кодексу України передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
Згідно із частинами 6, 7 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.
Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами із землеустрою, не є тотожними за процедурою виконання цієї документації.
Надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об'єкта.
Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.
Так, згідно із частиною першою статті 25 Закону №858-IV документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, до видів якої належить технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок (пункт «й» частини другої статті 25).
За загальним правилом, визначеним положеннями статті 50 Закону №858-IV проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Згідно із статтею 56 Закону №858-IV технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації; в) кадастрові плани земельних ділянок, які об'єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку; г) матеріали польових геодезичних робіт; ґ) акт приймання-передачі межових знаків на зберігання при поділі земельної ділянки по межі поділу; д) перелік обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні земельні сервітути; е) нотаріально посвідчену згоду на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні); є) згоду власника земельної ділянки, для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем (крім випадків поділу земельної ділянки у зв'язку з набуттям права власності на житловий будинок, розташований на ній).
З аналізу наведеного вбачається, що поділ та об'єднання земельних ділянок за свою суттю фактично є формуванням нової чи нових земельних ділянок, що передбачає певну процедуру щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, його погодження та затвердження в порядку, встановленому Земельним кодексом України, який визначає вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, земельна ділянка може бути виділена із вже сформованої земельної ділянки та їй має бути присвоєний інший кадастровий номер, за наявності документів, передбачених наведеними нормами. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.04.2021 у справі №0640/4182/18.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн., суд зазначає таке.
Відповідно до положень статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до зі змісту приписів частин1-3 статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Проте, Пленум Верховного суду України у своїй постанові від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» звернув увагу судів на те, що відповідно до ст.137 ЦПК України, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2019 у справі №818/1429/17, від 12.11.2019 у справі №818/1430/17.
Відповідач, на думку позивача, завдав йому душевних страждань, психологічних переживань у зв'язку з протиправними діями, що виразились у неприйнятті законного рішення за поданою ним заявою.
Разом з тим, суд зазначає, що розмір моральної шкоди має визначатись виключно залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру майнових втрат (їхньої тривалості та можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин, як то стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та ділових стосунках, ступінь зниження репутації, час та зусилля, докладені для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності, пропорційності (співмірності), виваженості та справедливості, однак позивачем не доведено з яких саме міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими саме доказами це підтверджується.
Враховуючи наведене вище, суд вважає, що у вказаній частині позову слід відмовити.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує таке.
Згідно із частинами 4 та 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
В силу вимог частин 6 та 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
За приписами частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних із розглядом даної справи, у розмірі 6500,00 грн суду надано договір про надання правової допомоги, додаткову угоду до договору, копію свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю , акт здачі - приймання наданої правової допомоги.
За умовами зазначеного вище договору (з урахуванням додаткової угоди №1), розмір гонорару адвоката за надання правової допомоги складає 6500,00 грн.
Отже, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі про надання правової допомоги у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Суд зазначає, що дана справа відноситься до справ незначної складності, розгляд якої проводиться в порядку спрощеного позовного провадження, цей спір не потребував значних затрат часу, а підготовка цієї справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині ознайомлення з документами та підготовки позовної заяви до суду.
Дослідивши документи та враховуючи предмет спору, суд дійшов висновку, що вартість витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6500,00 грн, що заявлена до стягнення з відповідача, є завищеною. Вказані витрати не можна вважати такими, що є «неминучими».
За таких обставин справи, суд вважає обґрунтованим та об'єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у сумі 3000,00 грн.
Щодо відшкодування судового збору в розмірі 908,00 грн, суд зазначає, що у відповідності до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Позивачем сплачений судовий збір в розмірі 908,00 грн., тому з відповідача на користь позивача мають бути відшкодовані судові витрати в розмірі 454,00 грн. Загальна сума відшкодування становить 3454,00 грн.
Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання протиправним та скасувати рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення п'ятої сесії восьмого скликання Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області від 02.03.2021 №145-5/VIII в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2,00 га, на території Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області.
Зобов'язати Плисківську сільську раду Борзнянського району Чернігівської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 22.01.2021 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2,00 га, на території Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 3454 (три тисячі чотириста п'ятдесят чотири) грн. 00 коп.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 13 липня 2021 року.
Позивач: ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Плисківська сільська рада Борзнянського району Чернігівської області (код ЄДРПОУ 04414885, вул. Незалежності, буд. 33, с. Плиски, Борзнянський район, Чернігівська область, 16453).
Суддя С.В. Бородавкіна