12 липня 2021 р. № 400/3158/20
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М. розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:Головного управління ДФС у Миколаївській області, вул. Лягіна, 6, м.Миколаїв,54001,
про:визнання протиправним та скасування наказу від 26.11.2001 №271-О; поновлення на посаді ; стягнення заробітної плати,
ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Миколаївській області, в якому просив:1) визнати протиправним та скасувати наказ №271-О Державної податкової Адміністрації у Миколаївській області від 26.11.2001 «Про звільнення ОСОБА_1 »; 2)Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу у підрозділі податкової міліції Головного управління ДФС у Миколаївській області або рівнозначній; 3) стягнути з Головного управління ДФС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату.
Ухвалою суду від 18.08.2020 позовну заяву і додані до неї матеріали повернуто позивачу у зв'язку з пропущенням строку звернення до суду.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2020 Ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 18.08.2020 року скасовано в частині позовної вимоги про стягнення заробітної плати, з направленням справи в цій частині позовних вимог до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії відкриття провадження.
Ухвалою від 16.11.2020 суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначив судове засідання на 02.12.2020 о 12:00 год.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 2000 року працював в Управлінні податкової міліції ДПА області. 26.11.2001 ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника відділу по організації боротьби з фіктивними підприємствами та незаконним відшкодуванням ПДВ Управління податкової міліції ДПА у Миколаївській області. В позовній заяві позивач зазначає, що відповідачем не виконано п.2 спірного наказу, а саме, на день його звільнення з займаної посади з ним не було проведено повний розрахунок. Відповідач має заборгованість по виплаті заробітної плати за несплачені компенсації за роботу в неробочі та вихідні дні, відрядження, що припадали на неробочі та вихідні дні, виплати за цілодобові чергування, компенсацію за втрату частини заробітної плати.
16.12.2020 відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що доводи позивача є надуманими і не відповідають дійсності. При звільнені з позивачем було своєчасно і повністю проведено розрахунки, і заборгованості не має.
Суд дослідив матеріали справи та встановив наступне.
Наказом Державної податкової адміністрації Миколаївської області від 28.12.2000 №375-О ОСОБА_1 був призначений на посаду старшого оперуповноваженого в особливо-важливих справах відділу організації боротьби зі злочинністю в базових галузях економіки, паливно-енергетичному та агропромисловому комплексах оперативного управління Управління податкової міліції ДПА області.
Наказом ДПА у Миколаївській області від 26.11.2001 №271-О ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника відділу по організації боротьби з фіктивними підприємствами та незаконним відшкодуванням ПДВ Управління податкової міліції ДПА у Миколаївській області.
Позивач вважає, що відповідачем не виконано п.2 спірного наказу, а саме, на день його звільнення з займаної посади з ним не було проведено повний розрахунок. Відповідач має заборгованість по виплаті заробітної плати за несплачені компенсації за роботу в неробочі та вихідні дні, відрядження, що припадали на неробочі та вихідні дні, виплати за цілодобові чергування, компенсацію за втрату частини заробітної плати і тому звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з Указом Президента України від 30.10.1996 року «Питання державних податкових адміністрацій» (який діяв на момент виникнення спірних відносин)у складі Державної податкової адміністрації України утворено Головне управління податкової поліції, що з лютого 1998 року називалось податковою міліцією (Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 05.02.1998 N 83/98-ВР).
ОСОБА_1 був звільнений відповідно до п.ж ст. 62 Постанови Кабінету міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114 «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ», а саме: за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Суд критично сприймає довод Позивача, через майже 20 років, про відсутність особистого бажання щодо звільнення, оскільки такий довготривалий термін бездіяльності Позивача щодо відсутності звернення до суду з метою захисту порушеного права свідчить саме про наявність такого власного бажання. Жодним чином, не можна пояснити зволікання Позивача відносно поновлення на посаді, ніж наявністю добровільного волевиявлення звільнитись.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Також працівник має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку (ст. 117 КЗпП України).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заробітну плату» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Статтею 2 Закону України «Про заробітну плату» визначено, що основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
За змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
З наявної у матеріалах справи копії особистого розрахунку робітника/службовця ОСОБА_1 за 2001 рік (арк. спр. 89) можна зробити висновок, що роботодавець виконав повний розрахунок з ОСОБА_1 .
Згідно ст. 121 КЗпП України працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада). Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.
П. 1 Інструкції «Про службові відрядження в межах України та за кордон», затвердженою Наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 №59 передбачено, що службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника державного органу (поїздка державного службовця - за розпорядженням керівника державної служби), підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства). Документами, що підтверджують зв'язок такого відрядження з основною діяльністю підприємства, є, зокрема (але не виключно): запрошення сторони, що приймає і діяльність якої збігається з діяльністю підприємства, що направляє у відрядження; укладений договір чи контракт; інші документи, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документи, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з діяльністю підприємства, яке відряджає працівника.
Відповідно до п. 9, 10 Інструкції «Про службові відрядження в межах України та за кордон», затвердженою Наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 №59 якщо працівник спеціально відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного законодавства. Якщо працівник відбуває у відрядження у вихідний день, то йому після повернення з відрядження в установленому порядку надається інший день відпочинку.
Оскільки, в особистій справі ОСОБА_1 відсутні накази (розпорядження), кошторис витрат, запрошення про відрядження, то суд не вбачає підстав для виплат, обумовлених вищевказаними нормами законодавства України.
Частиною 1 ст.77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З системного аналізу положень законодавства України та письмових доказів, наданих сторонами, суд дійшов висновку, що відповідач діяв в межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством, а відтак в задоволенні позову необхідно відмовити.
Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6,Миколаїв,54001, 39394277) відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.М. Мельник