Україна
Донецький окружний адміністративний суд
09 липня 2021 р. Справа№200/5960/21
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Давиденко Т.В.
розглянувши адміністративний позов ОСОБА_1
до відповідача Головного управління Національної поліції в Донецькій області
про стягнення коштів, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про стягнення несплаченої компенсації за невикористані додаткові відпустки у розмірі 13734 грн., стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільнення за період з 05 серпня 2020 року по день фактичного розрахунку, зобов'язання надати звіт про виконання судового рішення.
Доводи позовної заяви обґрунтовує тим, що, відповідач, як вважає позивач, ненарахувуючи та не виплачуючи грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учасника бойових дій, діяв з перевищенням повноважень та не у спосіб, визначений чинним законодавством з питань соціального захисту військовослужбовців.
Зазначає, що при звільненні з військової служби відповідачем неправомірно не виплачена компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Враховуючи викладене, просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У відзиві на адміністративний позов відповідач вказав на його безпідставність та зазначив, що положеннями Закону України “Про відпустки” не передбачена грошова компенсаці за невикористані дні додаткової відпустки, які надаються учасникам бойових дій.
Вказує, що позивач до керівництва ГУНП в Донецькій області під час проходження служби в поліції з рапортом про надання йому відпустки як учаснику бойових дій протягом 2018-2020 років не звертався.
Враховуючи наведене, просить в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Позивач у судове засідання не з'явився, про дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав відзив, заяву про розгляд справи за його участю не надав.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно ч. 4 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Відповідно до ч. 5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Враховуючи наведене, суд розглядає позовну заяву в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.
Дослідивши матеріали справи, доводи позовної заяви, відзиву, суд з'ясував наступні обставини справи.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_2 , має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, згідно посвідчення серії НОМЕР_3 (а.с. 8-11).
ОСОБА_1 є батьком неповнолітніх дітей, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується відомостями зі свідоцтва про народження від 02.08.2020 року, та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується відомостями зі свідоцтва про народження від 03.04.2008 року (а.с.17-18).
Наказом МУ ПППМ від 25.03.2002 року № 62 о/с ОСОБА_1 прийнятий на службу до органів внутрішніх справ України.
Наказом ГУНП в Донецькій області від 31.07.2020 року № 332 о/с ОСОБА_1 звільнений зі служби за власним бажанням з 05.08.2020 року (а.с.13).
Відповідно до Рішення комісії Національної поліції України питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни поліцейських, державних службовців та інших працівників Національної поліції України від 11.07.2018 року № 5/І/V/93 ОСОБА_1 наданий статус учасника бойових дій (а.с.12).
Відповідно до довідки ГУНП в Донецькій області від 26.04.2021 року № 155зі/12/03-2021 ОСОБА_1 додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2018-2020 року не використовував (а.с.14).
Згідно довідки ГУНП в Донецькій області від 27.04.2021 року № 573 про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 встановлений на день звільнення, розмір грошового забезпечення встановлений на день звільнення - 9820 грн. 05 коп., середньоденний розмір грошового забезпечення на день звільнення - 327 грн. 34 коп. (а.с.16).
Між сторонами немає розбіжностей щодо обставин справи, встановлених судом, в позовній заяві позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, суд вважає позовну заяву такою, що підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначені Законом України “Про Національну поліцію”.
Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону України “Про Національну поліцію” служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Згідно статті 60 Закону України “Про Національну поліцію” проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України “Про Національну поліцію” поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Згідно ст. 92 цього Закону поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Статтею 93 Закону України “Про Національну поліцію” та пунктом 8 розділу ІІІ Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішній справ України 06.04.2016 року № 260, зареєстрованого в міністерстві юстиції України 29.04.2016 року за № 669/28799 передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Відповідно до статті 93 Закону України “Про Національну поліцію” тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Статтею 4 Закону України “Про відпустки” передбачено наступні види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст. 16-2 Закону України “Про відпустки” учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до п. 12 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” учасники бойових дій мають пільгу у вигляді одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення поліцейських врегульовані Постановою № 988 та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 року № 260 "Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання", зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 року № 669/28799, який набрав чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію".
Відповідно до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції” грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 3 Порядку № 260 передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання.
До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно пункту 8 розділу III Порядку № 260 поліцейським, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, що вони одержували на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії за поточний місяць.
За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Положеннями Закону України “Про Національну поліцію” визначені підстави та умови отримання відпустки поліцейськими. Наведеним законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. При цьому положеннями цього закону не передбачено позбавлення такої особи права на відпустку, яке вона вже отримала в попередньому календарного році.
З аналізу наведених норм чинного законодавства вбачається, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України “Про відпустки”та статтею 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
З огляду на зміст пункту 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” державою гарантується надання учасникам бойових дій пільг, зокрема, додаткової відпустки із збереженням заробітної плати, строком 14 календарних днів на рік.
Таким чином, зазначеною нормою фактично встановлюється право особи, яка є учасником бойових дій, на отримання додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів кожного року.
Положення Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
В даному випадку до правовідносин, що виникли між сторонами, пріоритетному застосуванню підлягають спеціальні норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, які не обмежують право особи-учасника бойових дій на отримання компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 7 травня 2020 року у справі № 360/4127/19.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про наявність в позивача права на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2018-2020 рік тривалістю 42 календарних днів.
При визначенні розміру компенсації суд виходить з положень пункту 8 Порядку № 260, відповідно до якого виплата грошової компенсації за невикористану відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.
На день звільнення зі служби позивач мав право на грошове забезпечення в розмірі 9820 грн. 05 коп., тому сума компенсації становить 13748 грн. 28 коп. (9820,05 грн./30)*42 календарних дні).
Враховуючи наведене, суд не приймає до уваги розраховану позивачем самостійно суму компенсації у розмірі 13734 грн., оскільки під час її обчисленні застосовані положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, який не підлягає застосуванню, оскільки в даному випадку спеціальні норми містить Порядок № 260.
Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд враховує наступне.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" №95, ратифікованої Україною 30.06.1961 р., незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно частини 2 статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З аналізу наведених норм чинного законодавства вбачається, що статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, в якій зазначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав.
Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних з затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 викладені наступні правові висновки: “Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України.
Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 804/3722/17.
Враховуючи наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.”
Необхідність застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, також викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
В цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне:
“ 72. … Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.…
86. … оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.…
93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті ІЗ Закону України “Про судоустрій і статус суддів” суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).”.
Крім того, позивач при звільненні не отримав грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки, тобто, був обізнаний чи повинен був бути обізнаним про порушення своїх прав, якщо вважав їх порушеними.
Проте, тривалість періоду з моменту порушення прав працівника і до моменту його звернення з даним позовом пов'язана з діями позивача, який не одразу після звільнення звернувся за стягненням грошової компенсації, будь-яких звернень щодо неповного розрахунку від позивача до відповідача не надходило.
Право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 Кодексу законів про працю України, залежить від таких чинників: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17.
Відповідно частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи наявність між сторонами спору про належні позивачу при звільненні суми компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, суд вважає необхідним застосування до спірних правовідносин частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України та критеріїв зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, датою закінчення проходження позивачем служби в Національній поліції України є 05 серпня 2020 року, з позовом про стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки позивач звернувся 18 травня 2021 року.
Звертаючись до суду з позовом позивач просив стягнути на його користь не виплачену компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки в розмірі 13734 грн. та компенсацію за затримку розрахунку (станом на 01 травня 2021 року - 81507 грн.).
Враховуючи вищевикладене, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 1000 грн.
Враховуючи наведене, суд вважає позовні вимоги в частині стягнення невиплаченої компенсації на невикористані дні додаткової відпустки за період 2018-2020 року, середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні такими, що підлягають задоволенню в частині стягнення невиплаченої компенсації на невикористані дні додаткової відпустки за період 2018-2020 року в розмірі 13748 грн. 28 коп., середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1000 грн.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача надати звіт про виконання рішення суду, суд зазначає, що відповідно до норм частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного суду України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Тобто, зобов'язання відповідача надати звіт про виконання рішення суду є правом, а не обов'язком суду.
Враховуючи наведене, суд вважає позовні вимоги в цій частині такими, що задоволенню не підлягають.
Згідно ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем не надано суду жодного доказу правомірності бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки позивачу в розумінні зазначеної норми Закону.
Оскільки під час розгляду справи встановлена протиправність бездіяльності органу владних повноважень щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки позивачу, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню в частині стягнення невиплаченої компенсації на невикористані дні додаткової відпустки за період 2018-2020 року в розмірі 13748 грн. 28 коп., середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1000 грн.
В розумінні ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України питання про перерозподіл судових витрат не розглядається.
На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Кодексом законів про працю України, Законом України “Про Національну поліцію”, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Законом України «Про відпустки», Кодексом адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (ЄДРПОУ 40109058, юридична адреса: 87517, Донецька обл., м. Маріуполь, просп. Нахімова, буд.86) про стягнення несплаченої компенсації за невикористані додаткові відпустки у розмірі 13734 грн., стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільнення за період з 05 серпня 2020 року по день фактичного розрахунку, зобов'язання надати звіт про виконання судового рішення - задовольнити частково.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій у 2016-2020 роках в розмірі 13748 грн. 28 коп.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1000 грн.
В задоволенні іншої частини адміністративного позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя Т.В. Давиденко