вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"07" липня 2021 р. Справа№ 910/13182/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Агрикової О.В.
Чорногуза М.Г.
при секретарі судового засідання Найченко А.М.,
розглянувши матеріали апеляційних скарг Фізичної особи-підприємця Дяченка Віталія Франтасійовича
на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021
та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021
у справі № 910/13182/20 (суддя Трофименко Т.Ю.)
за позовом Фізичної особи-підприємця Дяченка Віталія Франтасійовича
до Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський»
про визнання незаконною сплати коштів та повернення безпідставно набутого майна
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,
Фізична особа-підприємець Дяченко Віталій Франтасійович (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» (далі - відповідач, автокооператив, АКБЕГ «Мінський»;) про визнання незаконною сплати коштів та повернення безпідставно набутого майна, посилаючись на неправомірне нарахування відповідачем штрафних санкцій у розмірі 373 900,00 грн та незаконне їх отримання останнім без належної правової підстави.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 у справі № 910/13182/20 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем свого порушеного права, відсутності підстав для повернення в порядку статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), перерахованих ним коштів відповідачеві за самовільне підключення до електромережі та споживання електроенергії, що передбачено Статутом Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» (далі - Статут) та рішенням Правління Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський». Водночас, в судовому рішенні суд вказав, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права в частині визнання відсутності у відповідача прав на стягнення грошових коштів не відповідає встановленим законодавством способам захисту та не призводить до реального захисту та відновлення порушеного права, а крім того, встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу та не може бути предметом окремої позовної вимоги.
Разом з тим, Господарським судом міста Києва у справі № 910/13182/20 ухвалено додаткове рішення від 14.04.2021, яким, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 21.04.2021, заяву Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів "Мінський" про розподіл судових витрат задоволено повністю, стягнуто з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500,00 грн.
Не погоджуючись із вищезазначеними рішеннями, Фізична особа-підприємець Дяченко В.Ф. звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, а витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500,00 віднести за рахунок відповідача.
Апеляційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 мотивовано тим, що його було ухвалено за неповного з'ясування обставин, які мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають обставинам справи.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначив, що суд безпідставно застосував до правовідносин, що склались між відповідачем та позивачем, який не є членом кооперативу, положень його Статуту, а помилковий висновок про наявність правової підстави для сплати позивачем на користь відповідача штрафу у відповідності до п.6.6 Статуту, призвело до незастосування судом до правовідносин, що виникли між сторонами у даній справі ст. 1212 ЦК України; судом не було враховано, що статут кооперативу не є актом цивільного законодавства, положення якого можуть бути застосовані до правовідносин, що склались між сторонами за аналогією закону відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України; відповідач, не маючи відповідної ліцензії на здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії, в силу закону не мав права стягувати з позивача штраф за порушення останнім Правил користування електричною енергією; незаконне підключення позивача до електромереж відповідача не породжує обов'язку у скаржника по сплаті штрафу, таким чином, за відсутності підстави для набуття у власність грошових коштів їх отримувачем, має застосовуватись стаття 1212 ЦК України, а не аналогія закону; суд першої інстанції надав неправильну оцінку факту обізнаності позивача про рішення автокооперативу щодо застосування штрафів, факту їх сплати останнім як правочинів, що виключають застосування ст.1212 ЦК України; на думку позивача, суд дійшов безпідставного висновку про те, що орендодавець гаражних боксів Мацьоха І.О. є членом автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражних боксів « Мінський », оскільки жодних доказів на підтвердження даної обставини відповідач не надавав, а суд першої інстанції таких доказів не досліджував; суд дійшов неправильних висновків про те, що положення Статуту, яким передбачено застосування штрафних санкцій, зокрема, за самовільне підключення до електромережі та користування електроенергією, можуть поширюватись на позивача, а тому висновки суду про те, що рішення про нарахування позивачеві сум штрафів прийняті на законих підставах є хибними.
Апеляційну скаргу на додаткове рішення апелянт обґрунтовує подачею апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 у справі №910/13182/20; оскільки вищевказане судове рішення підлягає скасуванню як незаконне, скаржник вважає, що наявні підстави для скасування і додаткового рішення, яким вирішено питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2021 поновлено Фізичній особі-підприємцю Дяченко В.Ф. пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 у справі № 910/13182/20; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Дяченка В.Ф. на вищевказане рішення; розгляд апеляційної скарги призначено на 09.06.2021 та встановлено відповідачеві строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2021 поновлено позивачу пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 910/13182/20; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Дяченка В.Ф. на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021; спільний розгляд апеляційних скарг призначено на 09.06.2021; відповідачеві встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та зупинено дію додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у даній справі.
Відповідач скористався правом, наданим статтею 263 ГПК України, через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дяченка В.Ф. залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін як законне, обґрунтоване та прийняте у відповідності до норм чинного законодавства. Зокрема, у відзиві відповідач зазначає, що Законом України «Про кооперацію» передбачено, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу. Аналогічні положення містить Статут АКБЕГ «Мінський»; статутом визначено, що рішення, прийняті Загальними зборами (Зборами уповноважених) членів кооперативу є обов'язковими для всіх його членів, орендарів та інших осіб, що знаходяться на території кооперативу; під час складання акту опломбування електролічильника від 04.07.2017, закріпленого за гаражами №№949, НОМЕР_1, НОМЕР_3, позивач особисто здійснив у ньому напис про те, що він обізнаний зі Статутом відповідача та йому відомо про штрафи, що накладаються за самовільне підключення до електропостачання; позивач був згодний сплачувати штрафи за самовільне підключення до електромережі, тим самим порушувати заборони, але не допускати простою в роботі мийки та СТО. Позивач навмисно стверджує в скарзі про свою необізнаність з тими фактами, що Мацьоха І.О. є членому кооперативу, а орендовані ним гаражі знаходяться на території кооперативу «Мінський», оскільки як у договорі оренди з Мацьохою І.О., так і в акті прийому-передачі орендованого приміщення була вказана адреса місцезнаходження орендованого майна.
У судовому засіданні 09.06.2021 у розгляді справі №910/13182/20 було оголошено перерву до 07.07.2021.
Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів, а саме, копії квитанції про оплату електроенергії Мацьохою І.О. на користь відповідача.
У судовому засіданні 07.07.2021 представник позивача підтримав та просив задовольнити клопотання про приєднання до матеріалів справи додаткових письмових доказів.
Поставивши на обговорення вказане клопотання, проти якого представник відповідача заперечив, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на приписи ч.8 ст.80 ГПК України, згідно якої докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. В свою чергу, скаржник не наводить поважних об'єктивних причин, які б перешкоджали останньому надати ці докази разом із позовною заявою.
В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції від 17.03.2021 та додаткове рішення суду від 14.04.2021 у справі № 910/13182/20 скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити, а у задоволенні заяви відповідача про розподіл судових витрат у справі № 910/13182/20 відмовити у повному обсязі.
Представник відповідача вимоги апеляційної скарги не визнав, доводи, на яких вона ґрунтується вважає безпідставними, а судове рішення законним, у зв'язку з чим просив залишити оскаржувані рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
07.07.2021 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.
У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Обговоривши доводи апеляційних скарг, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі матеріали та проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом між Фізичною особою-підприємцем Мацьохою Ігорем Олександровичем (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Дяченком Віталієм Франтасійовичем (орендар) укладено договір оренди нежилого приміщення від 01.01.2016 № 1 (далі - договір).
Пунктами 1.1, 1.2 договору передбачено, що договором регулюються правовідносини, пов'язані із переданням орендареві у строкове платне користування приміщення для станції технічного обслуговування автомобілів, автомийки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 автокооператив по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський»:
гаражний бокс № НОМЕР_2 площею 188,4 кв.м.;
гаражний бокс № НОМЕР_1 площею 105 кв.м..;
гаражний бокс № НОМЕР_3 площею 94,4 кв.м.
Договір діє з 01.01.2016 по 31.12.2016 включно. Якщо жодна сторона в строк одного місяця до закінчення цього договору не заявить про намір не продовжувати його дію, цей договір вважається продовженим на наступний рік. Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання. (пункти 4.1 - 4.2, 4.4 договору).
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до пункту 1.1 Акту прийому-передачі орендованого приміщення від 01.01.2016 до договору оренди нежилого приміщення № 1 від 01.01.2016, орендар прийняв у строкове платне користування за адресою: АДРЕСА_1 автокооператив по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський»:
гаражний бокс № НОМЕР_2 площею 188,4 кв.м.;
гаражний бокс № НОМЕР_1 площею 105 кв.м.;
гаражний бокс № НОМЕР_3 площею 94,4 кв.м.
У період з липня 2017 року по березень 2019 року (включно) у зв'язку з тим, що відповідачем за актом опломбування від 04.07.2017 електролічильник, через який здійснювалось живлення орендованих приміщень (гаражних боксів НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3) електроенергією, був відключений і опломбований, позивач не мав можливості використовувати орендоване майно за призначенням, у зв'язку з чим був змушений самовільно підключитись до електромережі.
У вищевказаний період з 24.07.2017 по 05.11.2018 відповідачем в особі членів комісії (члени правління та члени кооперативу) були складені акти перевірки щодо самовільного підключення до електромережі кооперативу гаражів № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, а саме: № 3 від 24.07.2017, № 4 від 31.07.2017, № 5 від 15.08.2017, № 6 від 05.09.2017, № 7 від 19.09.2017, № 8 від 02.10.2017, № 9 від 16.10.2017, № 10 від 29.10.2017, № 11 від 15.11.2017, № 12 від 16.12.2017, № 13 від 15.12.2017, № 14 від 17.01.2018, № 15 від 22.02.2018, № 16 від 20.03.2018, № 17 від 10.04.2018, № 18 від 14.05.2018, № 19 від 04.06.2018, № 20 від 17.07.2018, № 21 від 14.08.2018, № 22 від 06.09.2018, № 24 від 08.10.2018, № 25 від 05.11.2018.
Через наведені обставини, як вказує ФОП Дяченко В.Ф., останній був змушений сплатити штрафні санкції, встановлені п. 6.6 Статуту АБЕГ «Мінський», оскільки відсутність електропостачання могла призвести до зупинки послуг, що надавались ним третім особам, що в свою чергу, могло призвести до штрафних санкцій та інших збитків для позивача від третіх осіб.
За вищевказаний період позивач перерахував на рахунок відповідача кошти у розмірі 373 900,00 грн, що підтверджується квитанціями від 31.07.2017 на суму 9 000,00 грн; від 01.08.2017 на суму 6 000,00 грн; від 25.09.2017 на суму 9 000,00 грн; від 02.10.2017 на суму 9 000,00 грн; від 03.10.2017 на суму 1 000,00 грн; від 26.09.2017 на суму 6 000,00 грн; від 23.10.2017 на суму 9 000,00 грн; від 24.10.2017 на суму 1 000,00 грн; від 25.10.2017 на суму 9 000,00 грн; від 27.10.2017 на суму 5 900,00 грн; від 30.10.2017 на суму 100,00 грн; від 27.11.2017 на суму 1 000,00 грн; від 27.11.2017 на суму 9 000,00 грн; від 30.11.2017 на суму 6 000,00 грн; від 24.11.2017 на суму 7 000,00 грн; від 24.11.2017 на суму 2 000,00 грн; від 26.12.2017 на суму 4 000,00 грн; від 29.12.2017 на суму 10 000,00 грн; від 28.12.2017 на суму 5 000,00 грн; від 27.12.2017 на суму 6 000,00 грн; від 24.01.2018 на суму 6 000,00 грн; від 29.01.2018 на суму 5 000,00 грн; від 30.01.2018 на суму 8 000,00 грн; від 31.01.2018 на суму 6 000,00 грн; від 26.02.2018 на суму 8 000,00 грн; від 27.02.2018 на суму 8 000,00 грн; від 28.02.2018 на суму 2 000,00 грн; від 12.03.2018 на суму 6 000,00 грн; від 26.03.2018 на суму 9 000,00 грн; від 27.03.2018 на суму 9 500,0 грн; від 28.03.2018 на суму 6 000,00 грн; від 24.04.2018 на суму 6 000,00 грн; від 25.04.2018 на суму 6 000,00 грн; від 26.04.2018 на суму 8 000,00 грн; від 27.04.2018 на суму 5 000,00 грн; від 23.05.2018 на суму 5 000,00 грн; від 25.05.2018 на суму 4 000,00 грн; від 29.05.2018 на суму 12 000,00 грн; від 30.05.2018 на суму 4 000,00 грн; від 02.07.2018 на суму 10 000,00 грн; від 03.07.2018 на суму 9 000,00 грн; від 06.07.2018 на суму 6 000,00 грн; від 24.07.2018 на суму 10 000,00 грн; від 30.07.2018 на суму 8 000,00 грн; від 31.07.2018 на суму 7 000,00 грн; від 22.08.2018 на суму 6 000,00 грн; від 27.08.2018 на суму 10 000,00 грн; від 29.08.2018 на суму 6 000,00 грн; від 05.09.2018 на суму 2 500,00 грн; від 29.09.2018 на суму 5 600,00 грн; від 02.10.2018 на суму 5 400,00 грн; а також платіжними дорученнями №1 від 06.10.2018 на суму 3 000,00 грн; №12 від 25.10.2018 на суму 6 900,00 грн; № 14 від 31.10.2018 на суму 13 000,00 грн; №29 від 29.11.2018 на суму 10 000,00 грн; №30 від 30.11.2018 на суму 9 000,00 грн; №35 від 11.12.2018 на суму 5 000,00 грн; №36 від 12.12.2018 на суму 1000,00 грн.
Як зазначає позивач, вищевказані кошти відповідач отримав від нього за відсутності на те законних підстав, а тому грошові кошти у розмірі 373 900,00 грн, підлягають поверненню позивачеві у відповідності до частини 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, а доводи апеляційної скарги вважає необгрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, зважаючи на наступне.
Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Предметом спору у даній справі є, зокрема, вимога позивача про стягнення з відповідача грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частини перша та друга статті 1212 ЦК України).
Частина перша статті 1212 ЦК України застосовується, якщо: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
В силу приписів статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Аналіз положень вищезазначеної норми дає підстави дійти висновку, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, оскільки отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі даної норми лише за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, з 01.01.2016 ФОП Дяченко В.Ф. орендував для станції технічного обслуговування автомобілів та автомийки гаражний бокс № НОМЕР_2 площею 188,4 кв.м.; гаражний бокс № НОМЕР_1 площею 105 кв.м.; гаражний бокс № НОМЕР_3 площею 94,4 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ) в автокооперативі по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» на підставі укладеного з Фізичною особою-підприємцем Мацьохою Ігорем Олександровичем (як орендодавцем) договору № 1 оренди нежилого приміщення.
Вказана обставина також встановлена рішенням Господарського суду міста Києва від 29.10.2019 у справі №910/11489/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2020, яким стягнуто з Фізичної особи-підприємця Дяченка Віталія Франтасійовича на користь Фізичної особи-підприємця Мацьохи Ігоря Олександровича 525 000,00 грн заборгованості з орендної плати, 18 608,22 грн, 3% річних, втрати від інфляції в розмірі 50 689,66 грн та 8 914,47 грн судового збору.
Водночас, судовим рішенням у справі №910/11489/19 встановлено, що «на момент укладення договору №1 від 01.01.2016 Фізична особа-підприємець Мацьоха Ігор Олександрович був власником гаражних боксів НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, що підтверджується: свідоцтвом на право власності на гаражний бокс № НОМЕР_2 , виданим 27.05.2011; договором дарування гаражного боксу НОМЕР_1 від 26.07.2011; договором дарування гаражного боксу НОМЕР_3 від 26.07.2011.
07.03.2019 між Мацьохою Ігорем Олександровичем (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договори купівлі-продажу гаражних боксів.
Відповідно до пункту 1 договорів купівлі-продажу продавець продає та передає у власність покупцю, а покупець купує та приймає у власність від продавця гаражні бокси НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, які розташовані по АДРЕСА_1 .
Зазначені договори купівлі-продажу зареєстровані в реєстрі №170, №171, №172.
Відповідно до пояснень позивача гаражні бокси були передані новому власнику 21.03.2019, згідно з актом приймання-передачі».
Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що обставини, встановлені у судовому рішенні у справі №910/11489/19 є преюдиційними фактами, які є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, а тому це рішення, як таке, що набрало законної сили у встановленому порядку, не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити.
Враховуючи вищевикладене, апеляційні доводи скаржника про його необізнаність з тим, що ФОП Мацьоха І.О. був членом автокооперативу, а місцевий господарський суд не дослідив з цього приводу жодного доказу, у зв'язку з чим висновки суду ґрунтуються на припущеннях, судова колегія відхиляє як необґрунтовані.
Стаття 2 Закону України «Про кооперацію» визначає, що кооператив це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про кооперацію» метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.
За приписами ст. 8 цього Закону статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Статут кооперативу повинен містити такі відомості: найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів та асоційованих членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок повернення паю. Статут може містити інші пов'язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству.
Правовий аналіз даної норми дає підстави для висновку, що статут кооперативу є локальним актом, який визначає межі правосуб'єктності кооперативної організації.
Статтею 10 Закону України «Про кооперацію» визначено, що членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Членом кооперативу може бути фізична особа, яка досягла 16-річного віку і виявила бажання брати участь у його діяльності. Кооператив зобов'язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство.
Виконавчим органом кооперативу у відповідності до ст. 16 Закону України «Про кооперацію» є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.
27.04.2016 зборами уповноважених членів затверджено Статут автокооперативу в новій редакції (надалі також - Статут).
Пунктом 5.1 Статуту Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» визначено, що членами Кооперативу можуть бути юридичні особи та фізичні особи, що досягли 16-річного віку, та які: є власниками гаража на території Кооперативу, та сплатили вступний внесок; користуються гаражем, але не здійснили його приватизації, та сплатили вступний внесок; користуються гаражем замість виключеного члена Кооперативу, але не здійснили його приватизації, та сплатили вступний внесок; набули право власності на гараж на підставі цивільно-правових договорів або втримали гараж у спадщину, та сплатили вступний внесок; набули право власності на гараж на підставі рішення суду, та сплатили вступний внесок.
Згідно з пунктами 7.2, 8.1 Статуту, вищим органом управління кооперативу є Загальні збори (Збори уповноважених) членів кооперативу.
У п. 8.4. Статуту встановлено, що рішення, що прийняті Загальними зборами (Зборів уповноважених) членів Кооперативу, є обов'язковими для всіх членів Кооперативу, орендарів та інших осіб, що знаходяться на території Кооперативу, в тому числі для тих, що не були присутніми або не брали участі у голосуванні.
Відповідно до п. 9.1. Статуту керівництво поточною діяльністю кооперативу здійснює Правління, яке має право приймати рішення з усіх питань діяльності кооперативу.
Пунктом 6.4 Статуту визначено, що член Кооперативу, орендарі та інші особи, використовують електропостачання виключно для обслуговування власного гаража. Надавати підключення до електромереж третім особам, яким було примусово відключено електропостачання, заборонено.
Орендарі гаражів та інші особи повинні виконувати всі обов'язки, що й члени Кооперативу відповідно до цього Статуту. (п. 6.5. Статуту).
У разі виявлення факту незаконного споживання електроенергії членами Кооперативу, орендарями або іншими особами, що знаходяться на території Кооперативу (лічильники без опломбування, несанкціоноване підключення до електричних мереж поза приладами обліку тощо), порушник зобов'язаний оплатити штраф у розмірі від трьох до десяти мінімальних заробітних плат, яка встановлена законодавством на момент виявлення порушень за рішенням Правління Кооперативу (п. 6.6 Статуту).
Рішеннями Правління Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» (протокол № 62 від 12.01.2016) за вказані порушення (крадіжка електроенергії, самовільне підключення тощо) встановлено штраф у розмірі 5 000,00 грн.
Як встановлено судом, на момент укладання договору оренди № 1 оренди нежилого приміщення від 01.01.2016 та по березень 2019 року власником гаражних боксів НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 на території Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» був член кооперативу Мацьоха Ігор Олександрович.
Рішенням Правління Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» (протокол № 73 від 03.07.2017) було вирішено відключити гаражі ФОП Мацьохи І.О. від електропостачання у зв'язку з несплатою.
З наявних у справі матеріалів вбачається, що у зв'язку з відключенням гаражних боксів від електропостачання, Мацьоха І.О. звертався до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський», третя особа: ПАТ «Київенерго», про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом відновлення електропостачання до гаражів НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3 по АДРЕСА_1 на території даного автокооперативу (а.с.193 т.1).
У межах вказаної справи №756/10506/17 Мацьоха І.О. подавав заяву про забезпечення позову шляхом зобов'язання Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» відновити електропостачання в гаражних боксах НОМЕР_2, НОМЕР_1 та НОМЕР_3, що йому належать, у задоволенні якої ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 22.08.2017 відмовлено (а.с.194-195 т.1).
Судом першої інстанції правильно встановлено, що у зв'язку з відключенням вищевказаних боксів від електропостачання, 04.07.2017 відповідачем у складі уповноважених осіб, а саме, заступника голови правління, електрика та двох членів правління, було складено акт опломбування електролічильника, який закріплений за гаражними боксами НОМЕР_2, НОМЕР_1 та НОМЕР_3 (Мийка, СТО), де в присутності Дяченка В.Ф. були зафіксовані показники електролічильника, відключено гаражні бокси від електропостачання, а їх орендаря Дяченка В.Ф. особисто попереджено про штрафні санкції за самовільне підключення до електропостачання згідно Статуту кооперативу. При цьому в акті опломбування позивач власноручно розписався про ознайомлення його зі Статутом АКБЕГ «Мінський» (а.с.160 т.1).
У період з 24.07.2017 по 05.11.2018 відповідачем в особі членів комісії (члени правління та члени кооперативу) складалися акти перевірки щодо самовільного підключення до електромережі кооперативу гаражів № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, а саме: № 3 від 24.07.2017, № 4 від 31.07.2017, № 5 від 15.08.2017, № 6 від 05.09.2017, № 7 від 19.09.2017, № 8 від 02.10.2017, № 9 від 16.10.2017, № 10 від 29.10.2017, № 11 від 15.11.2017, № 12 від 16.12.2017, № 13 від 15.12.2017, № 14 від 17.01.2018, № 15 від 22.02.2018, № 16 від 20.03.2018, № 17 від 10.04.2018, № 18 від 14.05.2018, № 19 від 04.06.2018, № 20 від 17.07.2018, № 21 від 14.08.2018, № 22 від 06.09.2018, № 24 від 08.10.2018, № 25 від 05.11.2018 (а.с.161,163,165,167,169,171,173,175, 177, 179, 180, 181-191 т.1).
При цьому, акти №№ 3-11 містять підписи Дяченка В.Ф. про його ознайомлення та згоду з ними.
Водночас, позивач своєю письмовою заявою від 24.07.2017 на адресу голови правління АКБЕК «Мінський» повідомив про факт самовільного підключення до електромережі та зірвання ним пломби на лічильнику у зв'язку з технологічною необхідністю увімкнення дороговартісного обладнання з метою уникнення його поламки та зазначив, що згідно Статуту згоден сплатити кооперативу штраф до 28.07.2017 (а.с.162 т.1).
Крім того, у своїх заявах на ім'я голови кооперативу від 28.07.2017, 31.07.2017, 15.08.2017, 05.09.2017, 21.09.2017, 02.10.2017, 16.10.2017, 29.10.2017, 15.11.2017 позивач повідомляв причину самовільного підключення до електромережі автокооператива, погоджувався з актами перевірок та відключення, зазначав, що не має жодних претензій до відповідача, а крім того заявляв про свою обізнаність з штрафними санкціями, які застосовуються згідно статуту кооперативу за таке порушення та про свою готовність щодо їх сплати.
Стосовно решти актів суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що такі не містять підписів Дяченка В.Ф., однак, зробив правильний висновок про те, що сплачуючи на користь відповідача штрафні санкції за актами у відповідний період, позивач і надалі погоджувався з ними та визнавав незаконне споживання ним електроенергії, що підтверджується наявними в матеріалах справи квитанціями від 31.07.2017, 01.08.2017, 25.09.2017, 02.10.2017, 03.10.2017, 26.09.2017, 23.10.2017, 24.10.2017, 25.10.2017, 27.10.2017, 30.10.2017, 27.11.2017, 30.11.2017, 24.11.2017, 26.12.2017, 29.12.2017, 28.12.2017, 27.12.2017, 24.01.2018, 29.01.2018, 30.01.2018, 31.01.2018, 26.02.2018, 27.02.2018, 28.02.2018, 12.03.2018, 26.03.2018, 27.03.2018, 28.03.2018, 24.07.2018, 25.04.2018, 26.04.2018, 27.04.2018, 23.05.2018, 25.05.2018, 29.05.2018, 30.05.2018, 02.07.2018, 03.07.2018, 06.07.2018, 24.07.2018, 30.07.2018, 31.07.2018, 22.08.2018, 27.08.2018, 29.08.2018, 05.09.2018, 29.09.2018, 02.10.2018, а також платіжними дорученнями від 06.10.2018, 25.10.2018, 31.10.2018, 12.10.2018, 30.11.2018, 11.12.2018, 29.11.2018, в яких у призначенні платежу позивач робив посилання на ці акти.
Також колегія суддів погоджується з правильністю висновку суду першої інстанції про те, що факт користування позивачем орендованими гаражними боксами за договором №1 від 01.01.2016 у період з 01.07.2017 по 21.03.2019 підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 29.10.2019 у справі №910/11489/19, яким дана обставина була встановлена.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідно до Статуту та рішення Правління Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» (протокол № 62 від 12.01.2016) відповідач мав право нараховувати та стягувати з позивача як орендаря гаражних боксів № НОМЕР_2, № НОМЕР_1, № НОМЕР_3, за самовільне підключення до електромережі та безоблікове користування електроенергією, штрафні санкції, які останній, усвідомлюючи неправомірність своїх дій, сплачував, погоджуючись з ними.
Судова колегія не погоджується з апеляційними доводами про відсутність у відповідача, який за словами апелянта не має ліцензії на здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії, повноважень щодо стягнення з особи штрафу за самовільне підключення та споживання електроенергії, оскільки в даному випадку відповідач не виступав ліцензованим постачальником вищевказаної продукції, а лише її споживачем, у користуванні якого, на межі балансової належності знаходилась електроустановка. Таким чином, питання користування електричною енергією, розрахунків за спожиту електроенергію, припинення електропостачання споживачам автокоопертиву регулюються установчими документами відповідача (статутом, рішеннями Загальних зборів, правління).
Як правильно зауважив суд першої інстанції, рішення Правління, викладені у протоколах № 73 від 03.07.2017 та № 62 від 12.01.2016, є чинними, не були визнані недійсними, в тому числі позивачем, а на підтвердження повноважень членів правління, які підписали вказані протоколи, відповідачем надано протокол № 2 Загальних зборів Автокооперативу по будівництву та експлуатації гаражів «Мінський» від 03.12.2015.
З урахуванням викладеного, відповідач набув майно (отримав грошові кошти) за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, а тому, відсутні підстави для стягнення перерахованих позивачем грошових коштів відповідачу в порядку статті 1212 ЦК України.
За наведених підстав суд апеляційної інстанції вважає необгрунтованими та відхиляє доводи апелянта про відсутність у відповідача правових підстав щодо стягнення грошових коштів.
Щодо заявленої ФОП Дяченко В.Ф. позовної вимоги про визнання відсутнім у відповідача права на стягнення грошових коштів, суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, до числа яких належать: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абзацу 2 пункту 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
За призначенням способи захисту можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
З урахуванням наведених законодавчих норм завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд з прав людини наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, наявності якого вимагає ця стаття, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).
Отже, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції.
Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України, який проте є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Суд вправі застосовувати способи захисту цивільних прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також повинен ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та вимоги частин 2-5 статті 13 Цивільного кодексу України щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав особою.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити реальне поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
При цьому варто враховувати і те, що у резолютивній частині судового рішення остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача і судове рішення має бути виконано в процесі виконавчого провадження у справі, адже, як уже зазначалося, ефективний засіб зрештою повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.05.2018 у справі № 927/522/17.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія цілком погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права в частині визнання відсутності у відповідача прав на стягнення грошових коштів не відповідає встановленим законодавством способам захисту та не призводить у спірних правовідносинах до реального захисту та відновлення порушених прав позивача у такий спосіб, а у разі її задоволення не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.
Встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу та не може бути предметом окремої позовної вимоги, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.
З огляду на викладене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ФОП Дяченко В.Ф. повністю.
Водночас, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про наявність підстав для скасування додаткового рішення у справі, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
За приписами ч. 1, п. п. 1, 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з ч. 2 ст. 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Як вбачається зі змісту поданої заяви, відповідачем заявлено до стягнення з позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500,00 грн.
На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу адвоката та для визначення їх розміру відповідачем подано до суду договір про надання правової (професійної правничої) допомоги від 20.06.2019, укладений між відповідачем (клієнт) та адвокатом Міхо Кирилом Вадимовичем (Адвокат) з додатком, додаткову угоду № 4 від 22.10.2020, акти за договором від 30.10.2020, 01.02.2021, 19.03.2021, платіжні доручення № 219 від 04.11.2020 на суму 5 500,00 грн, № 14 від 01.02.2021 на суму 4 000,00 грн, № 52 від 19.03.2021 на суму 4 000,00 грн.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, вказаними доказами підтверджується надання зазначеним адвокатом відповідачеві послуг з професійної правничої допомоги у погодженому між адвокатом та клієнтом розмірі, а також здійснення оплати за вказані послуги у сумі 13 500,00 грн.
При цьому, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Крім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Разом з тим, за приписами ч. 6 ст. 126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу, зокрема вказавши, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Надалі об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду підтвердила цей висновок у постанові від 22.11.2019 у справі № 902/347/18 та у постанові від 22.11.2019 у справі № 910/906/18, зазначивши, що у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 ГПК України).
У постанові від 22.11.2019 у справі № 902/347/18 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зауважила, що викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 правова позиція має враховуватись при вирішенні усіх наступних спорів у подібних правовідносинах.
При цьому, колегія суддів наголошує, що за приписами ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Однак, під час розгляду справи судом першої інстанції, позивачем не було заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката та заперечень стосовно розміру заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу, у тому числі розрахунків, які свідчили б про неправильність розрахунку витрат або про неналежність послуг адвоката до справи, орієнтовний розмір яких було вказано у відзиві на позовну заяву та остаточно визначений у заяві про ухвалення додаткового рішення, яка разом з доказами їх понесення була направлена на адресу позивача, що підтверджується відповідною поштовою накладною та описом вкладення у цінний лист.
Крім того, в апеляційній скарзі позивач також не наводить жодного обґрунтування щодо неправомірності стягнення з нього витрат на правничу допомогу, у тому числі стосовно їх розміру та співмірності, а також підстав для скасування додаткового рішення у справі, посилаючись лише на необхідність задоволення позовних вимог.
Таким чином, позивачем, відповідно до ст. 126 ГПК України, не доведено належними та допустимим доказами неспівмірності заявлених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу із складністю справи, обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт.
При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що до переліку виконаних адвокатом робіт, витрати щодо яких заявлені відповідачем, були включені виключно ті роботи, що були необхідними для розгляду даної справи судом першої інстанції. Витрати по жодним іншим роботам адвоката не включалися відповідачем до розрахунку судових витрат.
Враховуючи, що рішенням Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, з огляду на приписи ч. 4 ст.129 ГПК України та наявні в матеріалах справи докази понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів не вбачає порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні додаткового рішення від 14.04.2021 у даній справі.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч.1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи апелянта, викладені в апеляційних скаргах, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 910/13182/20 прийняті відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для їх скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційні скарги Фізичної особи-підприємця Дяченка Віталія Франтасійовича мають бути залишені без задоволення.
Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, з огляду на відмову в задоволенні апеляційних скарг, на підставі статті 129 ГПК України, покладаються на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дяченка Віталія Франтасійовича на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 у справі №910/13182/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2021 у справі № 10/13182/20 залишити без змін.
3. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дяченка Віталія Франтасійовича на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі №910/13182/20 залишити без задоволення.
4. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі №910/13182/20 залишити без змін.
5. Поновити дію додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 910/13182/20.
6. Матеріали справи №910/13182/20 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.
Повний текст постанови складено 12.07.2021.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді О.В. Агрикова
М.Г. Чорногуз