вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"07" липня 2021 р. Справа№ 910/14139/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яковлєва М.Л.
суддів: Тищенко А.І.
Шаптали Є.Ю.
за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 07.07.2021 року у справі №910/14139/20 (в матеріалах справи).
Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021, повний текст якого складено 20.04.2021
у справі №910/14139/20 ( суддя Сівакова В.В.)
за позовом Керівника Київської місцевої прокуратури № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Альвіс Інвест"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Комунальне підприємство виконавчого органу Київської міської ради
(Київської міської державної адміністрації) по охороні, утриманню та експлуатації земель водного фонду м. Києва "Плесо"
про зобов'язання повернути земельну ділянку.
У вересні 2020 року Керівник Київської місцевої прокуратури № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» про зобов'язання повернути територіальній громаді в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, яка є частиною земельної ділянки з обліковим кодом 63:397:0026, що знаходиться на Венеціанському острові у Дніпровському районі міста Києва, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від споруди - нежитлової будівлі, цокольний поверх літ. «А» площею 665,2 кв.м, яка зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1038628880363).
Позов обґрунтовано використанням відповідачем земельної ділянки без оформлення правовстановлюючих документів на землю.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 18.03.2021 у справі № 910/14139/20 у позові відмовлено повністю.
Суд першої інстанції, дійшов висновку про необгрунтованість вимог та вказав, що прокуратурою не доведено наявність підстав для позбавлення права відповідача нежитлового приміщення, яке перебуває у власності, задоволення позовних вимог буде суперечити практиці Верховного Суду, практиці ЄСПЛ та статі 1 протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та не відповідає принципам втручання у мирне володіння майном (власністю). Окрім того зазначив, що звернення прокуратури із позовом про зобов'язання повернути земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від споруди - нежитлової будівлі, цокольний поверх літ. «А», площею 665,2 кв.м, без ініціювання спору щодо скасування державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, який знаходиться на спірній земельній ділянці є передчасним та неефективним способом захисту, оскільки неспроможне захистити порушене право.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, прокуратура звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 18.03.2021 у справі № 910/14139/20 та прийняти нове про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник покликається на те, що рішення суду прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 115,116, 120, 126, 152, 212 Земельного кодексу України, статей 375, 376 ЦК України), а також з порушенням норм процесуального права (статей 73, 77, 78, 79, 86 ГПК України).
Щодо висновків суду про те, що відповідач самовільно не займав спірну земельну ділянку, то прокуратура стверджує, вказуючи на ст. 152, 212 ЗК України, що власник землі має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення пов'язані з позбавленням права володіння і відшкодування збитків. Подібна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 31.05.2016 у справі № 910/9681/15, від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17. Окрім того, вказала на правовий висновок Великої палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч норм ЗК України, є неможливим.
Скаржник зазначає, що у позові не доводить факт самовільного зайняття земельної ділянки, а покликання на ст. 152, 212 ЗК України здійснено з метою застосування правових наслідків, передбачених цими статтями за порушення вимог земельного законодавства.
Стосовно висновків суду про те, що матеріали справи не містять доказів, що саме відповідач здійснює будівництво нежитлового приміщення, а отже, ст. 376 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин, прокуратура наголошує, що відповідач використовує земельну ділянку без оформлення правовстановлюючих документів для експлуатації об'єкта нерухомого майна, що перебуває у власності останнього.
Водночас об'єкт збудовано на земельній ділянці, що не відведена для цієї мети, а твердження суду про те, що доказів видачі приписів усунення порушень законодавства у сфері містобудівної діяльності не надано є необгрунтованим, бо органам контролю не було відомо про ведення будівництва.
Окрім того, місцева прокуратура вважає, що висновок суду про те, що відсутність у відповідному реєстрі присвоєння об'єкту нерухомості поштової адреси не свідчить про відсутність документів на такий об'єкт чи поштової адреси, є помилковими, оскільки прокуратура зверталася до належного органу за витребуванням такої інформації.
Щодо висновків - твердження про те, що право власності набуте на підставі нікчемних правочинів не береться до уваги, оскільки на момент проведення державою електронних торгів вироку Шевченківського суду м. Києва від 14.06.2018 не існувало, - скаржник вказав, що набуття об'єкта самочинного будівництва за результатами торгів, не змінює правової природи такого об'єкта і не усуває порушень закону.
Підсумовуючи викладений зміст апеляційної скарги, на переконання місцевої прокуратури, суд залишив поза увагою, що набуття права власності Товариством з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» на об'єкт самочинного будівництва навіть на підставі торгів, проведених державою, не змінює правової природи цього об'єкту та не усуває порушень земельного, водного та містобудівного законодавства, допущених при будівництві.
Окрім того, скаржник також стверджує про порушення відповідачем статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.05.2021, справу № 910/14139/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М. Л. - головуючий суддя; судді: Куксов В. В., Шаптала Є. Ю.
Відповідно до ухвали Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2021 суд: відкрив апеляційне провадження; призначив розгляд апеляційної скарги на 15.06.2021 о 10 год 00 хв; встановив учасникам справи строк для подачі всіх заяв (відзивів) та клопотань в письмовій формі протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали.
У зв'язку з перебуванням судді Куксова В. В., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці з 14.06.2021-18.06.2021, розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/2250/21 від 14.06.2021 призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/14139/20 та склад колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М. Л.; судді: Шаптала Є. Ю., Тищенко А. І.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.06.2021 апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/14139/20 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді: Шаптала Є.Ю., Тищенко А.І. та розгляд вказаної апеляційної скарги призначено на 07.07.2021 о 14:20 год.
17.06.2021 до суду надійшло клопотання відповідача про закриття апеляційного провадження у зв'язку із відсутністю повноважень у Першого заступника керівника Київської міської прокуратури права на підписання апеляційної скарги.
22.06.2021 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останнє виклало заперечення проти вимог апеляційної скарги.
Зокрема, відповідач вказав про:
- відсутність у Першого заступника керівника Київської міської прокуратури права на підписання апеляційної скарги;
- правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14.03.2019 у справі № 902/341/17, згідно з яким саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою правовою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття;
- законність набуття об'єкта нерухомості, яке було придбане у держави, на організованих державою електронних торгах;
- оскільки відповідач не будував об'єкт нерухомості, до спірних правовідносин не належить до застосування ст. 376 ЦК України;
- суд зазначив про відсутність відомостей в Реєстрі адрес, а не в Державному реєстрі речових прав;
- відповідач та Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві не могли знати про вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 14.06.2018, оскільки такого вироку не було на момент придбання будівлі;
- не надано доказів, що земельна ділянка входить до регіональних ландшафтних парків, водночас територія регіональних ландшафтних парків може перебувати у приватній власності;
- апеляційна скарга не містить обґрунтування порушення інтересів держави, а тільки доводи про наявність суспільного інтересу.
За наведених підстав відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.
Третя особа наданим їй процесуальним правом не скористалася та у судове засідання, яке відбулося 07.07.2021, не з'явилась та своїх представників не направила, про причини своєї неявки суд не повідомила. При цьому, судом апеляційної інстанції було вчинено всі дії з метою належного повідомленні їх про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Враховуючи викладене та те, що матеріали справи містять докази повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників учасників справи не визнавалась обов'язковою, а також нез'явлення її не перешкоджає вирішенню спору, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у відсутності вказаного учасника справи.
Також третя особа не скористалася своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст. 263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення.
07.07.2021 в судовому засіданні суд апеляційної інстанції, розглянувши клопотання про закриття апеляційного провадження у зв'язку із відсутністю повноважень у Першого заступника керівника Київської міської прокуратури права на підписання апеляційної скарги, заслухавши думку представників учасників справи та порадившись на місці, ухвалив відмовити в його задоволенні, оскільки при здійсненні повноважень керівника місцевої прокуратури за його відсутності такі повноваження має право виконувати перший заступник керівника місцевої прокуратури, а в разі його відсутності заступник керівника місцевої прокуратури. Водночас, правом подання апеляційної скарги, наділяються безпосередньо як керівник місцевої прокуратур, так і їх перші заступники та заступники. Закон у цьому випадку не ставить подання апеляційної скарги першим заступником прокуратури в залежність від наявності керівника прокуратури на роботі. Отже, перший заступник місцевої прокуратур має самостійне право на подання апеляційної скарги до суду (аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 04.02.2021 року по справі №912/2509/19 та від 10.06.2021 по справі №308/12445/18). Посилання в даному клпотанні на правову позицію Верховного Суду, яка викладена у постановах від 27.05.2020 по справі №819/478/17 та від 25.09.2019 по справі №819/198/17, колегія суддів відхиляються, оскільки зазначені справи стосуються правовідносин, в яких заступник керівника регіональної прокуратури, підписуючи позов, діяв від імені органу прокуратури як юридичної особи, а не реалізовував конституційну функцію представництва інтересів держави.
07.07.2021 в судовому засіданні представник скаржника та позивача підтримали вимоги апеляційної скарги, просили її задовольнити, а оскаржуване судове рішення скасувати.
Представник відповідача в даному судовому засіданні заперечив проти задоволення апеляційної скарги та підтримав доводи викладенні у відзиві на апеляційну скаргу.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду першої інстанції, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення не підлягає скасуванню чи зміні, з таких підстав.
Згідно з матеріалами справи, відповідно до протоколу № 1/15/2 від 27.03.2014 проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна; за наслідками прилюдних торгів переможцем нерухомого майна (лот № 1, нежитлова будівля, загальною площею 665,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 визнано ОСОБА_1 , ціна продажу 2 800 000,00 грн.
28.03.2014 державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Пролетарського районного управління юстиції у м. Донецьку, при примусовому виконанні виконавчого листа № 0551/9913/2012 від 17.08.2012 про стягнення з ТОВ «Компанія Вторсплав» на користь ТОВ «Аудит Тон» заборгованості в сумі 2 500 200,00 грн, склав акт про проведені торги, який є підставою для видачі нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів та оформлення за ОСОБА_1 права власності на майно.
27.09.2016 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Т.В. видала свідоцтво, яким засвідчено, що ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з нежитлової будівлі, цокольний поверх літ. «А», вартістю 2 800 000,00 грн, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 665,2 кв.м, що раніше належало ТОВ «Компанія Вторсплав» на підставі рішення Торезького міського суду від 25.02.1999, зареєстроване в Київському БТІ 23.12.1999.
11.10.2016 між ОСОБА_1 , як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, (покупець) укладено два договори купівлі-продажу 1/2 частини нежитлової будівлі, відповідно до яких ОСОБА_2 придбав часини нежитлової будівлі, цокольний поверх літ «А», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
17.10.2016 між ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено нотаріально посвідчений та зареєстрований в реєстрі за № 744 договір позики, відповідно до якого останній отримав позику в розмірі 1.000.000,00 грн. У договір зазначено, що в забезпечення виконання зобов'язань по даному договору позичальник зобов'язується передати нежитлову будівлю, цокольний поверх, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
29.11.2016 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска І.А. видала виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 910, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 невиплачених на підставі договору позики від 17.10.2016 грошових коштів у розмірі 1 000 000,00 грн.
Частиною першою ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.
У частині другій ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.
Пунктом 8 розділу X Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016, визначено, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених законодавством.
У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги.
Суд установив, що Державним підприємством «Сетам» 30.03.2017 було проведено електронні торги з реалізації нежитлової будівлі, цокольного поверху, літ. А, загальною площею 665,2 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , переможцем яких визнано Товариство з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» (відповідач), що підтверджується протоколом про проведені електронні торги № 246578 від 30.03.2017.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» за придбання на електронних торгах нежитлового приміщення сплатило на рахунок Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві грошові кошти у загальному розмірі 971 550,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 2 та № 3 від 04.04.2017, банківською випискою від 17.03.2017.
11.04.2017 Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві склав акт про проведення електронних торгів, який є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно.
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коберник А.М., на підставі акту про проведені електронні торги від 11.04.2017, 27.04.2017 видала свідоцтво, зареєстроване в реєстрі за № 583, яким посвідчено, що Товариству з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» належить на праві власності майно, що складається з нежитлової будівлі цокольного поверху літ. А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 665,2 кв.м, яке придбане за 971 550,00 грн.
Окрім того, 27.04.2017 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коберник А.М. внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис за № 20178842 про реєстрацію права власності на вказану нежитлову будівлю за відповідачем.
Згідно з матеріалами справи, Шевченківським районним судом міста Києва 14.06.2018 у справі №761/16314/18 винесено вирок, яким визнано ОСОБА_1 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358 Кримінального кодексу України. Судом встановлено про підроблення таких документів як акт державного виконавця про проведені прилюдні торги, підписаний нібито державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Пролетарського районного управління юстиції у м. Донецьк від 28.03.2014 (відповідно до якого ОСОБА_1 виступив, як покупець на проведених торгах), а також протокол № 1/15/2 проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, яке належить ТОВ «Компанія Вторсплав» від 27.03.2014 (відповідно до якого ОСОБА_1 за 2.800.000,00 грн став власником нежитлової будівлі, цокольний поверх літ. «А», що за адресою: АДРЕСА_1 ).
Пізніше, 13.07.2020 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) склав акт обстеження земельної ділянки за № 20-0425-04.
Відповідно до інформації, вказаної в акті земельна ділянка площею 8,2950 га (обліковий код 63:397:0026) згідно з даними міського земельного кадастру у Гідропарку обліковується за Комунальним підприємством виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) по охороні, утриманню та експлуатації земель водного фонду м. Києва «Плесо».
Водночас за поданням Департаменту земельних ресурсів Київська міська рада не приймала рішень щодо передачі (надання) зазначеної земельної ділянки в користування (власність).
Під час обстеження встановлено, що на частині земельної ділянки, орієнтованою площею 0,10 га розташована нежитлова будівля площею 665,2 кв.м, власником якої на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 27.04.2017 № 583 є Товариство з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» (дата державної реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.04.2017, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1038628880363).
Згідно з даними Міського земельного кадастру територія земельної ділянки, на якій розташована вказана нежитлова будівля потрапляє в межі Венеціанського острову, який входить до складу регіонального ландшафтного парку «Дніпровські острови», створеного на підставі рішення Київської міської ради № 878/2288 від 23.12.2004.
Прокуратура звернулася з позовом до суду, вважаючи, що відповідач самовільно зайняв спірну земельну ділянку.
Згідно з статтею 187 Земельного кодексу України контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.
Згідно із ст. 2 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є: забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України; забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель; запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення; забезпечення додержання власниками землі та землекористувачами стандартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, запобігання забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.
Статтею 9 Закону України «Про здійснення державного контролю за використанням та охороною земель» визначено, що державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг ґрунтів здійснюються шляхом: проведення перевірок; розгляду звернень юридичних і фізичних осіб; участі у прийнятті в експлуатацію меліоративних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об'єктів, які споруджуються з метою підвищення родючості ґрунтів та забезпечення охорони земель; розгляду документації із землеустрою, пов'язаної з використанням та охороною земель; проведення моніторингу ґрунтів та агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення.
Правові підстави проведення обстеження, контролю за використанням та охороною земель територіальної громади міста Києва передбачені заначеними нижче нормативними актами.
Згідно з Положенням про Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації, що затверджений рішенням Київської міської ради № 182/382 від 19.12.2002 (далі - Положення) Департамент є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та згідно з законодавством забезпечує виконання повноважень Київської міської ради та виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сфері земельних відносин, є підзвітним та підконтрольним Київській міській раді та виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації), безпосередньо підпорядковується Київському міському голові, а з питань управління землями державної власності, розпорядження якими здійснює виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) - виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації).
Згідно з п. 2.2. Положення основним завданням Департаменту є здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель відповідно до повноважень, делегованих Київською міською радою, а також координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель у межах функцій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Водночас рішенням Київської міської ради № 16/890 від 25.09.2003 затверджено Порядок здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель у м. Києві (далі - Порядок).
Відповідно до п. 3.1 Порядку Головне управління (нині Департамент) при здійсненні самоврядного контролю за використанням і охороною земель у місті Києві відповідно до покладених на нього завдань проводить обстеження земельних ділянок щодо їх використання землекористувачами та складає відповідні акти обстеження земельних ділянок для розгляду Київською міською радою питань про поновлення договорів оренди земельних ділянок.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
Згідно зі ст. 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодуванні затрат, понесених за час незаконного користування ними.
Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Згідно ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Як правильно зазначив суд першої інстанції, керуючись правовою позицією, що викладена у постанові Верховного Суду від 14.03.2019 у справі № 902/341/17, у вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності у особи, в силу закону, права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування. Отже, самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від користування земельною ділянкою за відсутності належним чином оформлених документів на неї.
Водночас, виходячи з положень статті 377 Цивільного кодексу України, статей 120, 125 Земельного кодексу України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, слід дійти висновку, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти, оскільки право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти нерухомості, у власності або користуванні.
Відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. У таких випадках положення статті 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягають.
Згідно з матеріалами справи, відповідач придбав спірне нежитлове приміщення на електронних торгах, які проведено Державним підприємством «Сетам», реалізація арештованого майна здійснювалась державою в особі Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, з урахуванням викладеного правового висновку Верховного Суду у постанові від 14.03.2019 у справі № 902/341/17, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Альвіс Інвест» не займало самовільно земельну ділянку, розташовану під спірним нежитловим приміщенням, а відсутність у останнього правовстановлюючих документів на земельну ділянку не свідчить про її самовільне зайняття.
Водночас згідно з частиною першою ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Відповідно до ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Частина четверта статті 376 Цивільного кодексу України визначає, що нерухоме майно підлягає знесенню у разі, здійснення його: особою, яка здійснила самочинне будівництво; особою, яка здійснює самочинне будівництво; іншою особою, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво; якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом.
Як установлено судом, нежитлова будівля, цокольного поверху, літ. А, загальною площею 665,2 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 придбана відповідачем на електронних торгах, які відбулись 30.03.2017, свідоцтво про право власності на спірну нежитлову будівлю відповідач отримав 27.04.2017.
Натомість спірне нежитлове приміщення раніше належало ОСОБА_1 на підставі свідоцтва № 432 від 27.09.2016, а потім ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 6368 від 11.10.2016.
На переконання суду апеляційної інстанції, в межах розгляду спору доказів на підтвердження того, що саме відповідач здійснив або здійснюється будівництво спірного нежитлового приміщення, що трактувалося б як самочинне будівництво, немає.
А отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки відповідач не здійснював та не здійснює будівництво нежитлового приміщення на спірній земельній ділянці, до нього не підлягають застосуванню наслідки, визначені частиною четвертою статті 376 Цивільного кодексу України, про зобов'язання привести земельну ділянку у придатний для використання стан шляхом знесення нежитлового приміщення.
Відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.
У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
Як правильно вказав суд першої інстанції, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 22.09.2019 у справі № 725/6305/15-ц, знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Закон визначає чіткий порядок знесення самочинного будівництва, згідно якого посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю повинна спочатку видати особі, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису і лише після цього саме орган державного архітектурно-будівельного контролю, як крайній захід, може звернутись до суду із позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
Матеріали справи не містять доказів, які б вказували на видачу посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису особі, якою було збудовано або будувалось спірне нежитлове приміщення, що вказує на порушення визначеного законом порядку знесення самочинного будівництва.
Прокуратура під час розгляду в суді першої інстанції покликалася на інформацію Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», згідно з якою по нежитловому фонду по АДРЕСА_1 нерухоме майно на праві власності не реєструвалось, інвентаризаційна справа в Бюро відсутня, інвентаризація не замовлялась і не проводилась.
Однак прокуратура не зазначила у тому числі в апеляційній скарзі, що у вказаному листі Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» № 062/14-8228(И-2017) запропоновано Київській місцевій прокуратурі № 10 звернутись до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо державної реєстрації речових прав на спірне нежитлове приміщення, оскільки згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з 01.01.2013 відповідну реєстрацію прав здійснює територіальні органи державної реєстрації прав Міністерства юстиції України і державні нотаріуси.
Тобто, однозначно стверджувати про відсутність реєстрації по нежитловому фонду по АДРЕСА_1 нерухомого майна на праві власності, немає підстав.
Прокуратура покликалася у тому числі в апеляційній скарзі, на листи Дніпровської районної в місті Києві Державної адміністрації № 103/3527/35/2 від 18.05.2020 та Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради № 055-6133 від 04.06.2020, згідно з якими останні не присвоювали поштову адресу: АДРЕСА_1, літ. «А».
Натомість прокуратура не заявила про те, що у листі також було вказано, що до повноважень Дніпровської районної в місті Києві Державної адміністрації не входить присвоєння поштових адрес нежитловим приміщенням, у зв'язку з чим було рекомендовано звернутись до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради.
Листом № 055-6133 від 04.06.2020 Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради повідомив, що в Реєстрі відсутні відомості про документи щодо присвоєння будь-яким об'єктам нерухомості поштової адреси: АДРЕСА_1 .
Не дивлячись на заперечення скаржника в апеляційній скарзі щодо висновку суду першої інстанції, колегія суддів вважає правильним висновок місцевого господарського суду, що відсутність відомостей в Реєстрах не може однозначно свідчити про відсутність документів на підтвердження відповідних обставин.
Натомість як правильно керувався суд першої інстанції, у постанові Верховного Суду від 05.10.2020 у справі № 826/10813/16, посилання на фактичну відсутність поштової адреси не є аргументом для заперечення у особи права власності на майно, тим більше, коли така адреса значиться як у договорі купівлі-продажу, так і записі з Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Окрім того, прокуратура в апеляційній скарзі, як і під час розгляду справи в суді першої інстанції стверджує, що право власності на спірне нежитлове приміщення набуто відповідачем на підставі правочинів, що є нікчемними, керуючись, при цьому, обвинувальним вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 14.06.2018.
Вказаним вироком встановлено, що первинна реєстрація прав власності на спірну нежитлову будівлю вчинена внаслідок підроблення документів.
Відповідно до частини 5 статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується.
Суд установив, що вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14.06.2018 у справі № 761/16314/18 ухвалено після проведення електронних торгів, отримання акту про проведення електронних торгів 11.04.2017, державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю.
А отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що, приймаючи участь в електронних торгах, отримуючи акт про проведені електронні торги від 11.04.2017, свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення від 27.04.2017, відповідач та Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ діяли правомірно, на підставі та в межах, встановлених законом.
Водночас щодо аргументів апеляційної скарги про те, що набуття права власності на об'єкт самочинного будівництва навіть на підставі торгів, проведених державою, не змінює правової природи цього об'єкту та не усуває порушень земельного, водного та містобудівного законодавства, допущених при будівництві, то колегія суддів вказує, що особа, купуючи на аукціоні організованому державою майно керується «правомірними очікуваннями» про законність набуття такого майна.
При цьому, зобов'язання відповідача в примусовому порядку звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу належного йому нерухомого майна є порушенням права власності відповідача, гарантованого статтею 41 Конституції України.
Водночас колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що подання даного позову не відповідає критеріям правомірності втручання у право особи на мирне володіння майном згідно зі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, огляду на те, що об'єктом нерухомості відповідач володіє, користується та розпоряджається на відповідній правовій підставі.
Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
Аналогічну правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі №6-92цс13, яка в силу ст.111-28 ГПК України є обов'язковою для всіх судів України.
А отже, прокуратурою не доведено наявність підстав для позбавлення права відповідача нежитлового приміщення, яке перебуває у його власності та задоволення позовних вимог буде суперечити практиці Верховного Суду, практиці ЄСПЛ та статі 1 протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та не відповідає принципам втручання у мирне володіння майном (власністю).
Водночас суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлений позов є передчасним та неєефективним способом захисту з огляду на таке.
Згідно з частиною першою ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Водночас, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.
Отже, колегія суддів зазначає, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, необхідно також зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).
Тобто, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, як правильно визначив суд першої інстанції, звернення прокуратури про зобов'язання повернути земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від споруди - нежитлової будівлі, цокольний поверх літ. «А» площею 665,2 кв.м, без ініціювання спору щодо скасування державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, який знаходиться на спірній земельній ділянці є передчасним та не є ефективним способом захисту.
Відтак, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення статей 75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у позові.
Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.
Доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи, а також не впливають на правильне вирішення судом першої інстанції даного спору. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в розумінні ст.269, 277 ГПК України з викладених в апеляційних скаргах обставин.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на той факт, що висновки суду першої інстанції відповідають приписам законодавства та фактичним обставинам справи, а рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення Господарського суду м. Києва від 18.03.2021 у справі № 910/14139/20 без змін.
Судові витрати (судовий збір) на підставі ст.129 ГПК України покладаються на скаржника.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1.Апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/14139/20 залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/14139/20 залишити без змін.
3.Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Матеріали справи №910/14139/20 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст судового рішення складено 12.07.2021.
Головуючий суддя М.Л. Яковлєв
Судді А.І. Тищенко
Є.Ю. Шаптала