Провадження № 22-ц/803/5463/21 Справа № 201/3535/19 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Доповідач - Макаров М. О.
Категорія 21
06 липня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Макарова М.О.
суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.
при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Румянцева Людмила Іванівна, Реєстраційна служба Дніпровського міського управління юстиції, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, -
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Румянцева Людмила Іванівна, Реєстраційна служба Дніпровського міського управління юстиції, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_4 , ОСОБА_1 і ОСОБА_3 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 , відповідно до договору від 30 січня 2014 року ОСОБА_4 і ОСОБА_1 подарували вказану квартиру своїй онуці, тобто відповідачці ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Позивач вважає, що вказаний договір дарування є незаконний і укладений з порушеннями закону, оскільки вона та її чоловік ОСОБА_4 були похилого віку, тяжко хворіли, в тому числі і психічно, не розуміли значення своїх дій, а тому відповідач ОСОБА_2 набула вказану квартиру безпідставно. Позивач стверджує, що цей договір не відповідає внутрішній волі дарителів, вони не розуміли, що квартира переходить до обдарованого відразу, а не потім і цим вони позбавляються свого єдиного житла, тому договір повинен бути визнаний недійсним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позовні вимоги не знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню в повному обсязі.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що ОСОБА_4 , ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 лютого 1994 року на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору від 30 січня 2014 року ОСОБА_4 і ОСОБА_1 подарували свої частки у вказаній квартирі відповідачці ОСОБА_2 (їх онука), цей договір посвідчено приватним нотаріусом Румянцевою Л.І.
Позивач стверджує, що цей договір не відповідає внутрішній волі дарувальників, вона не розуміла, що квартира переходить до обдарованого відразу, а не потім і цим вона позбавляються свого єдиного житла, тому договір повинен бути визнаний недійсним.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд обґрунтовано виходив з того, що суд не бере до уваги посилання позивачки на поганий стан здоров'я, що стало передумовою нерозуміння змісту правочину, ймовірне ошукування з боку відповідача, оскільки третім учасником відносин між сторонами був приватний нотаріус ДМНО Румянцева Л.І., спірний договір підписано сторонами у її присутності, посвідчено нею, чим засвідчена наявність волі позивача на відчуження. При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову відмовити. Таким чином суд вважав, що позовні вимоги не знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ст. 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
За ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Положення ст. 225 ЦК України, виходячи зі змісту наведеної вище правової норми, поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
При цьому підставою для визнання правочину недійсним згідно зі ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно ч. 1 ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Посилання в апеляційній скарзі, що їй та її чоловіку при укладенні спірного договору обіцяли догляд та забезпечену старість, а натомість вона отримала смерть чоловіка та намагання відповідачки, яка взагалі з нею не спілкується, позбавити її житла, хоча відповідачка фактично не отримала ві дар квартиру, витрати на утримання житла не несе, рахунки за комунальні послуги не сплачує, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані обставини не впливають на правомірність укладеного договору дарування.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував, що на момент вчинення спірного правочину у неї був поганий стан здоров'я, що стало передумовою нерозуміння змісту правочину, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки спірний договір підписано сторонами у присутності, посвідчено нею, чим засвідчена наявність волі позивача на відчуження.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказів того, що спірний договір дарування вчинений під впливом помилки, позивачем ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції надано не було.
Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.
Доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
З'ясувавши в достатньо повному обсязі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а приведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя М.О. Макаров
Судді Е.Л. Демченко
Т.Р. Куценко