Справа № 640/23877/20 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В.
07 липня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Кузьменка В.В.,
Сорочка Є.О.,
за участі секретаря судового засідання Біднячук Ю.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2020 р. у справі за адміністративним позовом Головного управління Державної податкової служби у Київській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору недійсним,
Головне управління ДПС у м. Києві звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просило суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 24.04.2011 та застосувати наслідки, визначені ч. 3 ст. 228 ЦК України, шляхом стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 коштів у сумі 2381545 грн.; застосувати наслідки, визначені у ч. 3 ст. 228 ЦК України, шляхом стягнення з ОСОБА_2 в дохід держави коштів у сумі 2381545 грн., як таких, що були отримані за недійсним правочином.
Позовні вимоги мотивовані тим, що Київської місцевою прокуратурою № 4 здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12019100000000242 від 13.09.2019 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ст. 198 та ч. 1 ст. 212 Кримінального кодексу України, а також обставини, встановлені експертизою є підставою для визнання договору недійсним.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2020 р. в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на неповне встановлення обставин справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
Процесуальні дії суду апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги Головного управління Державної податкової служби у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2020 р.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.03.2021 відкрито апеляційне провадження та призначено апеляційну скаргу до розгляду у порядку письмового провадження.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2021 заяву ОСОБА_3 про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору задоволено, залучено до участі у справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2021 призначено апеляційну скаргу до розгляду в судовому засіданні.
У судовому засіданні 07.07.2021 представник третьої особи підтримала вимоги апеляційної скарги позивача, просила її задовольнити.
Представник ОСОБА_1 проти задоволення апеляційної скарги заперечувала у повному обсязі.
Представник апелянта та ОСОБА_2 у судове засідання не з'явились, будучи належним чином повідомленими про дату та час розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши суддю доповідача, вислухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 24.05.2011 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Магомедовою М.Г. та зареєстровано в реєстрі за № 2235
Підставою звернення Головним управління ДФС у м. Києві з адміністративним позовом про визнання недійсним правочину між відповідачами, як цивільно-правової підстави для господарської операції купівлі-продажу житлового будинку став лист Київської місцевої прокуратури № 4 від 18.09.2020 про вжиття заходів в межах компетенції, у якому ГУ ДПС у Київській області повідомлено про те, що Київської місцевою прокуратурою № 4 здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12019100000000242 від 13.09.2019 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ст. 198 та ч. 1 ст. 212 Кримінального кодексу України. Досудовим розслідуванням встановлено, що ОСОБА_1 , спільно з ОСОБА_2 , яка є його тещею, вчинили дії направлені на ухилення від сплати податків у значних розмірах, шляхом укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна, з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, тобто, правочину, який порушує публічний порядок, визначеного ч. 3 ст. 228 ЦК України. Досудовим розслідуванням також встановлено, що ОСОБА_2 не мала об'єктивної можливості придбати майно, начебто продане їй ОСОБА_1 . Матеріалами кримінального провадження підтверджено, що перереєстрація майна на підставі неправомірних правочинів, носила виключно формальний характер та направлена на приховування ОСОБА_1 належного йому майна, яким він фактично володіє та користується й до цього часу, а також, на несплату податків та інших обов'язкових платежів від реалізації майна, що суперечить інтересам держави і суспільства. Крім того, у зазначеному листі вказується на те, що згідно з висновком експерта № 473/01/2020 від 14.01.2020, складеного за результатами оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи, дійсна (ринкова) вартість житлового будинку, із урахуванням внутрішнього чистового оздоблення, в цінах, станом на момент вчинення правочину, становила 13284800,00 грн. (а.с. 11-82 т. 1)
Оскільки, на переконання позивача, житловий будинок було продано за нижчою ціною ніж від фактичної його ціни, а саме, за 2381545грн, замість 13284800,00грн., що призвело до сплати податку в не належному розмірі, контролюючий орган наголошує на порушенні відповідачами вимог ч. 1 ст. 203 та ст. ст. 215, 216, 228 ЦК України, в частині недодержання в момент укладання правочину щодо їх спрямованості на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а відтак, вказує на нікчемність. Вказане зумовило податковий орган звернутись до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з наступного:
- контролюючий орган міг та мав можливість провести перевірку щодо законності сплати/несплати податку на доходи фізичних осіб за оскаржуваним договором протягом трьох років. Однак, контролюючий орган не здійснював жодних заходів спрямованих на здійснення такої перевірки;
- про наявність укладеного між відповідачами оскаржуваного договору ГУ ДПС у Київській області мав можливість дізнатись ще у другому кварталі 2011 року з поданої нотаріусом інформації та сплати покупцем податку. Крім того, позивач не був позбавлений права звернутись до суду у межах розумного строку за його оскарженням;
- контролюючі органи законодавчо уповноважені звертатись до суду з позовами щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними. Водночас, обов'язковою умовою визнання правочину недійним є встановлення обставин вчинення такого правочину. В якості доказів вчинення відповідачами правочину, недійсність якого просить визнати позивач, останнім до матеріалів справи не було долучено належних доказів, за наслідком вчинення спірного правочину;
- позивачем не було надано суду доказів здійснення такого податкового контролю за діяльність відповідачів, що, відповідно, зумовлює відсутність у нього доказів вчинення платниками податків спірного правочину, з метою визнання недійсним якого позивач звернувся до суду. З урахуванням вищезазначеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не було доведено вчинення спірного правочину відповідачами, а тому, позовні вимоги є безпідставними і необґрунтованими.
Доводи апеляційної скарги, в цілому, відображають позицію податкового органу, відображену у позовній заяві, а також вказують на те, що суду першої інстанції було надано належні та достатні докази на підтвердження позовних вимог, проте, такі залишились недослідженими судом у повному обсязі.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України (надалі по тексту також - ЦК України), правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зі змісту визначення правочину можна виділити такі основні його ознаки: 1) правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки; 2) правочин - це вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних учинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб'єктів; 3) правочин породжує правовий наслідок; 4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права; 5) правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.
Вказане положення іменується «презумпцією правомірності правочину», яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Статтею 203 ЦК України, передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Таким чином, оцінюючи правочин на предмет його відповідності вимогам актів органів державної влади України, суд повинен враховувати, чи відповідають такі акти Конституції України та законам. Перевіряючи правочин на предмет відповідності його змісту актам цивільного законодавства, слід ураховувати також правила ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (імперативні норми права).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.?ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, є підставою недійсності правочину. За змістом ч.?ч. 2-3 ст. 215 ЦК України, порушення умови дійсності правочину може мати наслідком його недійсність у силу закону (нікчемність) або бути підставою для визнання його недійсним у випадку оскарження до суду (оспорюваність).
Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. (ст. 228 ЦК України)
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п. 2 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
За винятком вимоги щодо вчинення правочину у встановленій законом формі решта перелічених у ст. 203 ЦК України вимог до правочину є умовами його дійсності, а відтак, за загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 215 Кодексу, наслідком їх недодержання в момент вчинення правочину є його недійсність.
Колегія суддів вважає, що для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач - у даному випадку, суб'єкт владних повноважень, має не тільки навести обставини, що зумовили його звернення до суду з позовом та послатись на супутні документи/докази, а й довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Таким чином, позивач - податковий орган має довести, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення відповідачами угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, протиправні наслідки цієї угоди, а також вину сторін у формі умислу, адже, у певних випадках позивач посилається на завдання збитків державі у формі несплати обов'язкових платежів, у інших - на намагання продавця приховати належне йому майно тощо.
У свою чергу, наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вона (вони), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Оскільки позов ГУ ДПС у Київській області спрямований на захист інтересів держави і суспільства, позивач має зазначити/навести/довести вину у формі умислу.
Встановлюючи правовий наслідок правочину, який вчинено без додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, частина третя статті 208 ЦК України, так само, як і інші правові норми, не визначають ознаки такого правочину.
Водночас, до кола таких правочинів належать, зокрема, правочини, які вчинені з метою ухилення від оподаткування, отримання незаконної податкової вигоди, проте, незмінним є те, що обов'язок довести перед судом, що правочин вчинено з такою метою, в силу норм частини першої статті 77 КАС України, належить саме позивачу, і від його активної ролі залежить повнота та всебічність розгляду спору. Виключно належними і допустимими доказами має бути підтверджено і факт вчинення правочину, який оспорюється у даній справі.
Конституційний Суд України в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Як вбачається з аналізу повноважень контролюючого органу, наданих йому чинним законодавством, Головне управління ДПС має достатні адміністративні можливості для здійснення визначених йому законом завдань та функцій податкового контролю, зокрема, щодо виявлення фактів вчинення платниками податків податкових правопорушень та отримання від платників податків засвідчених належним чином копій документів, що стосуються фактів виявлених порушень вимог податкового чи іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Однак, як вбачається з матеріалів справи, своїми повноваженнями з метою, якою вони надані законом, перед зверненням до суду з даним позовом, позивач не скористався.
Хоча, дійсно, норми ПК України, не ставлять у залежність право податкового органу, передбачене п.п. 20.1.30 п. 10.1 ст. 20 ПК України, на звернення до суду з позовом про визнання оспорюваного правочину недійсним, від проведення податкового контролю, проте, вказані дії податкового органу можуть стати додатковим обґрунтуванням позовних вимог.
Посилання сторони позивача, а також представника третьої особи, на обставини, встановлені, зокрема, у рамках досудового розслідування, висновки експертизи, у даному випадку, не можуть братись до уваги судом, оскільки такі стосуються кримінального провадження, в якому, за підтвердженням сторін, наразі немає вироку суду, що набрав законної сили.
Без належного доведення позивачем підстав та фактів, що зумовлюють визнання договору недійсним, та застосування відповідних наслідків, наведені обставини залишаються припущенням суб'єкта владних повноважень.
Крім того, так і залишилась нез'ясованою та недоведеною наявність у відповідачів умислу на свідоме заниження ціни договору купівлі-продажу, з урахуванням змісту витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого КП Київської обласної ради «Обіхівське бюро технічної інвентаризації» (№ 29771105 від 22.04.2011, заявник- ОСОБА_1 ), за яким загальна вартість нерухомого майна вказана - 2381545,00 грн. (примітка: для оформлення договору купівлі-продажу майна) (а.с. 131-132 т. 1), а також оцінки дії посадових осіб даного БТІ при видачі такого витягу, можливих неправомірних дій по заниженню вартості.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. (ч. ч. 2-3 ст. 209 ЦК України)
Крім того, у разі посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна нотаріусом, сторони договору надали для вчинення такого правочину всі необхідні документи, що встановлені чинним законодавством, що давало змогу приватному нотаріусу прийняти вказану оцінку майна (оціночну вартість майна) та посвідчити правочин. Жодних доказів наявності встановленого факту неправомірних дій посадових осіб БТІ щодо видачі вказаного витягу та оцінки нерухомого майна, вказаному в витязі, матеріали даної справи не містить.
При розгляді апеляційної скарги в даному спорі, колегія суддів не надає оцінку доводам та обґрунтуванням, наведеним третьою особою у письмових поясненнях щодо наявності між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 боргових зобов'язань, судових спорів у цивільних правовідносинах, адже такі не стосуються предмету даного спору, у якому заявлено вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.04.2011 через недодержання сторонами в момент укладання договору купівлі-продажу житлового будинку щодо їх спрямованості на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а відтак, їх нікчемність (правочин суперечив інтересам держави у частині заниження та недоотримання бюджетом податків за договором купівлі-продажу житлового будинку).
Надані сторонами під час апеляційного розгляду правові висновки Верховного Суду, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки висловлені, хоча і за подібними правовідносинами, проте не за аналогічних обставин.
На сьогодні існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права, подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».
Надані докази, які є у справі, були оцінені колегією суддів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Крім того, було оцінено належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, що відповідає вимогам ст. 90 КАС України.
Таким чином, колегія суддів констатує, що за наявності права звернення контролюючого органу із заявленим позовом, підстави такого звернення у межах спірних правовідносин є недоведеними, адже, позивачем не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування наявності умислу на укладення договору купівлі-продажу без наміру виникнення наслідків, які передбачені даним договором, через що, позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, відтак, задоволенню не підлягають. Тобто, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Однак, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, наведеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, про те, що про наявність укладеного між відповідачами оскаржуваного договору ГУ ДПС у Київській області мав можливість дізнатись ще у другому кварталі 2011 року з поданої нотаріусом інформації та сплати покупцем податку, а також, позивач не був позбавлений права звернутись до суду у межах розумного строку за його оскарженням, адже наведене, фактично, вказує на пропуск позивачем строку на звернення до суду з даним позовом, проте, у разі встановлення судом пропуску строку на звернення особи з позовом, застосовуються відповідні наслідки, передбачені процесуальним законодавством, зокрема, визначені ст. ст. 123, 240 КАС України. Однак, за даних обставин, податковий орган не міг дізнатись про наявність підстав для звернення до суду ще у другому кварталі 2011 року з поданої нотаріусом інформації та сплати покупцем податку, адже з цієї інформації можливо лише констатувати факт укладання договору купівлі-продажу та його основні показники, проте, жодним чином така інформація не може давати податковому органу достатньо інформації для моніторингу такого договору на відповідність дій сторін цього договору вимогам податкового законодавства чи встановленні факту ухилення сторін договору від сплати податків. Натомість, про обставини, що зумовили позивача звернутись до суду з даним позовом, податковий орган мав дізнатись та дізнався з листа Київської місцевої прокуратури № 4 від 18.09.2020 про вжиття заходів в межах компетенції.
Таким чином, колегія суддів, за наслідком розгляду матеріалів справи та доводів апеляційної скарги дійшла висновку, що, у даному випадку, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині, а саме, щодо висновків суду першої інстанції про те, що про наявність укладеного між відповідачами оскаржуваного договору ГУ ДПС у Київській області мав можливість дізнатись ще у другому кварталі 2011 року з поданої нотаріусом інформації та сплати покупцем податку, а позивач не був позбавлений права звернутись до суду у межах розумного строку за його оскарженням, шляхом виключення даних висновків з мотивувальної частини рішення суду. У іншій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення зміні в мотивувальній частині (у наведених вище мотивах) без зміни її висновків по суті спору в резолютивній частині.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Київській області - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2020 р. - змінити у мотивувальній частині.
У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2020 р. - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді В.В. Кузьменко
Є.О.Сорочко
Повний текст постанови складено 09.07.2021.