Україна
Донецький окружний адміністративний суд
про відмову у відкритті провадження
08 липня 2021 р. Справа №200/8397/21
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Логойда Т.В., перевіривши виконання вимог законодавства при подачі позовної заяви ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила:
- визнати незаконною бездіяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо не нарахування ОСОБА_2 страхових виплат за період з березня 2017 року по липень 2018 року;
- зобов'язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області нарахувати та виплатити їй як спадкоємиці після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , страхові виплати за період з березня 2017 року по липень 2018 року.
Позов обґрунтовувала порушенням її спадкових прав, що, на її думку, виразилося у неправомірному недонарахуванні призначених безстроково страхових виплат потерпілому - спадкодавцю ОСОБА_2 , який помер.
Судом встановлено, що батько позивача - ОСОБА_2 мав зареєстрований страховий випадок - виробничу травму, у зв'язку з чим з 1994 року перебував на постійному обліку в органах соціального страхування та отримував щомісячні страхові виплати, які були йому призначені безстроково. ІНФОРМАЦІЯ_1 він помер.
Після його смерті позивач звернулася до нотаріуса Дружківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.
27 липня 2018 року нотаріусом направлено запит до Дружківського відділення Фонду соціального страхування України у Донецькій області щодо наявності страхових виплат, які не були отримані ОСОБА_2 .
На вказаний запит надана відповідь від 06 серпня 2018 року №05-04/976 про те, що він перебував на обліку та отримав страхові виплати, зокрема за період з 01 жовтня 2014 року по 28 лютого 2017 року включно (в тому числі виплати за минулий період); з 01 березня 2017 року виплати зупинені у зв'язку із скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи. Щодо недоотриманих сум страхових виплат рекомендовано звернутися до іншого органу Фонду соціального страхування, оскільки такою інформацією відділення не володіє.
15 лютого 2019 року позивачу видано свідоцтво про право на спадщину за законом від, куди не увійшла недоотримана, на її думку, сума страхових виплат, що належала померлому, через ненадання належної відповіді на запит державного нотаріуса.
10 січня 2020 року позивачем, з посиланням на те, що вона є єдиною законною спадкоємицею майна померлого, направлений запит до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо отримання інформації про розмір не отриманих її батьком щомісячних страхових виплат з дня припинення їх виплат по дату смерті і щодо порядку та терміну їх отримання нею як єдиною спадкоємицею померлого.
На вказаний запит відповідачем надана відповідь від 23 січня 2020 року №13-01-04/19-21, в якій повідомлено, що батько позивача перебував на обліку у Дружківському міському відділенні управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області як внутрішньо переміщена особа та отримував щомісячні страхові виплати як особа, яка має право на це, з жовтня 2014 року по лютий 2017 року включно. Виплати були припинені у зв'язку із скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи. Ії батько з 01 березня 2017 року до робочих органів виконавчої дирекції Фонду із відповідною заявою про продовження страхових виплат на звертався; суми, що йому були нараховані та не виплачені Фондом, - відсутні. Посилаючись на вимоги ст.ст. 25 та 1219 Цивільного кодексу України повідомлено, що у робочих органів виконавчої дирекції Фонду (їх відділень) відсутні правові підстави для задоволення її вимог, оскільки відсутні кошти, що можуть бути включені до спадщини.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 24 рішення в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви №29458/04 та №29465/04) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria, заява № 7360/76) зазначив, що поняття «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається судом, встановленим законом, орган, який, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України:
адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом;
адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір;
публічно-правовий спір - це спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій;
суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправовий спір вирізняється наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені у межах приватних правовідносин, до адміністративної юрисдикції не відносяться.
Питання виплати недоотриманих страхових виплат у зв'язку зі смертю застрахованої особи врегульовано Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Частиною 1 статті 36 цього Закону визначено, що страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Згідно з частинами 4 та 10 статті 47 вказаного Закону виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням.
Належні суми страхових виплат, що з вини Фонду не були своєчасно виплачені особам, які мають на них право, у разі смерті цих осіб виплачуються членам їхніх сімей, а в разі їх відсутності - включаються до складу спадщини.
Отже, недоотримані соціальні (страхові) виплати входять до складу спадкового майна, а їх отримання регулюється спадковим законодавством.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі №638/11604/19.
Згідно з абзацом 5 пункту 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом, зокрема в постановах від 31 березня 2020 року в справі № 205/4245/17, від 23 квітня 2020 року в справі № 686/8440/16-ц.
Позивач отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 15 лютого 2019 року, куди не увійшла недоотримана, на її думку, сума страхових виплат, що належала померлому, через ненадання належної відповіді на запит державного нотаріуса. Після цього позивач, посилаючись на те, що є єдиною спадкоємицею померлого, звернулася до відповідача (запит позивача від 10 січня 2020 року).
Статтею 1216 Цивільного кодексу України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до ст. 1217 вказаного Кодексу спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 Цивільного кодексу України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст. 1227 вказаного Кодексу суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліменти, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а в разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
Аналіз вказаних статей Цивільного кодексу України свідчить про те, що законодавець не забороняє спадкування права на отримання нарахованих, але не одержаних страхових виплат.
У правовідносинах, пов'язаних із реалізацією права на спадщину, реалізується не публічний, а приватний інтерес.
Аналіз змісту спірних правовідносин та позовних вимог свідчить про те, що хоча відповідач і є суб'єктом владних повноважень, але він не здійснював щодо позивача публічно-владні управлінські функції (ці функції відповідач виконував щодо померлого батька позивача). До відповідача позивач звернулася виключно як єдина спадкоємиця померлого (що чітко зазначено у її запиті від 10 січня 2020 року). У справі наявний майновий інтерес позивача як спадкоємиці щодо невиплачених померлому страхових виплат.
Отже, спір має приватно-правовий характер і не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно з пунктом 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Таким чином, визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (зобов'язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності дій.
Отже, вирішення спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, яка встановлена статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України, і, відповідно, позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а підлягає розгляду місцевим загальним судом в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
При прийнятті даної ухвали судом враховані правові висновки щодо застосування процесуальних норм у подібних правовідносинах, що викладені в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі №638/11604/19 (підставою для звернення з цим позовом позивач зазначав порушення його спадкових прав, яке, на його думку, виразилось у неправомірному недонарахуванні Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Харківській області призначених безстроково страхових виплат потерпілому - спадкодавцю, який помер, у зв'язку з чим позивач просив, зокрема зобов'язати відповідача провести донарахування страхових виплат його батьку, який помер, за певний період по день його смерті), де Суд дійшов висновку про те, що вирішуючи питання про відкриття провадження суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що даний спір підлягає вирішенню у порядку адміністративного судочинства.
Судом також враховано постанову Верховного Суду від 12 травня 2021 року в справі № 243/9109/19 з подібними правовідносинами, де Суд погодився з вирішенням аналогічного спору в порядку цивільного судочинства, а також постанову Верховного Суду від 16 грудня 2020 року в справі № 428/12730/19, де по іншому заявлені позовні вимоги, між тим правовідносини, які виникли між сторонами, подібні та вирішені в порядку цивільного судочинства.
Керуючись статтями 170, 248 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснити позивачеві, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Ухвала набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 256 КАС України, і може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом п'ятнадцяти днів з дня складання повного тексту ухвали.
Повний текст ухвали складено 08 липня 2021 року.
Суддя Т.В. Логойда