06 липня 2021 року справа №200/8958/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Сіваченко І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року (повний текст складено 27 січня 2021 року в м. Слов'янськ) у справі № 200/8958/20-а (суддя І інстанції - Бєломєстнов О.Ю.) за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
30 вересня 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, у якій просив: визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки) та лікарняного з 13.04.2020 року по 08.05.2020 року із застосуванням ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”; зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки) та лікарняного з 13.04.2020 року по 08.05.2020 року, обчисливши їх відповідно до ст.130 Конституції України та ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, та виплатити недоотриману частину.
Позов обґрунтовувала тим, що вона працює на посаді судді Краматорського міського суду Донецької області. За період з 01.01.2020 року по 18.04.2020 року їй була нарахована суддівська винагорода для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020 року, доплати за вислугу років в розмірі 50% від посадового окладу судді та з 11.03.2020 року - в розмірі 60% від посадового окладу судді. Однак, за спірний період суддівську винагороду їй нараховано та виплачено з урахуванням ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, що на її думку не відповідає ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. Зазначене призвело до зменшення її розміру і, відповідно, порушення її прав та гарантій.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 200/8958/20-а позов задоволено частково, внаслідок чого визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”. Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, та виплатити недоотриману її частину. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” (у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ).
Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач - ОСОБА_1 працює на посаді судді Краматорського міського суду Донецької області (призначена згідно з постановою Верховної Ради України “Про обрання суддів” від 17.05.2012 року № 4736-VI, наказом в.о. голови Краматорського міського суду від 11.07.2012 року № 56-к).
Відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області є суб'єктом владних повноважень - територіальним органом державного органу у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, встановлених законом (ч.1 ст. 151 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).
Відповідно до п. 4.3 Типового положення про територіальні управління Державної судової адміністрації України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що затверджене наказом Державної судової адміністрації України від 15.07.2015 № 104 територіальні управління ДСА здійснюють функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності територіальних управлінь та місцевих загальних судів.
З урахуванням цього статусу ТУ ДСА в Донецькій області є належним відповідачем у справі. Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України безпосередньо не здійснюють фінансове забезпечення місцевих загальних судів, у зв'язку з чим суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача про їх залучення до участі у справі у якості співвідповідачів.
За період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки - з 15.06.2020 року по 26.06.2020 та з 03.08.2020 року по 21.08.2020 року) суддівську винагороду позивачеві нараховано та виплачено в обмеженому розмірі, який не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, що пояснюється вимогами ст. 29 Закону України ”Про Державний бюджет України на 2020 рік”.
Зазначене підтверджується довідкою відповідача № 04-713 від 21.10.2020 року про розмір суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з січня 2020 року по серпень 2020 року (включно).
Відомості про нараховану винагороду судді, що зазначені у вказаній довідці, відповідають даним розрахункових листів ОСОБА_1 (Таб. № 5379). З них вбачається факт нарахування винагороди у зменшеному розмірі та відсутність заборгованості перед позивачем.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Таким законом є Закон України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402). Цей Закон також визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Статтею 135 Закону №1402 визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Дана норма носить імперативний характер, адресована необмеженому колу осіб як вказівка на виключне положення Закону №1402 в ієрархії нормативно-правових актів, якими регулюється питання визначення розміру суддівської винагороди.
Положеннями цього Закону визначено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Згідно ч. 5 - 8 ст. 135 вказаного Закону суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
При цьому обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків (ч. 9 ст. 135 Закону №1402). Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України (ч.1 та 2 ст.148 Закону № 1402).
Положеннями ст.149 того самого Закону передбачено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Наведене правове регулювання свідчить про встановлення особливого порядку фінансування виплати суддівської винагороди, зрозумілого та сталого порядку визначення її розміру Законом.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19”, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
Законом України “Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 13 квітня 2020 року № 553-IX внесено зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено статтями 28-32.
Статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” передбачено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
При цьому, зміни щодо розміру винагороди судді до Закону № 1402 не вносились.
З наведеного вбачається наявність колізії між норми Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” та Закону № 1402, щодо якої суд зазначає наступне.
У рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).
У рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
Також, у рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
У вказаному рішенні також наголошувалося на тому, що суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Вищезазначений підхід відрізняє суддівську винагороду від оплати праці інших службових і посадових осіб бюджетних установ. У зв'язку з цим суд не приймає до уваги заперечення відповідача щодо загального характеру обмежень оплати праці.
Крім того, така позиція суду збігається з рекомендаціями Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року.
Фактичне зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів, про що зазначила Велика Палата Верховного суду у п. 80 постанови від 04 листопада 2020 року по справі № 200/9195/19-а.
З огляду на те, що питання визначення розміру суддівської винагороди законодавчо віднесено до сфери регулювання Законом № 1402, спеціальний характер цього закону за предметом правового регулювання у порівнянні із ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, забезпечену положеннями Конституції України неприпустимість впливу у такий спосіб на зміст гарантій незалежності суддів, суд дійшов висновку про неможливість застосування обмежень суддівської винагороди у спірних правовідносинах.
Суд вважає за необхідне окремо відзначити, що частиною 2 статті 130 Конституції України прямо передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Закон про Державний бюджет не може вважатися законом про судоустрій, а тому встановлення у ньому положень щодо розміру винагороди судді суперечить приписам ч.2 ст. 130 Конституції України.
Частинами 1 та 3 статті 7 КАС України визначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Керуючись таким правилом вирішення колізій у законодавстві, суд у даній справі сформулював висновки без безпосереднього застосування рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020. Цим рішенням визнано неконституційним положення частини 1 та 3 статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Вказане рішення Конституційного Суду України діє на правовідносини, які виникли після 28.08.2020 року, оскільки визнані неконституційними норми втрачають чинність тільки на майбутнє. Ретроактивна дія рішень Конституційного Суду України законодавством не передбачена. Проте, такий висновок не заважає суду застосовувати інші правила вирішення колізій та застосовувати до спірних правовідносин належні нормативно-правові акти у відповідності до принципу верховенства права.
Посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2013 року у справі “Савіцкас та інші проти Литви” суд вважає необґрунтованим.
Даним рішенням ЄСПЛ визнано неприйнятними заяви литовських суддів, пов'язані з скороченням їм заробітної плати. При цьому суд зазначив, що вислів “коли економічна і фінансова ситуація в державі значно погіршується”, що міститься в пункті 3 статті 11 Закону про суди, повинен бути витлумачений так, що у зв'язку з фундаментальними змінами економічної та фінансової ситуації в державі через особливі обставини (економічна криза, стихійні лиха тощо) в державі виникає надзвичайно складна економічна і фінансова ситуація. У такому разі з об'єктивних причин може бути нестача ресурсів для здійснення функцій держави та задоволення суспільних потреб, у тому числі гарантування матеріально-фінансових потреб судів. За таких обставин законодавець може змінити правове регулювання, що встановлює рівень заробітної плати для різних осіб, і ввести правове регулювання по заробітній платі, яка є менш сприятливою, якщо це необхідно для забезпечення життєво важливих інтересів суспільства і держави, а також захисту інших конституційних цінностей. Проте навіть у такому разі законодавець повинен підтримувати баланс між правами і законними інтересами тих осіб, до яких застосовуються менш сприятливі законодавчі акти, й інтересами суспільства та держави. Необхідного балансу не вдасться віднайти, якщо на особу чи осіб було покладено індивідуальний і надмірний тягар (пункт 91).
Крім того, у пункті 93 наведеного рішення ЄСПЛ вказав, що надаючи оцінку тому, чи був дотриманий відповідний баланс, ЄСПЛ звертає увагу на той факт, що суворі міри були прийняті у зв'язку з дійсною та неочікуваною бюджетною кризою в Литві. У цьому контексті ЄСПЛ вважав вирішальним те, що зменшення зарплат у державному секторі не виключало і судові органи. Навпаки, зниження зарплат суддів було частиною значно ширшої програми заходів жорсткої економії, що впливали на заробітну плату в усьому державному секторі. ЄСПЛ зазначав, що, незважаючи на принцип незалежності суддів, було б несправедливо ставитися до суддів як до винятку та звільняти їх від заходів жорсткої економії та принципу пропорційності.
Не зважаючи на зовнішню схожість, ситуація з обмеженням суддівської винагороди змінами до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” відрізняється від тієї, що склалася у Литві та була оцінена ЄСПЛ у наведеному вище рішенні.
По-перше, Закон №1402 не передбачає можливості відступлення від обов'язків забезпечення фінансування судів у випадку “коли економічна і фінансова ситуація в державі значно погіршується”. Цим він відрізняється від описаного у рішенні ЄСПЛ правового регулювання фінансування судів у Литві.
По-друге, необхідність у скороченні витрат Державного бюджету у 2020 році не мала загального характеру для усього публічного сектору.
Зазначене обмеження не поширювалося на осіб, задіяних у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Тобто обмеження оплати праці у державному секторі мало вибірковий характер та частково залежало від рішення органу виконавчої влади.
Разом з тим, судді не припиняли відправлення правосуддя під час карантину, несли ті самі соціальні ризики, що і інші особи, оплата праці яким не зменшувалася. Це свідчить про відсутність обґрунтованого балансу, покладення надмірного та персонального тягара на суддів, що відрізняє дану ситуацію від оціненої ЄСПЛ у рішенні по справі “Савіцкас та інші проти Литви”.
По-третє, не є тотожними економічні і фінансові ситуації в державах. Підтвердженням відсутності загального режиму жорсткої економії в Україні є збільшення фінансування видатків, зокрема за бюджетними програмами "Проектування та будівництво Міжнародного аеропорту "Дніпропетровськ" та інших інфраструктурних проектів шляхом внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, у тому числі Законом України від 13 квітня 2020 року №553-IX.
Таким чином фактичні обставини даної справи є специфічними, що не дозволяє застосовувати у ній висновки ЄСПЛ у справі “Савіцкас та інші проти Литви”.
Аналогічний підхід застосовуються судом при оцінці доводів відповідача щодо необхідності забезпечення збалансованості бюджету України. Прагнення до збалансованості доходів та видатків Державного бюджету України не може виправдовувати непропорційний перерозподіл його витрат та вплив у такий спосіб на судову владу.
Суд не приймає до уваги посилання відповідача на Рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 №20-рп/2011 у якому відображений висновок, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними. Дане рішення Конституційного Суду України не стосуються гарантій незалежності суддів, однією з яких є суддівська винагорода, а обставини та питання, які ним розглядались, є відмінними від даної справи.
Щодо посилання на рішення Ради суддів України суд зазначає, що вказані рішення не є нормативно-правовими актами і, відповідно, не носять обов'язкового характеру.
Суд враховує доводи відповідача, що територіальне управління може проводити нарахування і виплати лише в рамках та межах, визначених законодавством України, за наявності бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік. Однак, ці доводи не повинні нівелювати висновки суду про необхідність виконання державою обов'язків щодо виплаті суддівської винагороди.
З цього приводу слушним вбачається підхід ЄСПЛ, викладений у рішеннях по справам "Кечко проти України" (заява N 63134/00) та "Бурдов проти Росії" (заява N 59498/00), у яких не прийнятий до уваги аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, всупереч вимогам статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402, законодавець зумовив ситуацію, у якій розпорядники бюджетних коштів, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти протиправні дії, що порушують права та гарантії суддів.
Тому, не зважаючи на формальне виправдання дій відповідача вимогами Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, суд розглядає їх як дії держави в цілому, а тому вбачає підстави для висновку про їх протиправність.
Щодо позовних вимог суд зазначає, що згідно статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020, положення Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“ від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами, Закону України “Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“” від 13 квітня 2020 року № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
З наведеного вбачається, що встановлені статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди діяли з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року.
Позивачем до заяви про зміну розміру позовних вимог був доданий розрахунковий лист за вересень 2020 року (Таб. № 5379). З вказаного розрахункового листка вбачається коригування нарахованої суддівської винагороди позивача, пов'язані з діями тимчасового обмеження (ТимчОбм) - 2 дні. У відзиві на позовну заяву та у заяві про зміну позовних вимог сторони не виокремили ситуацію з нарахуванням суддівської винагороди позивача за вересень 2020 року.
На підставі наданих сторонами доказів неможливо встановити, чи пов'язане зазначене коригування в розрахунковому листку з нарахованими за попередні періоди виплатами. Крім того, немає підстав стверджувати, що ці обмеження суддівської винагороди стосувалися всіх робочих днів вересня місяця 2020 року (до 30.09.2020 року), про що зазначає позивач у змінених позовних вимогах.
Враховуючи наведену вище правову оцінку обмежень нарахування та виплати суддівської винагороди, пов'язаних з дією Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, суд вбачає підстави для зобов'язання відповідача провести її перерахунок тільки за період дії таких обмежень. Після втрати чинності положеннями частини 1 та 3 статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” суддівська винагорода позивачу повинна бути автоматично нарахована у повному обсязі на підставі Закону № 1402.
Суд звертає увагу позивача, що у разі незгоди з розміром нарахованої суддівської винагороди за вересень 2020 року, вона має право звернутися з позовною заявою про стягнення конкретної суми з роботодавця.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення позову.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 200/8958/20-а - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 200/8958/20-а - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 06 липня 2021 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Т.Г. Гаврищук
І.В.Сіваченко