ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
02 липня 2021 року м. Київ № 640/4609/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Арсірія Р.О. розглянувши в спрощеному провадженні без виклику сторін адміністративну справу
за позовом Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро»
до Головного управління Держпраці у Київській області
про визнання протиправним та скасування постанови
прийняв до уваги таке:
Акціонерне товариство «Банк «Кредит Дніпро» (далі також - позивач) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Держпраці у Київській області (далі також - відповідач) в якому просило суд:
Скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області від 05.03.2019 року про накладення штрафу № КВ246/611/АВ/ФС-147 у розмірі 41 730,00 грн на АТ «Банк Кредит Дніпро».
Позовні вимоги обґрунтовані не вірним встановленням перевіряючим фактичних обставин. Також, відповідно до заяви про зміну підстав позову від 07.06.2019 позивач вказує про скасування в судовому порядку постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 № 295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.03.2019 відкрито спрощене позовне провадження без виклику учасників справи.
18.04.2019 відповідач подав відзив на позовну заяву в якому заперечував проти позовних вимог, з підстав їх необґрунтованості та безпідставності.
25.04.2019 позивач подав відповідь на відзив.
Також, як зазначено вище 07.06.2019 позивачем подано заяву про зміну/доповнення підстав позову та заяву про поновлення строку на її подачу.
Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 прийнятий на роботу до акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» 10 травня 2012 року на посаду механіка транспортної групи адміністративно-господарського відділу Центрального регіонального управління. 10 вересня 2014 року переведений на посаду механіка транспортного відділу адміністративно-господарського управління.
10 лютого 2015 року у зв'язку з отриманням банком повідомлення Міністерства оборони України №429 від 09 лютого 2015 року ОСОБА_1 був увільнений від роботи на час несення служби у зв'язку з мобілізацією на військову службу на підставі наказу банку №109-вк від 10 лютого 2015 року.
18 квітня 2016 року, у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 з військової служби у запас на підставі наказу банку №305-вк від 15 квітня 2016 року, ОСОБА_1 приступив до роботи в банку на посаді механіка транспортного відділу адміністративно-господарського управління.
13 липня 2018 року ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України, у зв'язку зі вступом на військову службу за контрактом.
18 січня 2019 року до Головного управління Держпраці у Київській області звернувся ОСОБА_1 з заявою (скаргою), в якій зазначив, що він, працюючи в ПАТ "Банк Кредит Дніпро" на посаді механіка транспортного відділу адміністративно-господарського управління, уклав контракт на службу в ЗСУ та в липні 2018 року був звільнений. Також у вказаній заяві (скарзі) ОСОБА_1 зазначив й про те, що згідно Закону України за ним повинно було бути збережено робоче місце і середня заробітна плата.
За наслідком здійснення інспекційного відвідування АТ «банк кредит Дніпро» інспектором праці Мазурою Олександром Миколайовичем складено Акт інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю № КВ246/611/АВ від 19.02.2019, в якому зафіксовані порушення позивачем ч. 3 ст. 119 КЗпП.
В подальшому, за результатами розгляду порушень, зазначених у акті № КВ246/611/АВ від 19 лютого 2019 року першим заступником начальника Головного управління Держпраці в Київській області Андрієнком В.С. прийнято рішення про винесення постанови про накладення штрафу на підставі абзацу 5 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України у розмірі 41730,00 грн на позивача.
Вважаючи вказану постанову протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Згідно ч. 4 статті 2 Закону України «Про основні засади державного контролю (нагляду) у сфері господарської діяльності» (далі - № 877-V) заходи контролю здійснюються органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.
Відповідно до ч.4,5 статті 2 Закону № 877-V заходи контролю здійснюються органами Державної фіскальної служби (крім митного контролю на кордоні), державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації.
Зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов'язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9,10,19, 20, 21,частини третьої статті 22 цього Закону.
Отже, ч.1 статті 6 Закону № 877-V не поширюється на Головне управління при проведенні перевірки з питань додержання законодавства про працю та зайнятість населення. Таким чином, погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу на проведення такої перевірки не потрібно та не передбачено законодавством.
Основні засади процедури здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю врегульовані Порядком здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295, яка була чинною на момент проведення інспекційного відвідування (надалі - Порядок №295).
Відповідно до п.2 Порядку № 295 державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці Держпраці та її територіальних органів.
Відповідно до підпунктів 1,2 пункту 5 Порядку №295 Інспекційні відвідування проводяться за зверненням працівника про порушення стосовно нього законодавства про працю; за зверненням фізичної особи, стосовно якої порушено правила оформлення трудових відносин.
В даному випадку підставою для проведення перевірки позивача стало звернення громадянина ОСОБА_2 від 18 січня 2019 року.
У п.11 Порядку зазначено, що інспектори праці за наявності службового посвідчення безперешкодно, без попереднього повідомлення мають право:
- під час проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин за наявності підстав, визначених пунктом 5 Порядку, самостійно і в будь-яку годину доби з урахуванням вимог законодавства про охорону праці проходити до будь-яких виробничих, службових, адміністративних приміщень об'єкта відвідування, в яких використовується наймана праця;
- ознайомлюватися з будь-якими книгами, реєстрами та документами, ведення яких передбачено законодавством про працю, що містять інформацію/відомості з питань, які є предметом інспекційного відвідування, невиїзного інспектування, з метою перевірки їх відповідності нормам законодавства та отримувати завірені об'єктом відвідування їх копії або витяги;
- наодинці або у присутності свідків ставити керівнику та/або працівникам об'єкта відвідування запитання, що стосуються законодавства про працю, отримувати із зазначених питань усні та/або письмові пояснення;
Крім цього, п.12 Порядку передбачено, що вимога інспектора праці про надання об'єктом відвідування для ознайомлення документів та/або їх копій чи витягів з документів, пояснень, доступу до приміщень, організації робочого місця, внесена в межах повноважень, є обов'язковою для виконання.
Так, в ході інспекційного відвідування було встановлено порушення законодавства про працю, а саме: вимог ч.3 статті 119 КЗпП.
Згідно з пунктами 19-21 Порядку №295 за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення.
Акт складається в останній день інспекційного відвідування або невиїзного інспектування у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, що його проводив, та керівником об'єкта відвідування або його уповноваженим представником.
Один примірник акту залишається в об'єкта відвідування.
Якщо об'єкт відвідування не погоджується з викладеною в акті інформацією, акт підписується із зауваженнями, які є його невід'ємною частиною.
Зауваження можуть бути подані об'єктом відвідування не пізніше трьох робочих днів з дати підписання акту. Письмова вмотивована відповідь на зауваження надається інспектором праці не пізніше ніж через три робочих дні з дати їх надходження.
За результатами перевірки було складено Акт перевірки додержання суб'єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування №КВ246/611/АВ від 19 лютого 2019 року.
Відповідно до пунктів 23-24 Порядку №295 припис є обов'язковою для виконання у визначені строки письмовою вимогою інспектора праці про усунення об'єктом відвідування порушень законодавства про працю, виявлених під час інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Припис вноситься об'єкту відвідування не пізніше ніж протягом наступного робочого дня після підписання акту (відмови від підписання), а в разі наявності зауважень - наступного дня після їх розгляду.
У приписі зазначається строк для усунення виявлених порушень. У разі встановлення строку виконання припису більше ніж три місяці у приписі визначається графік та заплановані заходи усунення виявлених порушень з відповідним інформуванням інспектора праці згідно з визначеною у приписі періодичністю.
Припис складається у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, який проводив інспекційне відвідування або невиїзне інспектування, та керівником об'єкта відвідування або його уповноваженим представником.
Один примірник припису залишається в об'єкта відвідування.
20 лютого 2019 року інспектором праці ОСОБА_3 було видано позивачу припис про усунення виявлених порушень №КВ246/611/АВ/П, яким встановлено строк до 30 березня 2019 року для усунення виявленого порушення ч.3 статті 119 Кодексу законів про працю України.
Як слідує з матеріалів справи, позивач вважаючи вказаний припис протиправним оскаржив його до суду.
Далі, позивач надав до матеріалів справи копію рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.11.2019 № 640/9879/19, яким скасовано вказаний припис Держпраці. При цьому вказав, що скасування припису на підставі якого прийнято оскаржувану постанову у даній справі, є самостійною підставою для визнання протиправною та скасування такої постанови про накладення штрафу.
Разом з тим, суд критично ставиться до наданого доказу, враховуючи що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду міста Києва від 18.02.2020 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.11.2019 № 640/9879/19 скасовано, та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.
Щодо доводів позивача про те, що контракт про військову службу ОСОБА_1 уклав не в період особливого періоду чи воєнного стану, а за власного волевиявлення працівника, а відтак, банком не було порушено статтю 119 КЗпП по відношенню до такого працівника, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.3 статті 119 КЗпП, згідно якої за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали під час призову.
При цьому, суд звертає увагу, що з аналізу наведеної норми вбачається, що відповідна гарантія передбачена як для осіб, призваних на військову службу так і для осіб, прийнятих на військову службу за контрактом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року№ 3543-XII під особливим періодом слід розуміти період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Згідно ч.1,2 статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч.1,2 статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Відповідно до ч.2 статті 39 Закону № 2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
Як вірно зазначено у позовній заяві позивачем, для вирішення питання про наявність прав та гарантій, передбачених статтею 119 Кодексу законів про працю України, правове значення має, зокрема, термін дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.
Так, 17 березня 2014 року виконуючим обов'язки Президента України видано Указ «Про часткову мобілізацію» №303/2014, який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 1126-VІІ.
Згідно пункту 8 цього Указу, він набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України.
Закон України від 17 березня 2014 року №1126-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» набрав чинності з дня його опублікування, а саме - 18 березня 2014 року.
Відповідно до пункту 3 зазначеного Указу мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом.
Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні, відповідно до абзацу 11 статті 1 Закону України «Про оборону України» та абзацу 4 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», настав особливий період.
В даному конкретному випадку слід зазначити, що закінчення періоду мобілізації не припиняє існування особливого періоду. Закінчення дії особливого періоду в країні пов'язане виключно з прийняттям Президентом України Указу про демобілізацію.
Проте, варто звернути увагу, Президент України відповідного рішення про скасування особливого періоду не приймав.
Аналогічної правової позиції дотримується також і Верховний Суд про що останнім зазначено, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року по справі справа №819/799/16 та від 26 вересня 2018 року у справі № 813/1919/16.
Зокрема, Верховний Суд вказує про те, що сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення такого стану, а тому колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що на даний час в Україні діє особливий період.
В даному випадку однією з умов завершення особливого періоду слід вважати припинення воєнного конфлікту, який зумовив його настання.
Аналізуючи законодавчі приписи та фактичні обставини справи, суд доходить висновку, що оскільки станом на час виникнення спірних правовідносин відсутній Указ Президента України про оголошення демобілізації в розумінні статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», то прийняття ОСОБА_2 на військову службу за контрактом від 21 червня 2018 мало місце під час дії особливого періоду, а тому позивач при вирішенні питання щодо звільнення ОСОБА_2 допустив порушення вимог ч.3 статті 119 КЗпП України.
З огляду на встановлені обставини справи, суд доходить висновку щодо порушення позивачем ч.3 статті 119 КЗпП та, відповідно, прав ОСОБА_2 , у зв'язку з чим відповідачем правомірно прийнято оскаржувану постанову.
Разом з тим позивач дійшов хибного висновку, щодо порушенням відповідачем порядку проведення перевірки позивача, зважаючи на скасування в судовому порядку постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 № 295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в рамках справи 826/8917/17, оскільки станом на момент виникнення спірних правовідносин вказана постанова була чинною.
Щодо наданої до справи позивачем копії постанови Шевченківського районного суду міста Києва від 17.05.2019 № 757/12139/19-п, суд зазначає, що така не має відношення до предмету розгляду у даній справі.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач діяв правомірно приймаючи спірну постанову про накладення штрафу, а відтак, підстави для задоволення позову відсутні.
Всі інші доводи позивача не спростовують висновків суду про відмову у задоволенні позову.
При вирішенні даної справи суд враховує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За наслідком здійснення аналізу оскаржуваних рішень на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -
У задоволенні позовних вимог акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» - відмовити повністю.
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.
Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Р.О. Арсірій