Дата документу 30.06.2021 Справа № 335/3757/20
Єдиний унікальний №335/3757/20 Головуючий у 1 інстанції Геєць Ю.В.
Провадження № 22-ц/807/1286/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
30 червня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення,-
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
В обґрунтування позову зазначала, що 23.10.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про позику грошей, згідно якого позичальник позичив у позикодавця грошові кошти у сумі 485 000,00 грн., що на момент укладення цього договору за курсом продажу доларів США Національним Банком України є еквівалентом суми 59200,00 доларів США.
Згідно п. 3. вищезазначеного договору ОСОБА_2 зобов'язалась повернути грошові кошти до 22.10.2013 року.
Відповідно до п. 3 договору позики грошових коштів «у разі прострочення повернення боргу Позичальник зобов'язується відшкодувати завдані простроченням збитки та сплатити штраф у розмірі 0,4% від суми боргу за кожен день прострочки».
23.10.2012 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О.В. за р.н. 3695 було посвідчено договір іпотеки, за яким у забезпечення виконання зобов'язань за договором позики від 23.10.2012 року було передано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить по 1/4 частині іпотекодавцям ОСОБА_2 , ОСОБА_5 (яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), правонаступником якої є ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Згідно проведеної оцінки ПП ОСОБА_6 від 30.04.2020 року, вартість квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 становить 400 000,00 грн.
Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується зокрема до вимог про стягнення неустойки (пені, штрафу).
Офіційний курс НБУ станом на 17.03.2020 року згідно сайту НБУ 26,52 грн. за один долар США.
У зв'язку з вищенаведеним сума боргу складає: за тілом кредиту: 59200,00 доларів США X 26,52 = 1 569 984,00 грн., по сумі штрафів за період з 23.10.2012р. по 22.10.2013р.: 1940,00 грн. X 365 = 708 100,00 грн. Загальна сума боргу складає 1 569 984,00 грн. + 708 100,00 грн. = 2 278 084,00 грн.
Станом на 04.05.2020 року заборгованість за договором позики не погашена.
17.03.2020 року ОСОБА_2 була направлена вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, яка відповідачем отримана не була.
17.03.2020 року ОСОБА_2 , як правонаступнику ОСОБА_5 , була направлена вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, яка відповідачем отримана не була.
17.03.2020 року ОСОБА_3 була направлена вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, яка останнім отримана не була.
17.03.2020 року ОСОБА_4 була направлена вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, яка була отримана саме ОСОБА_2 10.04.2020 року.
ОСОБА_1 не є спеціалістом в області права, тому у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 22.10.2013 року не виконала свої зобов'язання за договором позики, звернулась за правовою допомогою юриста.
26.12.2014 року до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя було подано позов про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності та зняття арешту з майна.
18.08.2015 року Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя було прийнято рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності та зняття арешту були задоволені.
15.06.2016 року Апеляційним судом Запорізької області вищезазначене рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя було скасовано, у зв'язку з тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки не підлягає задоволенню, оскільки такий спосіб є позасудовим способом врегулювання цього питання.
Вказаним рішенням суду було встановлено, що ОСОБА_2 є правонаступником ОСОБА_5 , та остання залучалась до участі у справі у якості правонаступника, оскільки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла.
Наприкінці червня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до іншого представника за правовою допомогою.
У вересні 2016 року представником ОСОБА_1 було подано позов про стягнення боргу з ОСОБА_2 до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя.
Ухвалою судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2016 року позов було повернуто позивачу, оскільки ОСОБА_2 була зареєстрована у Комунарському районі, тому справа була підсудна Комунарському районному суду м. Запоріжжя.
22.10.2016 року ухвалою судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя було повернуто судовий збір позивачу.
28.12.2016 року представник ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до Комунарського районного суду м. Запоріжжя про стягнення боргу з ОСОБА_2
12.01.2017 року суддею Комунарського районного суду м. Запоріжжя було відкрито провадження по справі. 20.03.2017 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя було винесено заочне рішення, яким позовні вимоги задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 2 573 755,00 грн.
01.11.2017 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя була винесена ухвала про скасування заочного рішення та призначено справу до розгляду у загальному порядку.
25.02.2019 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя було винесено рішення, яким у задоволенні позову було відмовлено у зв'язку зі спливом строку позовної давності.
Представником ОСОБА_1 вищезазначене рішення суду оскаржено у апеляційному порядку не було.
У зв'язку з вищенаведеними обставинами взагалі не зрозуміло, чого представником ОСОБА_1 був обраний спосіб захисту саме стягнення боргу з ОСОБА_2 , оскільки у будь-якому разі, це рішення унеможливлювало звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки предмет іпотеки належав на праві спільної сумісної власності чотирьом особам і своїми не професійними діями фактично ускладнив реалізацію права на захист своїх законних прав та інтересів ОСОБА_1 .
Також окремо зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла іпотекодавець ОСОБА_5 , її правонаступником є ОСОБА_2 , але станом на 04.05.2020 року вона не здійснила реєстрацію 1/4 квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично є спадкоємцем померлої, оскільки є її донькою. Усі вищезазначені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 фактично з 26.12.2014 року скористалась свої правом на захист своїх законних прав та інтересів, але лише тільки через свою юридичну необізнаність та непрофесійність попередніх представників до цього часу не може задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки.
Посилаючись на правовий висновок Верховного суду України у справі № 6-2962цс16 та на положення ст.ст. 1268, 1270 1296 1297, 1282 ЦК України зазначає, що спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен зі спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі. Разом з тим, позивач вказує, що положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред'явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право.
Додатково в позові позивач зазначає, що відповідно до ст. 109 ЖК України звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду, виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.
Просила суд звернути стягнення на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить по 1/4 частині іпотекодавцям ОСОБА_2 , ОСОБА_5 (яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ) правонаступником якої є ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 278 084,00 грн. за договором позики від 23.10.2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів за ціною, яка буде встановлена в рамках виконавчого провадження. Виселити з квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 січня 2021 року позовні вимоги залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_7 , надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки позивач міг пред'явити позов до іпотекодавців, відповідачів у справі, починаючи від дати невиконання боржником, ОСОБА_2 , забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі - 22.10.2013 року) протягом трьох років (до 22.10.2016 року), проте до суду звернувся з позовом 05.05.2020 року, тобто зі спливом строку позовної давності більше ніж на 3 роки 5 місяців.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 23.10.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про позику грошей, згідно якого позичальник позичив у позикодавця грошові кошти у сумі 485 000,00 грн., що на момент укладення цього договору за курсом продажу доларів США Національним Банком України є еквівалентом суми 59200,00 доларів США.
Умовами вказаного договору позики, передбачено дату остаточного повернення займу - 22 жовтня 2013 року. Зазначена обставина встановлена також рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 лютого 2019 року
23.10.2012 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О.В. за р.н. 3695 було посвідчено договір іпотеки, за яким у забезпечення виконання зобов'язань за договором позики від 23.10.2012 року було передано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить по 1/4 частині іпотекодавцям ОСОБА_2 , ОСОБА_5 (яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), правонаступником якої є ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Згідно п. 1 договору іпотеки, сторони узгодили, що іпотека за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя, що виникають з Договору про позику грошей від 23.10.2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ,, за умовами якого Позичальник зобов'язана до 23.10.2013 року включно повернути Позикодавцю гроші в розмірі 485000 гривень, що є еквівалентом 59200 доларів США (а.с. 23-28).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло у кредитора, позивача у справі, у зв'язку з невиконанням боржником, ОСОБА_8 , вимоги про повернення боргу в повному обсязі, з 22.10.2013 року.
ОСОБА_1 могла пред'явити позов до іпотекодавців, відповідачів у справі, протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Таким чином, суд першої інстанції з урахуванням приписів статей 256, 257, 261, 267, 252-255 ЦК України та ЗУ «Про іпотеку» дійшов вірного та обґрунтованого висновку про те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки позивач міг пред'явити позов до іпотекодавців, відповідачів у справі, починаючи від дати невиконання боржником, ОСОБА_2 , забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі - 22.10.2013 року) протягом трьох років (до 22.10.2016 року), проте до суду звернувся з позовом 05.05.2020 року, тобто зі спливом строку позовної давності більше ніж на 3 роки 5 місяців.
Вказаний висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою викладеною у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 року у справі № 357/9126/17-ц (провадження 61-36495св18).
В позовній заяві та апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що вона не є спеціалістом в області права, тому у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 22.10.2013 року не виконала свої зобов'язання за договором позики, вона звернулася за правовою допомогою до юриста.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 була обізнана про те, що 22.10.2013 року відповідач ОСОБА_2 , не виконала свої зобов'язання за договором позики, тим самим визнає факт порушення зобов'язання саме 22.10.2013 року.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 22.12.2014 року звернулася до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності та зняття арешту з майна.
Враховуючи вказану обставину, судом зроблено вірний висновок про те, що ОСОБА_1 була обізнана, що вправі, через порушення зобов'язання ОСОБА_2 по поверненню боргу за договором позики, яке виникло 22.10.2013 року, звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та звернулася з ним.
Зверненням до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 заявила відповідачам про своє бажання звернути стягнення на предмет іпотеки, через невиконання договору займу ОСОБА_8 .
Крім того, звернення до суду в грудні 2014 року з позовом про звернення стягнення шляхом визнання права власності на предмет іпотеки та виселення у справі № 335/15373/14-ц до іпотекодавців, відповідачів у справі, підтверджує не тільки юридичну обізнаність позивача щодо такого способу задоволення своїх вимог як звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення відповідачів, а й відсутність у неї будь-яких перешкод для цього.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області у справі № 335/15373/14-ц від 15.06.2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до іпотекодавців, відповідачів, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності і виселення відмовлено у зв'язку з тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки не підлягає задоволенню, оскільки такий спосіб є позасудовим способом врегулювання цього питання (а.с. 107-110).
З огляду на зазначене, встановлено, що з моменту ухвалення рішення Апеляційним судом Запорізької області 15.06.2016 року у справі № 335/15373/14-ц, ОСОБА_1 було відомо, що вона вправі звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів, що роз'яснено в мотивувальній частині рішення апеляційного суду від 15.06.2021 року
З дати винесення рішення апеляційного суду Запорізької області у справі № 335/15373/14-ц, пройшов строк позовної давності на звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів, право на подачу якого було роз'яснено цим рішенням.
З позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 визнає, що їй з рішення апеляційного суду Запорізької області у справі № 335/15373/14-ц від 15.06.2021 року було відомо, що ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 (іпотекодавець) померла та її правонаступником є ОСОБА_2 .
Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що з часу винесення рішення апеляційного суду Запорізької області у справі № 335/15373/14-ц від 15.06.2016 року, ОСОБА_1 було відомо, що іпотекодавець ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла та її правонаступником є ОСОБА_2 .
Проте, ОСОБА_1 навіть з дня винесення цього рішення та роз'яснення ним про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів й доведення до відома позивача про правонаступництво після смерті іпотекодавця, ОСОБА_5 , не звернулася в трирічний строк з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів.
Обґрунтовуючи поважність причин звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилається на те, що після смерті іпотекодавця ОСОБА_5 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), станом на 04.05.2020 року, ОСОБА_2 не здійснила реєстрацію квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Проте, колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що в силу приписів статей 1281 і 1282 ЦК України та статей 17 і 23 Закону України „Про іпотеку”, не оформлення спадщини після смерті іпотекодавця не є перепоною для звернення до суду з позовом, що й доводить сам факт звернення з цим позовом до суду позивача ОСОБА_1 , незважаючи на не оформлення спадщини після смерті іпотекодавця до теперішнього часу.
Також, в якості поважної причини пропуску позовної давності на звернення до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказує на те, що 25.02.2019 року суддею Комунарського районного суду м. Запоріжжя у справі № 333/7459/16-ц було винесено рішення, яким у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором займу від 23.10.2012 року було відмовлено через пропуск строк позовної давності на звернення до суду, так як позов подано 28.12.2016 року. Через що, посилаючись на не професійність юриста позивача, просила суд визнати це поважною причиною пропуску строку позовної давності на звернення до суду з цим позовом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з цього приводу щодо того, що не професійність юриста не може бути визнана поважною причиною пропуску строку на звернення до суду.
Крім того, враховуючи рішення апеляційного суду Запорізької області у справі № 335/15373/14-ц від 15.06.2016 року, яке ухвалено до звернення до суду з позовом до ОСОБА_8 про стягнення суми боргу у справі № 333/7459/16-ц, ОСОБА_1 було відомо, що іпотекодавець ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла та її правонаступником є ОСОБА_2 ..
Проте, навіть з дня ухвалення вищевказаного рішення суду ОСОБА_1 в належні строки не звернулася до суду з таким позовом.
Враховуючи приписи статей 76, 81, 82 ЦПК України, судом першої інтонації обґрунтовано визнано не поважними підстави визначені в позові для поновлення строку звернення до суду з цим позовом з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних.
Крім того, рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2017 року у справі № 333/7459/16-ц встановлено, що через пропуск ОСОБА_1 позовної давності на зверненні до суду, позивач втратила можливість стягнення з відповідача, ОСОБА_2 , суми боргу за договором позики, укладеним 23.10.2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
З огляду на те, що судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як пред'явленням позову про стягнення заборгованості, так і пред'явленням позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у погашення заборгованості, подання позову про стягнення суми боргу за договором займу, зобов'язання по якому забезпечені іпотекою, за яким відмовлено у його задоволенні через пропуск строку на зверненні до суду, перешкоджає задоволенню позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з аналогічних підстав.
ОСОБА_1 мала право пред'явити позов до іпотекодавців протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (з 22.10.2013 року), проте звернулася до суд з позовом лише 05.05.2020 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Про застосування якої заявлено відповідачами у справі
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.07.2018 року у справі № 522/31199/13-ц (провадження 61-3872св18).
ОСОБА_1 не надано доказів пред'явлення своїх вимог до спадкоємця, іпотекодавця ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , до її правонаступника, ОСОБА_2 , протягом 6 місяців з дня смерті ОСОБА_5 , що є також підставою відмови в задоволенні позову на звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_2 .
Таким чином, вимоги про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_2 не підлягають задоволенню, так як вони є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів, які не підлягають задоволенню.
Вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилаються скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 січня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 06 липня 2021 року.
Головуючий
Судді: