25 червня 2021 року Справа № 160/5521/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи "Кам'янська виправна колонія (№34)" про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
12 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Державної установи "Кам'янська виправна колонія (№34)", в якій просить:
визнати протиправними дії (бездіяльність) Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» (адреса:51912, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вул. Михайла Грушевського, 214, код ЄДРПОУ 08562967) щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату мені в день звільнення (16.10.2020) компенсації за не отримане речове майно в сумі 9337,55 грн.;
стягнути з Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» (адреса:51912, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вул. Михайла Грушевського, 214, код ЄДРПОУ 08562967) на мою користь грошову компенсацію вартості за не отримане речове майно в сумі 9337,55 грн.
стягнути з Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» (адреса: 51912, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вул. Михайла Грушевського, 214, код ЄДРПОУ 08562967) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) в мою користь за період з 17.10.2020 по день фактичного розрахунку, виходячи із розрахунку 292,55 грн. в день (станом на 07.04.2021 розмір виплати становить 50 318,60 грн. - 172 дня*292,55 грн.).
В обґрунтування позову позивач зазначила, що при її звільненні 16.10.2020 року Державною установою «Кам'янська виправна колонія (№34)» не було проведено повного розрахунку, а саме не було здійснено виплату грошової компенсації за не отримане речове майно особистого користування відповідно до п. 5 ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п.7 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», та до теперішнього часу вказану компенсацію не отримала.
Позивач вважає, що дії посадових осіб ДУ «Кам'янська виправна колонія (№34)» щодо не проведення з нею повного розрахунку при звільненні, в частині невиплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна в сумі 9337,55 грн. є протиправними, а невиплата грошової компенсації - необгрунтованою та протиправною оскільки згідно з пунктом 27 цього Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби під час звільнення зі служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.
Крім того, позивач стверджує, що у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при її звільненні, вона має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, що передбачено положеннями ст. ст. 116, 117 КЗпП України.
Ухвалою суду від 19 квітня 2021 року відкрито спрощене провадження у справі без виклику учасників справи.
17 травня 2021 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позову, зазначивши, що підставою для виплати грошової компенсації замість предметів речового майна особистого користування є виключно заява колишнього працівника, а не факт його звільнення. День підписання наказу про звільнення є підставою тільки для визначення ціни, за якою фіксується вартість предметів речового майна (п. 27 Порядку № 578).
Як свідчать матеріали справи, 18 березня 2021 р. ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою від 17.03.2021 р. про виплату грошової компенсації з посиланням на п. 27 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 року № 578, та 18 березня 2021 р. до Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.
Позивачем не надано доказів звернення до відповідача із заявою про виплату грошової компенсації в день звільнення.
Отже, представник відповідача наголосив, що вимоги позивачки щодо визнання бездіяльності ДУ «Кам'янська виправна колонія (№34)» щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату в день звільнення (16.10.2020) компенсації за не отримане речове майно в сумі 9 337,55 грн. є безпідставними та не грунтуються на вимогах закону.
Крім того, відповідно до платіжного доручення № 14 від 09.04.2021 р., яке одержане 09.04.2021 р. та проведено (оплачене) Казначейством 12.04.2021 р., ОСОБА_1 на її картковий рахунок були перераховані кошти за компенсацію речового майна в сумі 9 197,49 грн., що є залишком від суми 9 337,55 грн. після утримання 1,5 % військового збору (платіжне доручення про перерахування військового збору №15 від 09.04.2021 р.).
Таким чином, на момент звернення з позовом та відкриття провадження у справі № 160/5521/21 заборгованості відповідача перед колишнім працівником ОСОБА_1 за не отримане речове майно не існувало, що виключає підстави для звернення до суду за захистом порушеного права в цій частині.
Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) за період з 17.10.2020 по день фактичного розрахунку, представник відповідача зазначив, що вказана вимога також не підлягає задоволенню, оскільки 12.04.2021 р. відбулось зарахування на картковий рахунок ОСОБА_1 грошової суми компенсації речового майна.
Задля реалізації права на отримання речового майна особистого користування або відповідної грошової компенсації позивач (звільнений працівник) має висловити бажання отримати або речове майно або грошову компенсацію.
Між тим, як зазначено вище, ОСОБА_1 не надано доказів звернення до відповідача в день звільнення із заявою про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна.
В свою чергу, обов'язок відповідача щодо виплати компенсації виникає з моменту реалізації права позивачки шляхом висловлювання бажання щодо його реалізації, а саме: з дати подачі відповідної заяви, тобто з 18.03.2021 р.
Крім того, настання відповідальності відповідача за ст.117 КЗпП України необхідно встановити, чи були на час звільнення належні до виплати ОСОБА_1 суми (в даному випадку грошова компенсація за неотримане речове майно) та чи була наявна вина відповідача щодо невиплати цих сум у строки зазначені в ст. 116 КЗпП.
Враховуючи, що доказів подання заяви ОСОБА_1 до ДУ «Кам'янська виправна колонія (№34)» про виплату їй в день звільнення компенсації за не отримане речове майно позивачем не надано, вина відповідача у не проведенні розрахунку у день звільнення з позивачкою відсутня.
Також, представник відповідача наголосив, що компенсація за не отримане речове майно по своїй суті є одноразовою виплатою, яка не включається до складу грошового забезпечення та не є обов'язковою формою забезпечення соціальних гарантій при звільненні для персоналу кримінально-виконавчої служби. Відтак, несвоєчасна виплата такої компенсації не дає підстав для застосування передбаченої ст. 117 Кодексу законів про працю України відповідальності.
Крім того, представник відповідача підкреслив, що при визначенні суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок суду необхідно виходити із критеріїв співрозмірності та пропорційності, про що було зазначено, зокрема, у постанові Верховного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
25 травня 2021 року на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій вона зазначила, що твердження відповідача про те, що грошова компенсація за не отримане речове майно особистого користування не входить до складу грошового забезпечення та з цієї причини не тягне за собою відповідальність згідно ст. 117 КЗПП, є помилковим, оскільки норми ст.ст. 116, 117 КЗПП встановлюють імперативний обов'язок роботодавця виплатити працівнику при звільненні всі належні йому суми, а не тільки складові грошового забезпечення (заробітної плати).
Посилання відповідача на відсутність встановленого та доведеного позивачем належними допустимими та достовірними доказами факту звернення позивача до нього на момент звільнення за виплатою грошової компенсації за не отримане речове майно, як правової підстави, що зумовлює виникнення у роботодавця на момент звільнення обов'язку сплатити всі належні працівникові суми та провести з ним остаточний розрахунок згідно приписів ст. ст. 116,117 КЗпП України, є також помилковим, оскільки довідка про виплату позивачу грошової компенсації за речове майно була складена, зареєстрована в установленому порядку та підписана посадовими особами відповідача 16.10.2020, тобто в останній робочий день перед звільненням. Таким чином, відповідачу було достовірно відомо про бажання позивача отримати грошову компенсацію замість предметів речового майна при звільненні, та відповідно у відповідача виник обов'язок виплатити грошову компенсацію за речове майно саме в день звільнення позивача зі служби.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - позивач з 14.10.2008 р. по 16.10.2020 р. працювала в Державній установі «Кам'янська виправна колонія (№34)» (адреса: 51912, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вул. Михайла Грушевського, 214, код ЄДРПОУ 08562967).
Наказом Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» від 13.10.2020 року за номером 193/ОС-20 «Про особовий склад», позивача було звільнено зі служби у Державній кримінально-виконавчій службі України (за власним бажанням) 16.10.2020 року.
З доводів позивача вбачається, що при її звільненні 16.10.2020 року відповідачем не було проведено повного розрахунку, а саме не було здійснено виплату грошової компенсації за не отримане речове майно особистого користування.
У зв'язку з цим 17.03.2021 року позивач звернулася до відповідача з електронним листом, в якому просила надати інформацію щодо розміру та строків виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна особистого користування.
Листом від 01.04.2021 року №34/4-10-21/Л-9 відповідач повідомив позивача, що розрахунок за довідкою №8 про виплату їй грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна буде проведений установою при наявності фінансової можливості в найкоротші терміни.
Крім того, 17.03.2021 позивач направила запит електронною поштою на офіційну поштову скриньку ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання покарань та пробації Міністерства юстиції, якому підпорядковується Державна установа «Кам'янська виправна колонія (№34)», з метою встановлення причини не проведення з нею повного розрахунку в частині не виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, роз'яснення причин неможливості її виплати, а також надання довідки про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна.
На вказане звернення Південно-Східне міжрегіональне управління з питань виконання покарань та пробації Міністерства юстиції відповіло листом від 22.03.2021 року, в якому повідомило позивача, що відповідно до п.22 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 14 серпня 2013 року №578, грошова компенсація за належні до видачі предмети речового майна виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Виплата грошової компенсації буде проведена після надходження відповідних коштів на реєстраційний рахунок Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)».
Вказані обставини і стали підставою для звернення позивача до суду.
Згідно ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 року №2713-ІV (далі Закон №2713-ІV) держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.
Частиною 2 статті 23 Закону України №2713-ІV визначено, що умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.
Відповідно до ч.5 статті 23 Закону України №2713-ІV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №578 від 14.08.2013 року затверджено Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - Порядок № 578).
Відповідно до п.1 затвердженого Порядку №578, останній визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.
Речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі - речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань (п.2 цього Порядку).
Пунктами 8, 9 зазначеного Порядку визначено, що речове майно особистого користування видається особам із числа персоналу безоплатно за нормами забезпечення №1-5, а інвентарне майно - за нормами №6-13. Право на забезпечення речовим майном за встановленими нормами забезпечення мають: особи рядового і начальницького складу - з дня присвоєння їм відповідних спеціальних звань та/або призначення на посади; курсанти - з дня зарахування їх до списків навчальних закладів; спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами, - з дня призначення на відповідні посади. Видача речового майна в особисте користування проводиться згідно з антропометричними даними (зріст, об'єм грудей, шиї, голови, розмір взуття). Забезпечення речовим майном осіб із числа персоналу здійснюється в органах і установах, де вони проходять службу або працюють. Поставлення на речове забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - особи рядового і начальницького складу) в органі чи установі здійснюється на підставі наказу керівника органу чи установи про призначення на посаду та атестата на предмети речового майна за формою згідно з додатком 1, а у разі присвоєння особі первинного спеціального звання або призначення на посаду спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами, - на підставі відповідного наказу керівника органу чи установи.
Особам рядового і начальницького складу (крім курсантів) після перших трьох років служби за їх бажанням та рішенням керівника органу чи установи дозволяється за умови наявності в їх користуванні придатних до використання предметів раніше виданого речового майна особистого користування замість одних предметів, передбачених нормами забезпечення, отримувати інші, вартість яких не перевищує вартості предметів, що замінюються, або отримувати за них грошову компенсацію. Грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі (п. 22 Порядку №578).
Згідно п. 23 Порядку №578 грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається ДПтС відповідно до їх закупівельної вартості.
Пунктом 27 Порядку передбачено, що під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.
Згідно п. 60 Порядку №578 для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.
Судом також встановлено, що відповідно до платіжного доручення № 14 від 09.04.2021 р., яке одержане 09.04.2021 р. та проведено (оплачене) Казначейством 12.04.2021 р. ОСОБА_1 перераховано кошти за компенсацію речового майна в сумі 9 197,49 грн., що є залишком від суми 9 337,55 грн. після утримання 1,5 % військового збору (платіжне доручення про перерахування військового збору №15 від 09.04.2021 р.).
Таким чином, на цей час заборгованість відповідача перед позивачем відсутня..
Враховуючи, що відповідачем перераховано на рахунок позивача кошти за компенсацію речового майна тільки у квітні 2021 року, суд приходить до висновку, що вимога позивача про визнання протиправними дії (бездіяльність) відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні компенсації за не отримане речове майно підлягає задоволенню, а вимога про стягнення з Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за не отримане речове майно в сумі 9337,55 грн. задоволенню не підлягає.
Щодо вимоги позивача стягнути з Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) на її користь за період з 17.10.2020 по день фактичного розрахунку, виходячи із розрахунку 292,55 грн. в день (станом на 07.04.2021 розмір виплати становить 50 318,60 грн. - 172 дня*292,55 грн.), суд має зазначити наступне.
Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в своїх рішеннях, зокрема, у справах №806/2164/16 (постанова від 30.01.2019р.), № 814/2563/16 (постанова від 12.12.2018р.) неодноразово висловлював позицію, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.
Таким чином, у даному випадку пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Вказана позиція також викладена Верховним Судом у постанові від 25.04.2018 р. у справі №823/64/16.
В даному випадку суд звертає увагу, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні позивача не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи те, що станом на день звільнення позивача спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці працівників кримінально-виконавчих установ, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосувати норми статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення працівника з кримінально-виконавчої установи.
Аналогічну правову позицію зазначив Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2018 року по справі № 806/1183/16.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Згідно пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі,- наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Суд вважає помилковими доводи відповідача стосовно того, що грошова компенсація за неотримане речове майно особистого користування не входить до складу грошового забезпечення та з цієї причини не тягне за собою відповідальність згідно ст. 117 КЗпП, оскільки норми статей 116, 117 КЗпП встановлюють імперативний обов'язок роботодавця виплатити працівнику при звільненні всі належні йому суми, а не тільки складові грошового забезпечення (заробітної плати).
Посилання відповідача на відсутність встановленого та доведеного позивачем належними допустимими та достовірними доказами факту звернення позивача до нього на момент звільнення за виплатою грошової компенсації за неотримане речове майно, як правової підстави, що зумовлює виникнення у роботодавця на момент звільнення обов'язку сплатити всі належні працівникові суми та провести з ним остаточний розрахунок згідно приписів ст.ст. 116, 117 КЗпП України, є також помилковим оскільки довідка про виплату позивачу грошової компенсації за речове майно була складена, зареєстрована в установленому порядку та підписана посадовими особами відповідача 16.10.2020, тобто в останній робочий день позивача перед звільненням. Отже, відповідачу було достовірно відомо про бажання позивача отримати грошову компенсацію замість предметів речового майна при звільненні на день її звільнення зі служби, та відповідно у відповідача виник обов'язок виплатити грошову компенсацію за речове майно саме в день звільнення зі служби.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Судом встановлено, що позивач була звільнена 16.10.2020 року, однак остаточний розрахунок здійснено 09.04.2021 року.
Таким чином, відповідач допустив протиправні дії щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за не отримане речове майно особистого користування, чим порушив права позивача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку, що положення статей 116, 117 КЗпП України підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Однак, заявлену позивачем суму виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 50 318,6 грн. суд вважає не співмірною та не пропорційною сумі, яка була виплачена із затримкою, а саме у розмірі 9 197, 49 грн.
В пункті 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Вирішуючи вимогу позивача про стягнення з Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд враховує висновки Верховного Суду України, що висловлені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-1 113с16).
У пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зафіксовано, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
В постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) Верховний Суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, пропорційно загальному розміру належних позивачеві при звільненні виплат.
Таким чином, оскільки грошову компенсацію із затримкою позивачу було виплачено у розмірі 9 197, 49 грн., то відповідно, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача виплатити позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні також у сумі 9 197,49 грн.
Таким чином, в цій частині позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст. ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» (51912, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вул. Михайла Грушевського, 214, код ЄДРПОУ 08562967) щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 в день звільнення 16 жовтня 2020 року з грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Стягнути з Державної установи «Кам'янська виправна колонія (№34)» (51912, Дніпропетровська область, м. Кам'янське, вул. Михайла Грушевського, 214, код ЄДРПОУ 08562967) на користь ОСОБА_1 відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) у розмірі 9 197, 49 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.М. Олійник