06 липня 2021 року
м. Київ
справа № 175/1506/18
провадження № 51-3266ск21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у кримінальному провадженні № 12018040440000741 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Суть питання
Вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2021 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 2 ст. 389 КК до покарання у виді арешту на строк 5 місяців. На підставі ч. 1 ст. 71, ч. 1 ст. 72 КК йому визначено остаточне покарання у виді арешту на строк 5 місяців 15 днів.
Згідно з вище указаним вироком ОСОБА_4 визнано винуватим в ухиленні від відбування покарання у виді громадських робіт за таких обставин.
Так, 16 квітня 2018 року до Дніпровського районного сектору з питань пробації м. Дніпра Південно-Східного МРУ ВКП МЮУ надійшли розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили, та копія цього вироку щодо ОСОБА_4 для виконання.
24 квітня 2018 року засудженому ОСОБА_4 представником зазначеного сектору з питань пробації під підпис були роз'яснені порядок і умови відбування покарання у виді громадських робіт, а також можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання за ч. 2 ст. 389 КК, та того ж дня йому видано направлення до Любимівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області для відбування цього покарання.
Однак засуджений, усвідомлюючи протиправність своїх дій та маючи умисел на ухилення від відбування громадських робіт, без поважних причин жодного разу не вийшов на роботу до Любимівської сільської ради, таким чином ухилився від відбування призначеного йому покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 31 березня 2021 року вирок Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2021 року стосовно ОСОБА_4 залишив без змін.
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що підставою для складання подання щодо вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 були повідомлення Любимівської сільської ради від 01 червня 2018 року № 558 та від 20 червня 2018 року № 634 за підписом її голови ОСОБА_6 .
Проте, як стверджує захисник, під час особистої розмови із ОСОБА_6 останній повідомив, що підписи на вищевказаних документах йому не належать і він повідомив, що пам'ятає, як ОСОБА_4 навесні 2018 року відбував покарання у виді громадських робіт.
Також захисник звертає увагу, що клопотання сторони захисту про допит ОСОБА_6 було відхилене апеляційним судом.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим судом.
За ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Частиною 1 ст. 438 КПК передбачено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Водночас у ході перевірки судового рішення не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновку суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК.
Так, поряд з іншими доказами, суд обґрунтовано послався на показання:
- свідка ОСОБА_7 , яка повідомила, що з 24 квітня 2018 року на обліку Дніпровського РС з питань пробації перебував ОСОБА_4 як засуджений за вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2017 року до покарання у виді громадських робіт на строк 120 годин. Цього ж дня засудженому під підпис були роз'яснені порядок і умови відбування покарання, можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання, видано направлення до Любимівської сільської ради, де з 25 квітня 2018 року він мав приступити до відбуття громадських робіт. Згідно з повідомленнями сільської ради засуджений жодної години не відпрацював. 12 червня 2018 року ОСОБА_4 у своїх поясненнях указав, що не приступив до виконання робіт через хворобу, але будь-яких документів на підтвердження цього не надав, оскільки не звертався до медичного закладу. Того ж дня йому було винесено письмове застереження у вигляді попередження, повторно роз'яснено про наслідки невиконання покарання та видане повторне направлення до Любимівської сільської ради. Однак засуджений продовжив ухилятися від відбування призначеного покарання, а тому нею було направлено подання щодо вирішення питання про притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі;
- свідка ОСОБА_8 , яка в суді пояснила, що працює секретарем у Любимівській сільській раді та до її обов'язків входить, у тому числі, контроль за виконанням особами покарань у виді громадських робіт. З квітня 2018 року ОСОБА_4 жодного разу не з'явився до сільської ради для відпрацювання 120 годин громадських робіт, призначених йому за вироком суду, про що вона двічі письмово повідомляла Дніпровський РС з питань пробації. Крім того, свідок повідомила, що ОСОБА_4 відбував громадські роботи як адміністративне стягнення за вчинення адміністративного правопорушення.
Також суд обґрунтовано послався на матеріали кримінального провадження, а саме подання начальника Дніпровського РВ філії ДУ «Центр пробації» ОСОБА_7 від 22 червня 2018 року (з додатками до нього) щодо вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 , який ухилився від відбування покарання у виді громадських робіт на строк 120 годин, призначеного за вироком Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 05 жовтня 2017 року.
Оцінивши всі зібрані докази відповідно до ст. 94 КПК з точки зору їх належності, допустимості й достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку, місцевий суд, провівши судовий розгляд у межах пред'явленого обвинувачення, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_4 та необхідність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 389 КК як ухилення засудженого від відбування покарання у виді громадських робіт.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій просив вирок скасувати, а кримінальне провадження закрити у зв'язку з недоведеністю винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення. Обґрунтовуючи свої вимоги крім іншого, указував, що голова Любимівської сільської ради під час зустрічі із захисником заперечував наявність його підписів на повідомленнях Любимівської сільської ради № 558 та № 634 і припускав, що їх могла поставити замість нього ОСОБА_8 , яка працювала секретарем, а також голова зазначив, що пам'ятає, як навесні 2018 року обвинувачений прибував до сільської ради для відбування покарання і працював на суспільно корисних роботах. Крім того, захисник зауважив, що подання стосовно вирішення питання про притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності було складено на підставі документів за підписом голови Любимівської сільської ради ОСОБА_6 , який не був допитаний ані під час досудового розслідування, ані під час судового засідання.
Переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, суд дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі захисника доводам, які аналогічні викладеним ним і в касаційній скарзі, та обґрунтовано відмовив у їх задоволенні.
Так, апеляційний суд у своєму рішенні вказав про відсутність сумнівів у достовірності показань свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які є логічними, послідовними й узгодженими як між собою, так і з іншими письмовими доказами у провадженні.
Крім того, зазначив, що під час вивчення матеріалів кримінального провадження також не виявлено даних, які би давали підстави вважати, що свідки з будь-яких причин обмовили чи могли обмовити ОСОБА_4 , а тому доводи апеляційної скарги в цій частині визнані необґрунтованими.
Водночас суд апеляційної інстанції вказав, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення підтверджується й наявними в матеріалах провадження письмовими доказами, зокрема поданням начальника Дніпровського РВ філії ДУ «Центр пробації» від 22 червня 2018 року № 1587, в якому зазначено фактичні обставини вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України, та прохання вирішити питання про притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.
До того ж апеляційний суд зауважив, що під час судового розгляду в суді першої інстанції ОСОБА_4 неодноразово зазначав про наявність свідків, які могли підтвердити факт часткового відбування громадських робіт, однак протягом тривалого розгляду не зміг ані зазначити анкетних відомостей цих свідків, ані забезпечити їх явки в судове засідання місцевого суду, а тому суд першої інстанції обґрунтовано визнав ці доводи голослівними.
Стосовно доводів захисника про те, що голова Любимівської сільської ради під час зустрічі із захисником заперечував наявність на повідомленнях Любимівської сільської ради № 558 та № 634 його підписів та зазначив, що пам'ятає, як навесні 2018 року обвинувачений прибував до сільської ради для відбування покарання і працював на суспільно корисних роботах, то вони визнані апеляційним судом безпідставними, оскільки в матеріалах кримінального провадження відсутні докази на їх підтвердження.
Крім того, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що ст. 39 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено обов'язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування засудженими покарання у виді громадських робіт. Частиною 1 цієї статті, крім інших обов'язків, передбачено своєчасне повідомлення уповноваженого органу з питань пробації про ухилення засудженого від відбування покарання та переведення його на інше місце роботи, появу на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння, порушення громадського порядку.
Водночас ч. 2 ст. 40 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що стосовно особи, яка ухиляється від відбування покарання у виді громадських робіт, уповноважений орган з питань пробації надсилає матеріали правоохоронним органам для відповідного реагування для вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до статті 389 Кримінального кодексу України.
Указані положення закону свідчать, що саме уповноважений орган з питань пробації вирішує питання щодо наявності підстав для надсилання матеріалів правоохоронним органам для відповідного реагування, а також вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності, а не інші особи чи органи.
Зважаючи на приписи вказаних статей і показання засудженого ОСОБА_4 , який не заперечував, що не відбув призначеного йому покарання у виді громадських робіт за вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2017 року, в Любимівської сільської ради як органу, де ОСОБА_4 мав відбувати покарання, виникав обов'язок повідомити уповноважений орган з питань пробації про ухилення засудженого від відбування покарання.
Посилання захисника на пояснення ОСОБА_6 , який йому повідомляв, що пам'ятає, як ОСОБА_4 навесні 2018 року відбував покарання у виді громадських робіт, є безпідставними, оскільки свідок ОСОБА_8 під час допиту в суді першої інстанції зазначила, що ОСОБА_4 відбував громадські роботи за вчинення адміністративного правопорушення.
Стосовно доводів захисника про порушення апеляційним судом положень ст. 404 КПК, то вони є безпідставними.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може (але не зобов'язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов'язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У частині 2 ст. 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, що не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (див. постанови Верховного Суду у провадженнях № 51-1208км18, № 51-297км19, № 51-1139км18).
Крім того апеляційний суд зазначив, що доводи захисника в апеляційній скарзі про те, що деякі обставини кримінального провадження всебічно не досліджені, зокрема, на його думку, не було допитано сільського голову ОСОБА_6 та належним чином не перевірено показання свідка ОСОБА_8 , не є слушними, оскільки на підставі тих доказів, які були предметом перевірки в судових засіданнях, з'ясовано всі обставини зазначеного у вироку кримінального правопорушення. Крім того, сторона захисту як під час досудового розслідування, так і в суді першої інстанції клопотань про допит ОСОБА_6 не заявляла.
У зв'язку з цим апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав, які би вказували про необхідність встановлення додаткових обставин, які не мають суттєвого значення для кримінального провадження, адже сам ОСОБА_4 не заперечував, що він не відбув покарання у виді громадських робіт за вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2017 року.
Таким чином, апеляційний суд виходив із доказів, досліджених судом першої інстанції, і повторного дослідження вже встановлених обставин не було потрібно, а сторона захисту протилежного не довела, тому суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання.
Повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду. Відмова у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.
Тому Верховний Суд вважає, що під час апеляційного розгляду судом не було допущено порушень ст. 404 КПК.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Захисник ОСОБА_5 у касаційній скарзі не навів інших доводів, які би ставили під сумнів законність і вмотивованість указаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій стосовно доведення винуватості ОСОБА_4 , якого засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК.
Покарання засудженому призначено місцевим судом відповідно до положень статей 50, 65 КК у межах санкції статті, за якою його засуджено. Підстав вважати таке покарання явно несправедливим Верховний Суд не вбачає.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року.
Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3