Справа № 640/6104/20 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А.
30 червня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - судді Земляної Г. В.
суддів: Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В.
за участю секретаря Масловської К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Національної поліції України
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року
у справі №640/6104/20 (розглянуто у відкритому судовому засіданні)
за позовом ОСОБА_1
до відповідача Національної поліції України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,
У березні 2020 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національної поліції України (надалі - відповідач), в якому просила суд:
- визнання противоправним та скасування наказу Національної поліції України від 11 лютого 2020 року №171о/с в частині звільнення зі служби в поліції за пунктом 4 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» підполковника поліції ОСОБА_1 , головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України;
- поновлення ОСОБА_1 на посаді головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України з 12 лютого 2020 року;
- зобов'язання відповідача перевести ОСОБА_1 на посаду головного інспектора Управління дотримання прав людини Національної поліції України або іншого структурного підрозділу центрального органу управління поліції, з урахуванням її переважного права на залишення на службі;
- стягнення з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 12 лютого 2020 року по день ухвалення рішення у справі з відрахуванням встановлених законом податків та інших обов'язкових платежів із одночасною компенсацією суми податку на доходи фізичних осіб;
- зобов'язання відповідача одночасно з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 12 лютого 2020 року по день ухвалення рішення у справі здійснити виплату грошової компенсації сум податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних поліцейськими;
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про незаконність свого звільнення із займаної посади, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що оскаржуваний наказ відповідач прийняв всупереч положенням чинного законодавства України, оскільки порушено переважне право на залишення на службі в поліції при реорганізації, порівняно з іншими поліцейськими, посади яких скорочено; відповідач не врахував рівень кваліфікації позивача, відсутність в сім'ї позивача інших працівників з самостійним заробітком та стаж служби в поліції; не запропоновано жодної вакантної рівнозначної чи нижчої посади, чим порушено конституційні гарантів захисту працівників вів незаконного звільнення.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Національної поліції України від 11 лютого 2020 року №171о/с в частині звільнення зі служби в поліції за пунктом 4 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" підполковника поліції ОСОБА_1 , головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, з 12 лютого 2020 року.
Стягнуто з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 371895,18 грн. (триста сімдесят одна тисяча вісімсот дев'яносто п'ять тисяч вісімнадцять копійок).
В іншій частині адміністративного позову відмовити.
Допущено до негайного виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць у розмірі 28966,71 грн. (двадцять вісім тисяч дев'ятсот шістдесят шість гривень сімдесят одна копійка).
Встановлено Національній поліції України десятиденний строк з дня набрання рішенням суду законної сили для подання звіту про виконання рішення.
Попереджено Національну поліцію України про можливість застосування заходів, передбачених частиною другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.
Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням, відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. Так, апелянт зазначає, що ним дотримано процедуру звільнення позивача; чинним законодавством передбачено право, а не обов'язок призначати поліцейського на іншу посаду; позивач пропустив місячний строк звернення до суду, встановлений Кодексом адміністративного судочинства України.
Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи викладені у своїй апеляційній скарзі та просив її задовольнити, а у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В судовому засіданні позивач заперечувала проти апеляційної скарги відповідача та зазначила, що рішення суду першої інстанції є правомірним, а отже, не підлягає скасуванню.
Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що з 03 квітня 1995 року по 06 листопада 2015 року ОСОБА_1 проходила службу на різних посадах в органах внутрішніх справ України (помічник слідчого, дізнавач, слідчий, старший слідчий, юрисконсульт, помічник начальника відділу по взаємодії з громадськістю та засобами масової інформації, інспектор, головний інспектор), до 10 вересня 2014 року - в органах та підрозділах ГУМВС України у Луганській області та через проведення антитерористичної операції переведена для подальшої служби до міста Києва, з 10 вересня2014 - у ГУМВС України в Київській області та МВС України.
З 07.11.2015 по 11.02.2020 ОСОБА_1 проходила службу в Національній поліції України на посаді головного інспектора, що підтверджується записом в трудовй книжці позивача (стор. 34 (зворотній бік) том І).
Управління забезпечення прав людини Національної поліції України 11.12.2019 року ознайомлено позивача з Попередженням про наступне звільнення позивача (стор. 74 том І).
Наказом від 11 лютого 2020 року №171о/с, відповідно до Закону України "Про Національну поліцію" звільнено зі служби в поліції за пунктом 4 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) частини першої статті 77, підполковника поліції ОСОБА_1 , головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини.
Вважаючи, що у відповідача не було правових підстав для звільнення позивача, остання звернулася до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог частково, суд першої інстанції виходив з того, що реорганізація Управління забезпечення прав людини в Управління дотримання прав людини не відбулася, оскільки змінилася тільки назва внутрішньої (організаційної) структури Національної поліції України, тому визначені Законом підстави для звільнення позивачки відсутні, а отже остання підлягає поновленню на рівнозначній посаді.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Щодо посилання апелянта на порушення судом норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII (надалі - Закон №889-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Згідно з частини 2 статті 1 Закону №889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Частиною 1 статті 59 Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII (надалі - Закон № 580-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Відповідно до частин 1, 2 статті 21 Закону №889-VIII вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.
Частинами 2, 3 статті 77 Закону № 580-VIII встановлено, що днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Згідно з пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Відповідно до частини 3 статті 5 Закону №889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно з частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною 2 статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до частини 2 статті 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Так, 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-IX, яким ст.49-2 КЗпП України доповнено частиною 6 наступного змісту:
«Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
- не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень».
Отже, згідно із законодавством, чинним на момент прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивачки, у разі вивільнення працівників на підставі п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України на державних службовців не поширюються положення ч.2 ст. 40 та ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України.
Водночас, на момент попередження позивача про наступне вивільнення 11 грудня 2019 року вказані вище положення не набрали чинності, а положення ч. 2 ст. 40 та ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України підлягали застосуванню до державних службовців.
Частиною 3 статті 87 Закону №889-VIII встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Згідно з частини 3 статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Таким чином, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 08.05.2019 у справі №806/1175/17, від 28.02.2020 у справі №807/819/16 та відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи.
Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, що відповідачем не пропонувалися позивачу будь-які вакантні посади державної служби, а також не надходили пропозиції щодо працевлаштування її на будь-яку іншу роботу (посади державної служби) у Національній поліції України.
Також відповідач не надав доказів про відсутність вакантних посад державної служби у штатному розписі Національної поліції України, які могли бути запропоновані позивачці.
З аналізу вищезазначених норм права колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в частині щодо визнання протиправним та скасувати наказ Національної поліції України від 11 лютого 2020 року №171о/с в частині звільнення зі служби в поліції за пунктом 4 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" підполковника поліції ОСОБА_1 , головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України.
Щодо посилання апелянта на те, що відповідач не зобов'язаний пропонувати позивачу вакантних посад державної служби у штатному розписі Національної поліції України на час ознайомлення з попередженням, колегія суддів відхиляє, оскільки, як вже неодноразово зазначав Верховний Суд, що відповідач зобов'язаний пропонувати рівнозначну посаду до внесення змін в законодавство (лютий 2020 року).
Викладене відповідає сталій практиці Верховного Суду. Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 27 червня 2019 року по справі №826/5732/16, від 26 липня 2019 року по справі №826/8797/15, від 09 жовтня 2019 року по справі №П/811/1672/15, від 15 квітня 2020 року по справі №826/5596/17, від 05 березня 2020 року по справі №809/378/17, від 23 квітня 2020 року по справі №822/880/16, від 24 квітня 2020 року по справі №0540/8038/18-а, від 07 липня 2020 року по справі №811/952/15, від 30 вересня 2020 року по справі №826/12050/15, від 12 серпня 2020 року по справі №752/8033/14, від 20 січня 2021 року по справі №640/18679/18, від 25 лютого 2021 року по справі №820/292/17.
Щодо твердження апелянта, що судом першої інстанції не правомірно поновлено ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, з 12 лютого 2020 року, колегія суддів зазначає наступне.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як способу відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ураховуючи положення частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
З аналізу норм права, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом поновлення порушеного права позивача у даній справі є поновлення останньої на посаді та в органі, з якої її було звільнено.
Викладене відповідає сталій практиці Верховного Суду. Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 11 лютого 2021 року по справі № 640/21065/18, від 27 квітня 2021 року по справі № 826/8332/17, від 31 травня 2021 року по справі № 0840/3202/18, від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, від 25 лютого 2021 року у справі №820/292/17.
У цих постановах Верховний Суд дійшов висновку, що поновлення незаконно звільненої особи на посаді, яку вона обіймала до звільнення, є ефективним і достатнім способом захисту, що повністю відновлює порушене право особи у разі незаконного звільнення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що пункт 3 рішення суду першої інстанції підлягає зміні та прийняття в цій частині нове рішення, яким поновити ОСОБА_1 на посаді головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, з 12 лютого 2020 року.
З аналізу матеріалів справи та норм права суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції було порушено частково норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи в частині поновлення на посаді. У зв'язку з цим, апеляційний суд вважає необхідним апеляційні скарги апелянтів задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити в частині пункту 3 резолютивної частини, виклавши абзац третій резолютивної частини в новій редакції.
Щодо посилання апелянта на порушення судом норм процесу права під час розгляду справи, колегія суддів зазначає наступне.
Так, апелянт зазначає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовною заявою, оскільки провадження у справі відкрито 25 березня 2020 року, а оскаржуваний наказ прийнято 11 лютого 2020 року.
Колегією суддів досліджено матеріали справи та встановлено, що позивачем засобами поштового зв'язку 11 березня 2020 року направлено до суду першої інстанції позовну заяву, а отже, в даному випадку позивачем дотримано вимоги ст. 123 КАС України.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга апелянта в частині недотримання судом першої інстанції вимоги процесуального права не підлягає задоволенню.
Частиною 1 ст. 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, апеляційні скарги апелянтів підлягають задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині пункту 3 резолютивної частини, виклавши абзац третій резолютивної частини в новій редакції.
Керуючись статями 9, 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Національної поліції України - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року - змінити, виклавши пункт 3 резолютивної частини, в такій редакції:
Поновити ОСОБА_1 на посаді головного інспектора відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, з 12 лютого 2020 року.
В іншій частині Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови буде складено протягом п'яти днів з моменту його проголошення.
Головуючий суддя Г. В. Земляна
Судді: Є. І. Мєзєнцев
В. В. Файдюк
Повний текст постанови складено 05 липня 2021 року