29 червня 2021 р.Справа № 440/5503/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Калиновського В.А.,
Суддів: Макаренко Я.М. , Кононенко З.О. ,
за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.04.2021, головуючий суддя І інстанції: Н.І. Слободянюк, м. Полтава, повний текст складено 08.04.21 року по справі № 440/5503/20
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України , Головного управління Національної поліції в Полтавській області , Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області
про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Міністерства внутрішніх справ України, в якій просив суд:
- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 суми втраченої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку зі звільненням із займаної посади за період з 28 жовтня 2014 року по 28 лютого 2020 року з урахуванням індексу інфляції 3474586,35 грн;
- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 щомісячного грошового забезпечення в сумі 37616,76 грн за кожний місяць несплати, починаючи з 01 березня 2020 року по день розгляду справи судом, а в разі розгляду справи судом пропорційно робочим дням цього місяця до дня прийняття рішення;
- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 суми моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу.
Позивачем до суду подано клопотання від 17 листопада 2020 року /а.с. 100 т.1/, в якому зазначено, що належним відповідачем щодо позовних вимог про стягнення суми втраченої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 із займаної посади за період з 28 жовтня 2014 року по день поновлення на роботі 28 лютого 2020 року та стягнення щомісячного грошового забезпечення за час після поновлення на роботі є Головне управління Національної поліції в Полтавській області.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року залучено до участі у справі №440/5503/20 в якості співвідповідачів - Ліквідаційну комісію Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області та Головне управління Національної поліції в Полтавській області.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08.04.2021 позовні вимоги задоволено частково.
Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області та Головного управління Національної поліції в Полтавській області у частині позовних вимог про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 суми моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу.
Роз'яснено позивачу, що ця справа у частині позовної вимоги про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 суми моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу, підлягає розгляду судом у порядку цивільного судочинства.
Адміністративний позов задоволено частково.
Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 жовтня 2014 року по 27 лютого 2020 року в сумі 651988,05 грн з проведенням необхідних обов'язкових відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
Визнано протиправною бездіяльність Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року.
Зобов'язано Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Повернуто ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України сплачений відповідно до квитанції АТ КБ «ПРИВАТБАНК» №0.0.1553649187.1 від 30 вересня 2020 року судовий збір в сумі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 17500,00 грн (сімнадцять тисяч п'ятсот гривень нуль копійок).
Клопотання позивача про звернення до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати задоволено частково.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, тобто в сумі 9753,00 грн (дев'ять тисяч сімсот п'ятдесят три гривні нуль копійок).
У задоволенні іншої частини клопотання позивача про звернення до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить суд апеляційної інстанції рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що він має право на стягнення з Міністерства внутрішніх справ України відповідно до положень частини третьої статті 235 Кодексу законів про працю України середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 28 жовтня 2014 року по 28 лютого 2020 року з урахуванням індексації у сумі 3474586,35 грн. Оскільки з моменту поновлення позивача на займаній посаді йому не вплачувалась заробітна плата, стягненню з Міністерства внутрішніх справ України також підлягає його щомісячне грошове забезпечення в сумі 37616,76 грн за кожний місяць несплати, починаючи з 01 березня 2020 року по день розгляду справи судом. Крім того зазначив, що внаслідок протиправного звільнення йому завдано моральну шкоду, яка підлягає відшкодуванню у сумі, еквівалентній 5000 євро за курсом Національного Банку України.
Також вважає, що витрати на професійну допомогу підлягають відшкодуванню в повному обсязі, тобто 75000 грн. відповідно до умов договору про надання правової допомоги.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач, Міністерство внутрішніх справ України, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив відмовити в задоволенні вимог апеляційної скарги.
Сторони в судове засідання апеляційної інстанції не прибули, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до ч.2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст. 229 КАС України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що позивач з 1979 року проходив службу в органах внутрішніх справ України /а.с.77 т.1, а.с.127 т.2/.
Наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України № 1625 о/с від 20 серпня 2014 року «По особовому складу» відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ призначено полковника міліції ОСОБА_1 начальником Управління МВС України в Полтавській області з посадовим окладом 1775 гривень, установивши йому відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 (наказ МВС від 31 грудня 2007 року №499) надбавки за виконання особливо важливих завдань під час проходження служби (за безпосереднє розроблення, проведення експертизи проектів нормативно-правових актів) у розмірі 100 відсотків, за інформаційно-аналітичне забезпечення органів державної влади і оперативно-розшукову діяльність у розмірі 50 відсотків, звільнивши його від виконання обов'язків начальника Управління МВС України в Полтавській області /а.с. 172 т.1/.
Наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України № 2238 о/с від 27 жовтня 2014 року /а.с. 121 т. 2/ згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" № 1682-VІІ від 16 вересня 2014 року та пунктом 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ» полковника міліції ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (із постановленням на військовий облік).
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі 816/4302/14 /а.с. 188-190 т.1/ з урахуванням ухвали від 26 лютого 2020 року /а.с.191-192 т.1/, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2020 року /а.с.192-199 т.1/ та постановою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року /а.с.200-219 т.1/, адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області про скасування наказу про звільнення та поновлення на публічній службі задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України № 2238 о/с від 27 жовтня 2014 року в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пп. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" №1682-VІІ від 16 вересня 2014 року та п. 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (із постановленням на військовий облік); поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління МВС України в Полтавській області з 28 жовтня 2014 року; допущено негайне виконання рішення суду в частині поновленняОСОБА_1 на посаді начальника Управління МВС України в Полтавській області.
Наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України № 139 о/с від 28 лютого 2020 року «Про особовий склад» на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі 816/4302/14 у частині, яка допущена до негайного виконання, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління МВС України в Полтавській області з моменту звільнення з органів внутрішніх справ /а.с.174 т.1/.
Наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України (витяг) № 654 о/с від 07 вересня 2020 року «Про особовий склад» скасовано на виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2020 року, винесеної у справі №816/4302/16, з урахуванням наказу МВС України від 28 лютого 2020 року №139о/с, наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року № 2238 о/с в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (із постановленням на військовий облік) /а.с.175 т.1/.
В наказах Міністерства внутрішніх справ України № 139 о/с від 28 лютого 2020 року «Про особовий склад» та № 654 о/с від 07 вересня 2020 року (витяг) «Про особовий склад» не встановлено розмір та види грошового забезпечення, що підлягали виплаті ОСОБА_1 після поновлення на займаній посаді.
Листом заступника голови ліквідаційної комісії Управління МВС України в Полтавській області №114азл.к. від 07 вересня 2020 року /а.с.34 т .1/ повідомлено представника позивача про те, що у зв'язку з втратою чинності постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 та наказу МВС від 31 грудня 2007 року №499 після поновлення ОСОБА_1 (наказ МВС України №139 від 28 лютого 2020 року) грошове забезпечення йому не нараховувалось та не виплачувалось /а.с. 76 т.1/.
Наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України № 883 о/с від 15 грудня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до вимог пунктів 7, 8 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено зі служби в органах внутрішніх справ у відставку за пунктом 65 «а» (за віком) полковника міліції ОСОБА_1 , начальника Управління МВС України в Полтавській області /а.с.126 т.2/.
Відповідно до запису №9 у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 /а.с.127 т.2/ позивач 15 грудня 2020 року звільнений з органів внутрішніх справ.
Позивач, вважаючи, що наявні правові підстави для стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28 жовтня 2014 року по 28 лютого 2020 року з урахуванням індексу інфляції в сумі 3474586,35 грн, невиплаченого щомісячного грошового забезпечення в сумі 37616,76 грн за кожний місяць несплати, починаючи з 01 березня 2020 року по день розгляду справи судом, а в разі розгляду справи судом пропорційно робочим дням цього місяця до дня прийняття рішення, та відшкодування моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу, звернувся до суду з цим позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що стягненню на користь позивача підлягає сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28 жовтня 2014 року (наступний день після видачі наказу про звільнення) по 27 лютого 2020 року (останній день перед поновленням позивача на посаді згідно з наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України № 139 о/с від 28 лютого 2020 року «Про особовий склад») в розмірі 651988,05 грн (487,65 грн середньоденного грошового забезпечення позивача х 1337 робочих днів вимушеного прогулу) з проведенням необхідних обов'язкових відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
Також суд першої інстанції зазначив, що оскільки відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України №883 о/с від 15 грудня 2020 року позивача звільнено із займаної посади начальника УМВС України в Полтавській області, підстави для виплати позивачу грошового забезпечення після 15 грудня 2020 року відсутні.
Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки у справі, що розглядається, позивач звернувся до суду з публічно-правовим спором щодо стягнення суми втраченої заробітної плати за час вимушеного прогулу та щомісячного грошового забезпечення, а позовну вимогу про стягнення моральної шкоди позивач фактично обґрунтовує протиправним наказом про звільнення № 2238 о/с від 27 жовтня 2014 року, який не є предметом розгляду у цій справі, тому позивачем заявлено позовну вимогу про стягнення моральної шкоди всупереч вимогам частин першої, п'ятої та шостої статті 21 КАС України, не з поєднаною вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо звільнення позивача з посади, а отже позовна вимога про стягнення моральної шкоди внаслідок протиправного звільнення позивача із займаної посади має приватноправовий характер та, як наслідок, не може бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції, та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи висновок суду про часткове задоволення позовних вимог, суд зазначив, що стягненню на користь позивача пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають витрати на професійну правничу допомогу в сумі 17500,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, адже саме його дії зумовили звернення позивача до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та щомісячного грошового забезпечення.
З урахуванням ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.
Стосовно вимоги позивача про стягнення з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь позивача суми втраченої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку зі звільненням із займаної посади за період з 28 жовтня 2014 року по 28 лютого 2020 року з урахуванням індексу інфляції в сумі 3474586,35 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Судовим розглядом встановлено, що позивача звільнено з органів внутрішніх справ наказом Міністерства внутрішніх справ України №2238о/с від 27 жовтня 2014 року та наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України «Про особовий склад» № 139 о/с від 28 лютого 2020 року, виданим на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі №816/4302/14, поновлено на посаді начальника Управління МВС України в Полтавській області з 28 жовтня 2014 року.
Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Зі змісту рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі №816/4302/14 з урахуванням ухвали від 26 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року, слідує, що ОСОБА_1 у справі №816/4302/14 не заявляв позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення його з посади наказом Міністерства внутрішніх справ України №2238о/с від 27 жовтня 2014 року та відповідне питання у такій справі судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій не вирішувалось.
Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України дав Конституційний Суд України у своєму рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначено: «В аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат».
У постанові від 16 вересня 2019 року у справі №815/4508/15 Верховний Суд погодився з висновками судів першої й апеляційної інстанцій щодо застосування до подібних спірних правовідносин частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України та можливістю звернення до суду з вимогою про стягнення суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу без обмеження будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №813/7926/14, від 18 липня 2018 року у справі №810/594/17, від 04 жовтня 2018 року у справі №803/562/16 та від 05 вересня 2019 року у справі №813/1247/17.
Крім того, суд враховує правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №620/3884/18, стосовно того, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід'ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною першою статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства. Позивач не позбавлений права після постановлення судового рішення про поновлення його на посаді в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Беручи до уваги викладене, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що право позивача на звернення до суду із відповідною позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення його з посади наказом Міністерства внутрішніх справ України №2238о/с від 27 жовтня 2014 року не обмежено будь-яким строком.
Враховуючи висновок Верховного Суду, що викладений у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 813/5855/15, суд вважає, що часом вимушеного прогулу позивача є період з 28 жовтня 2014 року по 27 лютого 2020 року, оскільки 27 жовтня 2014 року є останнім робочим днем позивача перед його звільненням з посади, а 28 лютого 2020 року є першим робочим днем позивача після його поновлення на посаді на підставі судового рішення.
Оскільки з 28 лютого 2020 року позивач поновлений на посаді та вказана дата не є часом вимушеного прогулу позивача, то відповідна вимога позивача (щодо 28 лютого 2020 року) судом відхиляється та задоволенню не підлягає з наведених міркувань.
У період з 28 жовтня 2014 року по 27 лютого 2020 року, так і на даний час чинним є Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 /далі - Положення №114/.
Згідно з пунктом 24 Положення №114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року /далі Порядок №100/, встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується, зокрема, у випадку вимушеного прогулу.
За позицією Верховного Суду, сформульованою, зокрема, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 806/1914/17, у разі наявності на момент звільнення особи зі служби в органах внутрішніх справ спеціального законодавства, то при вирішенні питання щодо порядку обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід керуватися нормами спеціального законодавства, а не загального (постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати").
Судом встановлено, що на час роботи позивача в органах внутрішніх справ та на час його звільнення з органів внутрішніх справ порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначалися Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року №499, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 року за №205/14896 /далі - Інструкція №499/.
Проте, Інструкція №499 втратила чинність 13 грудня 2016 року та крім того, нею не був врегульований порядок визначення середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України № 988 від 11 листопада 2015 року «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції України» установлено, що порядок виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затверджується Міністерством внутрішніх справ.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 260 від 06 квітня 2016 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за № 669/28799 /далі Порядок №260/, який набрав чинності 27 травня 2016 року, затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських.
Судовим розглядом встановлено, що позивача звільнено з органів внутрішніх справ наказом Міністерства внутрішніх справ України №2238о/с від 27 жовтня 2014 року, тобто до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції України» № 988 від 11 листопада 2015 року та наказом Міністерства внутрішніх справ України № 260 від 06 квітня 2016 року «Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських».
Таким чином, розрахунок грошового забезпечення позивача за час вимушеного прогулу не може бути здійснений ані на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» від 11 листопада 2015 року № 988, ані на підставі Порядку №260, якими регулюється порядок та особливості виплати грошового забезпечення саме поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання, натомість позивач є працівником органів внутрішніх справ (міліції).
У постанові від 23 квітня 2020 року у справі №822/880/16, Верховний Суд, вирішуючи питання про порядок обчислення належного до виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та нормативно-правове урегулювання спірних правовідносин, дійшов висновків, що на момент звільнення позивача зі служби норми Порядку № 260 не набрали законної сили, натомість на той момент діяли норми загального нормативно-правового акту, що регулює однорідні правовідносини - Порядок № 100, а тому до спірних правовідносин правильним є застосування саме Порядку № 100.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №814/844/16, від 21 березня 2019 року у справі №814/753/16 та від 04 березня 2020 року у справі №814/901/16.
Тобто, при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача застосуванню підлягають саме норми Порядку №100.
Так, відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Таким чином, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку №100.
З огляду на те, що з 28 жовтня 2014 року позивач був позбавлений можливості працювати за відповідною займаною посадою з вини роботодавця та поновлений на займаній посаді наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України «Про особовий склад» № 139 о/с лише 28 лютого 2020 року, то на період часу вимушеного прогулу позивача з 28 жовтня 2014 року по 27 лютого 2020 року (включаючи перший та останній день цього проміжку) припадає всього 1337 робочих днів, а саме: 4 робочих дня жовтня 2014 року, 20 робочих днів листопада 2014 року, 23 робочих дні грудня 2014 року, 251 робочий день 2015 року, 251 робочий день 2016 року, 248 робочих днів 2017 року, 250 робочих днів 2018 року, 250 робочих днів 2019 року, 21 робочий день січня 2020 року та 19 робочих днів лютого 2020 року.
Відповідно до довідки про розміри грошового забезпечення ОСОБА_1 за 2 місяці, що передували його звільненню, УМВС України в Полтавській області №4/2824 від 18 грудня 2019 року /а.с.68 т.1/, та довідки про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за серпень та вересень 2014 року УМВС в Полтавській області №4/3179 від 09 лютого 2020 року /а.с. 102 т.2/ грошове забезпечення позивача за серпень 2014 року становить 10190,89 грн, за вересень 2014 року 10290,41 грн.
З урахуванням Порядку №100 судом встановлено, що середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 487,65 грн (10190,89 грн +10290,41 грн / 42 робочих дні (20 робочих днів серпня 2014 року + 22 робочих дні вересня 2014 року).
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що стягненню на користь позивача підлягає сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28 жовтня 2014 року (наступний день після видачі наказу про звільнення) по 27 лютого 2020 року (останній день перед поновленням позивача на посаді згідно з наказом Міністра Міністерства внутрішніх справ України № 139 о/с від 28 лютого 2020 року «Про особовий склад») в розмірі 651988,05 грн (487,65 грн середньоденного грошового забезпечення позивача х 1337 робочих днів вимушеного прогулу) з проведенням необхідних обов'язкових відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
Стосовно позовної вимоги про стягнення суми втраченої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку зі звільненням із займаної посади з урахуванням індексу інфляції, судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03 липня 1991 року № 1282-XII /далі - Закон № 1282-XII/ індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Згідно зі статтею 2 Закону № 1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, крім щомісячних страхових виплат потерпілим на виробництві (з урахуванням виплат на необхідний догляд за потерпілим) та членам їхніх сімей і пенсій, які індексуються відповідно до закону за цими видами страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, крім суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі.
З наведеного вбачається, що індексації за вказаним Законом підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, які не мають разового характеру, тобто виплата повинна проводитися на постійній основі.
Оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу на постійній основі не нараховувався, а підлягає стягненню разово за судовим рішенням та фактично є сумою, яка обчислюються із середньої заробітної плати, отриманої за останні два місяці перед неправомірним звільненням із займаної посади, то відповідно до норм Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» середній заробіток за час вимушеного прогулу не є об'єктом індексації.
У постановах від 16 квітня 2020 року у справі №450/1925/17, від 20 грудня 2019 року у справі №804/3000/18 та від 23 грудня 2020 року у справі № 805/3641/17-а Верховний Суд дійшов висновку, що є обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідачів суми індексації середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки така виплата, як середній заробіток за час вимушеного прогулу, не є оплатою праці за виконану роботу, а є разовою виплатою, яка розрахована із середньої заробітної плати, а тому ця виплата не підлягає індексації .
Суд також зауважує, що упродовж часу вимушеного прогулу позивача підвищення заробітної плати позивача за відповідною посадою, з якої його було звільнено начальника Управління МВС України в Полтавській області, не відбулося та позивач протилежного суду не довів, а положення постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» №988 від 11 листопада 2015 року та Порядку №260 стосуються грошового забезпечення саме поліцейських Національної поліції та курсантів вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання, тоді як позивач є працівником органів внутрішніх справ (міліції).
У постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14 Верховний Суд зазначив, що сума середнього заробітку підлягає стягненню на користь незаконно звільненого працівника безпосередньо з органу, в якому цей працівник проходив службу до часу його звільнення.
Відповідно до запису № 15881100013008340 від 06 листопада 2015 року, внесеному до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, уповноваженим органом прийнято рішення щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації -Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області /а.с. 147-150 т.2/.
Разом з тим, згідно загальнодоступних відомостей з вказаного Єдиного державного реєстру станом на 08 квітня 2021 року Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області перебуває в стані припинення та запису про його припинення до реєстру не внесено.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" від 16 вересня 2015 року №730 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції за переліком згідно з додатком 1 та ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ за переліком згідно з додатком 2.
Згідно з додатком 1 до вказаної постанови утворено, зокрема Головне управління Національної поліції в Полтавській області, а згідно із додатком 2 ліквідується, зокрема Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області.
Пунктами 25 та 26 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074 /далі - Порядок №1074/ передбачено, що комісія утримується за рахунок і в межах коштів, передбачених на утримання органу виконавчої влади або територіального органу, що припиняється.
Фінансування заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією органів виконавчої влади або територіальних органів, здійснюється в межах коштів, передбачених на їх утримання законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Так, Міністерством внутрішніх справ України 13 січня 2017 року видано наказ №10 "Про фінансування відповідальних виконавців бюджетних програм", яким Державному секретареві МВС України наказано забезпечити, серед іншого, фінансування установ, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року за №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ", Департаменту Державної автомобільної інспекції, управлінь та відділів Державної автомобільної інспекції ГУМВС, УМВС України в областях та місті Києві, управлінь МВС України на транспорті, Тимчасової дирекції з будівництва Навчального центру підготовки працівників спеціальних підрозділів МВС України, Спеціального центру Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України та інших установ, щодо яких здійснюються заходи з припинення, у зв'язку із передачею функцій до Національної поліції, за рахунок видатків, затверджених для Національної поліції України.
Відтак, ліквідаційні комісії у разі наявності потреб фінансуються за рахунок видатків, затверджених для Національної поліції України, а перебування Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в стані припинення не є перешкодою для відновлення порушеного права позивача.
Доводи Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії про те, що Управління перебуває в стані ліквідації та відсутнє відповідне фінансування, суд відхиляє як неспроможний, оскільки ці обставини не звільняють його від обов'язку здійснити виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 жовтня 2014 року по 27 лютого 2020 року підлягає стягненню на користь позивача з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії, як органу, в якому позивач проходив службу на час його звільнення.
У постанові від 16 квітня 2020 року у справі №813/3260/17 Верховний Суд зазначив, що «як видно з позовної заяви у справі, яка розглядається, позивачем заявлено позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які звернені до ГУ НП України у Львівській області, а не до ГУМВС України у Львівській області, з якого, як встановлено судом, позивача було протиправно звільнено. Згідно з даними ЄДР, Головне управління МВС України у Львівській області, яке було безпосереднім роботодавцем позивача і яким було звільнено позивача перебуває в стадії припинення з 06 листопада 2015 року та, станом на сьогодні, відсутній запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи. За таких обставин, Верховний Суд підтримує висновки суду апеляційної інстанції про те, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу звернені до ГУ НП України у Львівській області не можуть бути задоволені, оскільки ГУ НП України у Львівській області є новоствореним органом, а ГУ МВС України у Львівській області в якому працював позивач не ліквідоване».
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції не погоджується із доводом позивача, що середній заробіток належить стягувати на користь позивача з Головного управління Національної поліції в Полтавській області.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з Головного управління Національної поліції в Полтавській області щомісячного грошового забезпечення в сумі 37616,76 грн. за кожний місяць несплати, починаючи з 01 березня 2020 року по день розгляду справи судом, а в разі розгляду справи судом пропорційно робочим дням цього місяця до дня прийняття рішення, слід відзначити наступне.
Відповідно до положень статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу законів про працю України, право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Відповідно до статті 94 Кодексу законів про працю України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
Судовим розглядом встановлено та сторонами визнається, що грошове забезпечення позивачу за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року (день звільнення позивача із займаної посади згідно з наказом МВС №883о/с від 15 грудня 2020 року) не нараховувалось та не виплачувалось, що підтверджується довідкою Управління МВС України в Полтавській області №4/3182 від 09 лютого 2020 року /а.с.105 т.2/.
Враховуючи те, що після поновлення позивача на посаді начальника УМВС України в Полтавській області з 28 лютого 2020 року відповідними наказами Міністра МВС України та УМВС України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії не було визначено позивачу розмір його посадового окладу, розмір надбавок тощо та грошове забезпечення в період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року взагалі не було обчислено та нараховано позивачу, а таке належить до повноважень відповідного державного органу, в якому позивач проходить службу, то у такому випадку суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку, що належним способом захисту прав позивача буде зобов'язання УМВС України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії нарахувати та виплатити на користь позивача грошове забезпечення за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року (включно).
Оскільки відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України №883 о/с від 15 грудня 2020 року позивача звільнено із займаної посади начальника УМВС України в Полтавській області, підстави для виплати позивачу грошового забезпечення після 15 грудня 2020 року відсутні.
Колегія суддів зазначає, що завданням адміністративного суду є лише перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень та їх відповідності правовим актам, а не забезпечення ефективності державного управління.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 10 вересня 2019 року у справі №818/985/18 та від 26 грудня 2019 року у справі №810/637/18.
Відтак, при розгляді адміністративної справи суд не може перебирати на себе відповідні повноваження органів державної влади, зокрема не може встановлювати позивачу розмір грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за спеціальне звання, набавки за вислугу років та додаткових видів грошового забезпечення), який підлягав виплаті позивачу за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року, а за відсутності встановленого, нарахованого та/або виплаченого позивачу грошового забезпечення, у суду при розгляді цієї справи відсутня можливість здійснити перевірку правильності його встановлення, нарахування та/або виплати у відповідності до положень статті 2 КАС України.
У зв'язку з викладеним, судова колегія, керуючись частиною другою статті 9 КАС України, вважає, що суд першої інстанції правомірно визнав протиправною бездіяльність УМВС України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року та зобов'язав УМВС України в Полтавській області в особі Ліквідаційної комісії нарахувати та виплатити на користь позивача грошове забезпечення за період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року.
Таким чином, позовна вимога про стягнення щомісячного грошового забезпечення в сумі 37616,76 грн. за кожний місяць несплати, починаючи з 01 березня 2020 року по день розгляду справи судом, а в разі розгляду справи судом пропорційно робочим дням цього місяця до дня прийняття рішення, задоволенню не підлягає.
З огляду на вищевикладені висновки суду та з огляду на те, що позивач безпосередньо перебував у трудових відносинах у період з 28 лютого 2020 року по 15 грудня 2020 року саме із УМВС України в Полтавській області, суд апеляційної інстанції також не погоджується із доводом позивача, що грошове забезпечення належить стягувати на його користь з Головного управління Національної поліції в Полтавській області.
Крім того, суд враховує, що наразі запису про припинення Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесено /а.с. 147-150 т.2/, а відсутність у такого управління фінансування або наявність особливостей в такому фінансуванні не звільняє від обов'язку здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення особам, які проходять в ньому службу.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, судова колегія виходить з наступного.
У позовній заяві позивачем зазначено, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач очікує понести у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції становить 75000,00 грн /а.с. 3 т.1/.
На підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 75000,00 грн. позивачем надано до суду договір про надання правової допомоги від 09 липня 2020 року, укладений між позивачем (довіритель) та адвокатом Авраменком Генадієм Миколайовичем (повірений); детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у справі №440/5503/20; квитанції до прибуткового касового ордера № 38 від 09 липня 2020 року та №38/1 від 16 листопада 2020 року.
Частинами першою та третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин другої - п'ятої статті 134 вказаного Кодексу, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною першою статті 138 вказаного Кодексу передбачено, що розмір витрат, пов'язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Згідно з частинами третьою та дев'ятою статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт.
Відповідно до договору про надання правової допомоги від 09 липня 2020 року, укладеного між позивачем та адвокатом Авраменком Генадієм Миколайовичем, зміст доручення передбачає надання правової допомоги та представництво в національних судах щодо стягнення матеріальної шкоди та моральної шкоди у зв'язку з незаконним звільненням з посади начальника УМВС в Полтавській області. Розмір гонорару: при обчисленні розміру гонорару встановлюється фіксований розмір гонорару, а не погодинна оплата, у розмірі 75000,00 грн. Для початку виконання доручення за даним договором сплачується аванс в сумі 35000,00 грн, який зараховується в остаточну суму гонорару. Остаточна сума гонорару сплачується після отримання присуджених сум або сум отриманих в порядку добровільного вирішення питання відповідними національними органами на підставі ( з урахуванням) рішень Європейського Суду з прав людини. Гонорар сплачується впродовж 3 банківських днів після отримання відповідних сум. За кожен день затримки сплати гонорару додатково сплачується 1% від несплаченої суми боргу. Фактичні видатки включаються в суму авансу 35000,00 грн.
Згідно з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у справі №440/5503/20, адвокатом надані такі послуги: аналіз рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» в частині відшкодування втраченого заробітку та практики ЄСПЛ щодо відшкодування сум інфляції (5 годин); аналіз практики Верховного Суду після прийняття рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» щодо відшкодування втраченого заробітку особам, звільненим на підставі Закону України «Про очищення влади» та поновлених судами на роботі (5 годин); ознайомлення з матеріалами, необхідними для складання позовної заяви, складення розрахунків сум, заявлених до відшкодування, складення 3-х адвокатських запитів щодо отримання доказів (8 годин); узгодження позиції з клієнтом (3 години); складання позову, виготовлення копій позову та додатків до позовної заяви для учасників справи (6 годин); ознайомлення з відзивами та додатковими поясненнями відповідачів та їх аналіз з метою заперечень проти викладеної в них позиції (3 години); аналіз практики Верховного Суду щодо правонаступництва у випадках ліквідації юридичних осіб публічного права, моменту переходу прав до правонаступника ліквідованої юридичної особи та статусу втраченого середнього заробітку як заробітної (2 години); підготовка 2-х заяв з процесуальних питань з аналізом практики Верховного Суду (2 години); підготовка клопотань про залучення співвідповідача та долучення до матеріалів справи додаткових документів з виготовленням їх копій (3 години); пошук судів для проведення відеоконференції та підготовка клопотання про відеоконференцію (2 години); участь у 2-х засіданнях в Полтавському окружному адміністративному суді разом з часом на дорогу (4 дні); витрати на пальне 198,44 літрів з урахуванням використання власного автомобіля (451 км х 4 х 0,11 л х 26 грн = 5159,44 грн), добові у зв'язку із відрядженням в інший населений пункт (470,00 грн х 2 = 940,00 грн, 600,00 грн х 2 = 1200,00грн); участь у 5 судових засіданняа займаній посаді йому не вплачувалась заробітна плата, стягненню з Міністерства внутр
Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера № 38 від 09 липня 2020 року прийнято від ОСОБА_1 на підставі договору від 09 липня 2020 року про надання правової допомоги щодо стягнення матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з незаконним звільненням суми - 10000,00 грн, та відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера №38/1 від 16 листопада 2020 року прийнято від ОСОБА_1 на підставі договору від 09 липня 2020 року про надання правової допомоги щодо стягнення матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з незаконним звільненням - суми 25000,00 грн.
У судовому засіданні суду першої інстанції представники відповідачів заперечували проти клопотання позивача про стягнення витрат на правничу допомогу та заявлени клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу.
У постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 Верховний Суд зазначив, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 КАС України, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", то в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 300/941/19, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19 та від 04 лютого 2021 року у справі №806/2299/18.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Судом встановлено, що наразі позивачем сплачено адвокату Авраменку Г.М. на підставі договору від 09 липня 2020 року про надання правової допомоги щодо стягнення матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з незаконним звільненням гонорар (аванс) у загальній сумі 35000,00 грн, що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера № 38 від 09 липня 2020 року та №38/1 від 16 листопада 2020 року.
Згідно з умовами договору від 09 липня 2020 року про надання правової допомоги щодо стягнення матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з незаконним звільненням гонорар адвоката складає 75000,00 грн (в т.ч. аванс в сумі 35000,00 грн), проте остаточна сума буде виплачена позивачем після отримання присуджених сум.
З наведених умов договору вбачається, що решта суми гонорару адвоката в сумі 40000,00 грн (75000,00 грн 35000,00 грн), що передбачена договором, станом на ухвалення судом рішення не виплачена та фактично позивачем не понесена, а тому така сума не може бути включена до судових витрат у цій справі, оскільки її виплата передбачає значне відтермінування в часі та умови договору від 09 липня 2020 року про надання правової допомоги, укладеного між позивачем та адвокатом Авраменком Г.М., можуть бути переглянуті сторонами у майбутньому, зокрема і у бік зменшення такої суми.
Таким чином, судові витрати на правничу допомогу в сумі 40000,00 грн, які позивач можливо понесе або не понесе у майбутньому (у випадку змін умов договору, невиконання сторонами умов такого договору, розірвання такого договору тощо), не підлягають наразі розподілу між сторонами.
Суд вважає, що витрати на правничу допомогу в сумі 35000,00 грн. за надані послуги згідно із детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у справі №440/5503/20, підтверджені належними документами та є співмірними порівняно зі складністю цієї справи та із наданими адвокатом послугами у цій справі, та з огляду на недоведеність відповідачами неспівмірності таких витрат відповідно до вимог частини сьомої статті 134 КАС України, а тому суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для розподілу між сторонами судових витрат позивача на професійну правничу допомогу у сумі 35000,00 грн.
Враховуючи висновок суду про часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що стягненню на користь позивача пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають витрати на професійну правничу допомогу в сумі 17500,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, адже саме його дії зумовили звернення позивача до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та щомісячного грошового забезпечення.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі дослідив положення нормативних актів, що регулюють спірні правовідносини та дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Таким чином, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, дійшла висновку, що при прийнятті рішення в цій частині, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
При цьому, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача суми моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу, є таким, що прийнято з порушенням норм процесуального права, а отже підлягає скасуванню в цій частині, з огляду на наступне.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позовну заяву про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача суми моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частин 1, 2 та 3 статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови.
Процедурні питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Згідно частини другої статті 238 КАС України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Таким чином, закриття провадження у справі у формі рішення є процесуально помилковим та не узгоджується з нормами КАС України.
Відповідно до частин першої та другої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, судова колегія дійшла висновку про те, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.04.2021 в частині закриття провадження у справі підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанцції для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.04.2021 по справі № 440/5503/20 скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 суми моральної шкоди, еквівалентної 5000 євро за курсом Національного Банку України, яка має бути конвертована в національну валюту за курсом НБУ на день здійснення платежу.
В цій частині справу направити до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.04.2021 по справі № 440/5503/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.А. Калиновський
Судді Я.М. Макаренко З.О. Кононенко
Повний текст постанови складено 05.07.2021 року