ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
25 червня 2021 року м. Київ № 826/4647/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді колегії суддів: головуюча суддя Клименчук Н.М., судді Костенко Д.А., Мамедова Ю.Т., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України про визнання нечинним нормативно-правового акта,
ОСОБА_1 (надалі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (надалі - Відповідач) про визнання постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 «Про перерахунок пенсій особам звільненим з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - постанова Кабінету Міністрів України №103) протиправною та нечинною.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2018 відкрито провадження у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.03.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство соціальної політики України (надалі - Третя особа-1) та Пенсійний фонд України (надалі - Третя особа-2).
В обґрунтування позовних вимог Позивачем зазначено, що пункти 1 та 3 постанови Кабінету Міністрів України №103 не відповідають нормам нормативно-правових актів вищої юридичної сили. Просив визнати протиправною та нечинною вказану постанову у повному обсязі.
Відповідачем подано відзив на позов, в якому просить відмовити в позові, зважаючи на необґрунтованість позовних вимог. Відповідач посилався, зокрема, на частину 4 статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», якою визначено можливість Уряду передбачати умови, порядок та розміри для перерахунку пенсій. Зазначено, що стаття 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» врегульовує строк перерахунку пенсії, а не строк її виплати, а статті 52, 55 цього Закону стосуються порядку виплати пенсії, які пенсіонер отримує на час свого звільнення, і жодним чином не врегульовує питання щодо виплати перерахованої пенсії. Заперечує звуження права Позивача, оскільки оскаржуваною постановою не передбачено зменшення розміру пенсії. Також зазначено про відсутність у Позивача права на оскарження постанови у повному обсязі, адже вона стосується й військових пенсіонерів, а Позивач є пенсіонером органів внутрішніх справ.
Позивачем подано відповідь на відзив, якою заперечив проти доводів, наведених у відзиві. Просив задовольнити позовні вимоги.
Третьою особою-2 подано до суду письмові пояснення, у яких зазначено про те, що оскаржувана постанова Відповідача відповідає нормам законодавства.
Третьою особою-1 письмові пояснення до суду не надано.
В судовому засіданні 14.11.2019 судом постановлено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.06.2021 закрито провадження у справі в частині позовних вимог про визнання нечинними пунктів 1, 2, 3, 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено наступне.
ОСОБА_1 , після звільнення з органів внутрішніх справ, перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Чернігів та отримує пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Позивачем зазначено, що оскаржуваною постановою Відповідача, а саме пунктами 1 та 3 постанови порушено права Позивача шляхом обмеження розміру пенсії, що заборонено законодавством України.
Оцінивши за правилами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України).
Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 №794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
У силу приписів статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти КМУ нормативного характеру видаються у формі постанов.
Згідно з пунктом 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Як розтлумачено рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_2 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 №6-зп, «Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді».
Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
При цьому, як зазначено Конституційним Судом України у рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України.
Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 №18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Кабінетом Міністрів України прийнято оскаржувану постанову Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб».
Зі змісту позовної заяви слідує, що Позивач не погоджується з пунктами 1, 3 постанови Кабінету Міністрів України №103, однак просить визнати протиправною та нечинною постанову у повному обсязі.
Судом в ухвалі від 25.06.2021 про закриття провадження у справі в частині встановлено, що пункти 1 та 3 постанови Кабінету Міністрів України №103 визнано протиправними і скасовано судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Водночас, позовна заява не містить обґрунтування протиправності інших положень вказаної постанови Кабінету Міністрів України.
Крім того, як вірно зазначено у відзиві на позов Відповідачем, окрім пенсіонерів органів внутрішніх справ, до яких належить позивач, оскаржувана постанова стосується військових пенсіонерів.
Суд зазначає, що гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15.12.2015 у справі №800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21.01.2016 у справі №К/800/38720/15.
Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб.
Відповідно до частини 1 статті 2, пункту 8 частини 1 статті 4, частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26.03.2013 у справі №21-438а12.
Крім того, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10.04.2012 у справі №21-1115во10, із аналізу положень частини 1 статті 2 та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.
Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
У ході судового розгляду справи Позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною постановою Відповідача (крім пунктів 1 та 3, які скасовано судовими рішеннями, що набрали законної сили) порушено законні права та інтереси ОСОБА_1 .
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 250, 255, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Кабінет Міністрів України (адреса: 01008, м.Київ, вул. Грушевського, 12/2).
Третя особа-1: Міністерство соціальної політики України (адреса: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10; код ЄДРПОУ 37567866).
Третя особа-2: Пенсійний фонд України (адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 9; код ЄДРПОУ 00035323).
Головуюча суддя Н.М. Клименчук
Судді Д.А. Костенко
Ю.Т. Мамедова