ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 червня 2021 року м. Київ № 640/28418/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Григоровича П.О., суддів: Каракашьяна С.К., Смолія І.В., за участі секретаря судового засідання Морозової Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Львівського комунального підприємства «Львівський кіноцентр»
доКабінету Міністрів України
треті особиОСОБА_4 Львівська міська рада Міністерство охорони здоров'я України
про визнання незаконною та скасування постанови в частині,
Пр-к позивача Савчук І.С. ;
Пр-к відповідача Лісовенко О.О. ;
Пр-к третьої особи-3 Самборський В.О .
Львівське комунальне підприємство «Львівський кіноцентр» звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом, в якому просить:
- визнати незаконним та скасувати положення пункту 15 постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції визначеній постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2020 № 1100 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 641».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.11.2020 відкрито загальне провадження та призначено підготовче засідання.
Ухвалою від 28.01.2021 залучено ОСОБА_4 , Львівську міську раду до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову на стороні позивача.
Ухвалою від 25.03.2021 залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров'я України.
Ухвалою від 20.05.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду в судовому засіданні.
Під час розгляду справи представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити, посилаючись на доводи викладені в позовній заяві.
Представник відповідача проти позову заперечив з підстав викладених у письмовому відзиві на позовну заяву.
Третя особа ОСОБА_4 позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити, про що надав до матеріалів справи письмову заяву від 26.05.2021.
Третя особа Міністерство охорони здоров'я проти позову заперечує, про що надано до матеріалів справи відповідні письмові пояснення.
Представник Львівської міської ради в судове засідання не прибув, будучи належним чином повідомленим про дату час та місце проведення судового засідання, докази чого наявні в матеріалах справи.
Розглянувши подані сторонами документи, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Відповідно до п.15 постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції визначеній постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2020 № 1100 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 641», додатково до обмежень, передбачених пунктом 10 цієї постанови, в період з 00 годин 00 хвилин суботи до 00 годин 00 хвилин понеділка на території України з 14 листопада 2020 р. до 30 листопада 2020 р. забороняється:
1) приймання відвідувачів суб'єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері громадського харчування (барів, ресторанів, кафе тощо), крім діяльності з надання послуг громадського харчування із здійсненням адресної доставки замовлень та замовлень на винос;
2) приймання відвідувачів у торговельно-розважальних центрах;
3) приймання відвідувачів в інших закладах розважальної діяльності;
4) приймання відвідувачів суб'єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері торговельного і побутового обслуговування населення, крім:
торгівлі продуктами харчування на торговельних площах, не менше 60 відсотків яких призначено для торгівлі продуктами харчування, пальним, лікарськими засобами та виробами медичного призначення, ветеринарними препаратами, кормами;
провадження діяльності з надання фінансових послуг, діяльності фінансових установ і діяльності з інкасації та перевезення валютних цінностей, діяльності операторів поштового зв'язку, а також медичної практики, ветеринарної практики, діяльності автозаправних комплексів (без зон харчування), діяльності з технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів;
торговельної діяльності із здійсненням адресної доставки замовлень;
5) діяльність закладів культури і проведення культурних масових заходів, крім роботи суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом аудіовізуальних творів, зокрема здійснення кіно- та відеозйомки, за умови обмеження доступу до місця зйомки (знімального майданчика) сторонніх осіб та використання персоналом (крім акторів під час знімального процесу), залученим до виробництва аудіовізуального твору, респіраторів або захисних масок, у тому числі виготовлених самостійно. Діяльність суб'єктів господарювання, пов'язана з виробництвом аудіовізуальних творів, не є масовим заходом;
6) приймання відвідувачів спортивних залів, фітнес-центрів, басейнів.
Не погоджуючись з вказаним оскаржуваним п.15 Постанови, позивач посилається на те, що зазначені обмеженні дуже негативно вплинуть на діяльність закладів культури, що призведе до втрат близько 50% їх доходів за вихідні дні. Жодних компенсацій для закладів культури, в тому числі і для Позивача Постанова № 1100 не передбачає. При цьому, з урахуванням встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVІD-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 заклади культури (підприємства, установи та організації всіх форм власності) гостро потребують невідкладної підтримки та захисту, в тому числі з метою забезпечення відповідних умов для їх повноцінного функціонування.
Таким чином, суть спору зводиться не до самої по собі незгоди позивача із наявністю підстав для запровадження посилених протиепідемічних заходів, а із відсутністю компенсаторних економічних інструментів зі сторони держави з метою відшкодування втрат доходів позивача під час запровадження карантину.
При цьому, в позові заявник не ставить питання щодо відшкодування шкоди, яка завдана запровадженням протиепідемічних заходів, незважаючи на те, що позов має виключно економічне підґрунтя в контексті зниження прибутковості підприємницької діяльності позивача, натомість позивач не заперечуючи із посиланням на належні і допустимі докази існування підстав для запровадження карантинних заходів з метою збереження здоров'я і життя населення, просить скасувати нормативно-правовий акт, як такий, що обмежує господарську діяльність, в тому числі і Львівського комунального підприємства «Львівський кіноцентр».
Оцінивши за правилами ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай безпосередніх індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Порушення прав та інтересів слід відрізняти від порушень закону. Підставою звернення до суду є протиправні рішення (дії чи бездіяльність), які порушують права (свободи чи інтереси) конкретної особи. Саме лише порушення закону, яке не призводить до порушення прав особи, не дає підстав для задоволення позову такої особи. Позови «в інтересах законності» не мають на меті захист порушених суб'єктивних прав, а тому в таких справах не може бути реалізовано завдання адміністративного судочинства.
Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх становище.
Нормативно-правовий акт - офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими на це суб'єктами нормотворчості у визначеній формі та за встановленою процедурою, спрямований на встановлення, зміну або скасування норми права.
Іншими словами, нормативно-правовий акт - це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним органом публічної влади, у якому містяться норми права.
У правовій системі України нормативно-правовий акт є основним джерелом права.
Дія закону (нормативно-правового акта) чи окремої його норми права - це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому значенні цього слова), які наділені певними характеристиками.
Як зазначалося вище, позивач оскаржує пункт 15 постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції визначеній постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2020 № 1100 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 641».
Разом із тим, Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 до Постанови від 22.07.2020 №641 внесено зміни, у результаті яких оскаржуваний п.15 повністю втратив чинність.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.
Отже, визнання нормативно-правового акта таким, що втратив чинність, не поновлює дію актів, які в свою чергу визнані ним такими, що втратили чинність.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі №1-7/99 визначено, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах 22.04.2019 у справі №820/601/17, від 02.10.2019 у справі №804/215/18 та від 23.10.2019 у справі №П/811/112/17.
Зокрема, Верховний Суд наголосив, що відповідно до положень п. 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 №870, - визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи його скасування не поновлює дію актів, які визнані ним такими, що втратили чинність, чи які скасовані таким актом. Дія акта Кабінету Міністрів України поновлюється шляхом прийняття відповідного акта або із зазначенням в тексті акта про визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи про його скасування.
Як зазначає Верховний Суд у своїх постановах від 14.02.2019 у справі № 826/5493/16 (адміністративне провадження № К/9901/14109/18), від 18.07.2019 у справі № 826/16725/17 (адміністративне провадження № К/9901/66655/18) оскаржувати можна чинні, активні нормативно-правові акти, відтак, не підлягають оскарженню нормативно-правові акти, які втратили чинність.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає про процесуальну неможливість скасування оскаржуваної Постанови в частині, оскільки даний нормативний документ втратив свою юридичну силу (юридичну значимість), а отже, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, враховуючи фактичні обставини справи за наслідками їх офіційного з'ясування судом, не призведе до поновлення порушених, на думку позивача, його прав та інтересів.
Крім того, право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним, воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
При цьому, судовою колегією враховується, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для задоволення останніх у повному обсязі в зв'язку з обранням позивачем невірного способу захисту порушеного права.
Керуючись статтями 241-245, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
ЛЬВІВСЬКЕ КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ЛЬВІВСЬКИЙ КІНОЦЕНТР» (код ЄДРПОУ 01287771, адреса: 79053, Львівська обл., місто Львів, ВУЛИЦЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО, будинок 18/14А/).
Кабінет Міністрів України (м. Київ, вул. Грушевського, 12/2).
ОСОБА_4 (ідент. код НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ).
Львівська міська рада (код ЄДРПОУ 04055896, адреса: площа Ринок, 1, Львів, Львівська область, 79000).
МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ (код ЄДРПОУ 00012925, адреса: 01021, місто Київ, ВУЛИЦЯ ГРУШЕВСЬКОГО, будинок 7).
Рішення набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 23.06.2021.
Головуючий суддя П.О. Григорович
Судді С.К. Каракашьян
І.В. Смолій