Справа № 274/5588/18 Головуючий у суді І інстанції Колдіна О.О.
Провадження № 22-ц/824/7892/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
30 червня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Альфа-Банк»на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа-Банк» про стягнення коштів,
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», в якому просив стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у загальному розмірі 172 373,88 грн, з яких: 156 818,40 грн - забезпечувальний платіж; 980,00 грн - 3 % річних; 11 595,94 грн - пеня; 2 979,54 грн - інфляційні втрати, а також понесені судові витрати.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 11 червня 2018 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк» укладено попередній договір купівлі-продажу нежитлової будівлі А-1 площею 160,2 кв. м, сараю Б-1 площею 26,3 кв. м, сараю В-1 площею 12 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а основний договір повинен був бути укладений не пізніше 31 липня 2018 року.
На виконання умов попереднього договору та з метою забезпечення зобов'язань з ним позивач перерахував на рахунок ПАТ «Укрсоцбанк» грошові кошти у розмірі 156 818,40 грн, що на момент укладення договору за курсом НБУ становило 6 000,00 дол. США, однак у погодженні строки основний договір купівлі-продажу укладений не був, у зв'язку з чим позивач звернувся до банку із заявою від 9 серпня 2018 року про повернення сплачених коштів в якості забезпечувального платежу. У відповідь на зазначену заяву ПАТ «Укрсоцбанк» надіслало лист про відмову у поверненні коштів, оскільки ним були вчинені дії щодо повідомлення позивача про час і місце укладення основного договору.
Позивач вказував, що на момент укладання попереднього договору ПАТ «Укрсоцбанк» гарантувало, що об'єкт купівлі-продажу не є предметом судового спору, під забороною не перебуває, не заставлений і треті особи не мають на нього будь-яких прав. Хоча, як в подальшому йому стало відомо, що 2 квітня 2018 року ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання права власності на спірний об'єкт та скасування державної реєстрації права власності, про що відповідачу було достовірно відомо. Крім того, в межах вказаної справи ухвалою суду від 20 червня 2018 року на спірні приміщення накладено арешт, а також існувала заборона на відчуження об'єкту нерухомого майна на підставі договору іпотеки від 31 липня 2007 року, про що банк не повідомив позивача. При цьому повідомлення про місце і час укладання основного договору було направлено йому ПАТ «Укрсоцбанк» лише 26 липня 2018 року і отримано ним 14 серпня 2018 року.
Посилаючись на те, що основний договір купівлі-продажу не укладений саме з вини ПАТ «Укрсоцбанк», позивач просив стягнути з відповідача в примусовому порядку грошові кошти, внесені ним в якості забезпечувального платежу за попереднім договором, а також пеню, нарахування якої передбачено Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», та застосувавши положення статті 625 ЦК України, стягнути 3 % річних та інфляційні втрати за період з 1 серпня 2018 року по 16 жовтня 2018 року.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2020 року замінено відповідача у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк» про стягнення коштів шляхом залучення до участі у справі його правонаступника АТ «Альфа-Банк».
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2020 року позов задоволено.
Стягнуто з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 суму забезпечувального платежу у розмірі 156 818,40 грн, 3 % річних у розмірі 980,00 грн, пеню у розмірі 11 595,94 грн, інфляційні втрати у розмірі 2 979,54 грн, судовий збір у розмірі 1 660,44 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у зв'язку з не укладанням основного договору з вини відповідача, який не повідомив своєчасно позивача про місце і час укладання цього договору, існуванням інших обставин, що перешкоджали укладанню договору купівлі-продажу, ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», повинне було повернути ОСОБА_1 до 1 серпня 2018 року забезпечувальний платіж у розмірі 156 818,40 грн, що еквівалентний 6 000,00 дол. США, який внесений позивачем на виконання пункту 11 попереднього договору. Оскільки відповідачем безпідставно не повернуто позивачу за його вимогою кошти за попереднім договором купівлі-продажу об'єктів нерухомості, то він має сплатити штрафні санкції у вигляді пені, інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої грошової суми.
Не погоджуючись з указаним судовим рішенням, відповідач через представника за довіреністю - адвоката Гуйвана І.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що банк виконав зобов'язання за попереднім договором купівлі-продажу, повідомивши позивача засобами поштового та телефонного зв'язку про час та місце укладення основного договору, однак суд першої інстанції не дав належної правової оцінки зазначеному, не дослідив дані обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та не врахував, що позивачем жодним чином не доведено, що відповідачем порушені умови договору.
В суду першої інстанції не було правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача пені, інфляційних збитків та трьох відсотків річних з огляду на те, що банком не порушувались грошові зобов'язання за договором, він був зобов'язаний передати майно. Тобто, порушенням грошового зобов'язання є невиконання боржником обов'язку сплатити грошові кошти, а тому у випадку якщо в боржника існує обов'язок передати майно, а у кредитора сплатити за це майно грошові кошти, то відповідальність за порушення грошового зобов'язання до боржника не застосовується (постанова Верховного суду України від 24 червня 2014 року у справі № 6-25цс14). Також у спірних правовідносинах судом безпідставно стягнуто суму пені, що не відповідає положенням Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», які застосуванню не підлягали, адже позивач не є суб'єктом підприємницької діяльності, а можливість нарахування пені та її розмір не встановлені укладеним між сторонами договором.
Відзив на апеляційну скаргу від сторони позивачадо суду апеляційної інстанції не надійшов, тоді як копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з апеляційною скаргою та доданими до неї матеріалами він отримав засобами поштового зв'язку 30 квітня 2021 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 11 червня 2018 року між ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 був укладений нотаріально посвідчений попередній договір, відповідно до умов якого сторони зобов'язалися укласти договір купівлі-продажу (основний договір) нежитлової будівлі А-1 площею 160,2 кв. м, сараю Б-1 площею 26,3 кв. м, сараю В-1 площею 12 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , не пізніше 31 липня 2018 року (продовження цього терміну допускається за додатковим погодженням між сторонами, яке має бути нотаріально посвідченим). При цьому ПАТ «Укрсоцбанк» зобов'язалось підготувати документи, необхідні для укладення та нотаріального посвідчення основного договору.
Умови основного договору повинні були передбачати, що ПАТ «Укрсоцбанк» гарантує, що зазначений об'єкт купівлі-продажу до моменту укладання цього договору нікому іншому не проданий, не подарований, не переданий як внесок до статутного фонду юридичної особи, іншим способом не відчужений, судового спору щодо нього, а також прав у третіх осіб як в межах, так і за межами України немає, у податковій заставі не перебуває, відносно нього не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, під арештом не перебуває.
В забезпечення виконання зобов'язань, які виникають на підставі попереднього договору, ОСОБА_1 перерахував на рахунок ПАТ «Укрсоцбанк» забезпечувальний платіж у розмірі 156 818,40 грн, що на момент укладання цього договору за курсом НБУ становило 6 000,00 дол. США, що підтверджується копією квитанції № FJB1816228000065 від 11 червня 2018 року.
Згідно із пунктом 16 попереднього договору в разі невиконання ПАТ «Укрсоцбанк» з будь-яких підстав умов цього договору, банк зобов'язаний повернути позивачу суму 6 000,00 дол. США по курсу НБУ на день підписання договору до 1 серпня 2018 року.
Встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» листом від 20 липня 2018 року повідомило ОСОБА_1 , що укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна відбудеться об 11 год 00 хв. 30 липня 2018 року за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначений лист був направлений позивачу засобами поштового зв'язку лише 26 липня 2018 року, поштове відправлення прибуло до відділення Бердичів-4, 28 липня 2018 року і було вручено позивачу 14 серпня 2018 року.
Як свідчать матеріали справи та встановлено судом першої інстанції, ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 2 квітня 2018 року було відкрито провадження у справі № 274/1577/18 за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Укрсоцбанк», Державного реєстратора Філії комунального підприємства Рогівської сільської ради «Рожівське» по м. Києву ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю (магазин) літера А-1 площею 160,2 кв. м, сараю літера Б-1 площею 26,3 кв. м, сараю літера В-1 площею 12 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку за даною адресою з відновленням запису про право власності на вказані об'єкти нерухомості за ОСОБА_2 .
Відповідачу - ПАТ «Укрсоцбанк» було відомо про наявність зазначеного спору, оскільки 23 квітня 2018 року банком подавався відзив на позовну заяву.
Крім того, на підставі ухвали Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 20 червня 2018 року, яка підлягала негайному виконанню та яка залишена без змін постановою Апеляційного суду Житомирської області від 20 вересня 2018 року, на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,був накладений арешт.
Отже, наявність судового спору щодо права власності на об'єкти нерухомості, які були предметом попереднього договору купівлі-продажу, а також наявність арешту зазначених приміщень унеможливлювало укладання основного договору, про що відповідач не повідомив позивача.
9 серпня 2018 року ОСОБА_1 подав до ПАТ «Укрсоцбанк» письмову претензію щодо повернення грошових коштів, сплачених в якості забезпечувального платежу, оскільки основний договір не був укладений, проте відповідь від 6 вересня 2018 року про відмову у поверненні коштів з огляду на те, що банком були вчинені дії щодо повідомлення позивача про час і місце укладення основного договору.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (стаття 15 ЦК України).
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до вимог статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком передбачені вимогами статті 571 ЦК України, зокрема: якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості; сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором; у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
За змістом наведених норм ЦК України завдаток є доказом існування зобов'язання, виконує платіжну функцію та є способом забезпечення виконання зобов'язання.
Тобто, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов'язання.
На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку не виконання зобов'язання.
Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.
Внесення завдатку як способу виконання зобов'язання може мати місце лише в разі наявності зобов'язання, яке повинно було виникати на підставі договору купівлі-продажу чи іншого правочину.
Згідно з положеннями статей 546, 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов'язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами.
Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Разом із тим, частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.
Згідно з частиною другою статті 533 ЦК України якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
За змістом пункту 11 попереднього договору в забезпечення виконання зобов'язань, які виникають на підставі цього договору, позивач перерахував на рахунок продавця забезпечувальний платіж у розмірі 156 818,40 грн, що на момент укладання договору за курсом НБУ становило 6 000,00 дол. США, який видом забезпечення, встановленим договором у розумінні частини другої статті 546 ЦК України. Під час взаєморозрахунків за основним договором, зазначена сума підлягала зарахуванню у належний зі сторони позивача платіж за основним договором, якщо інше не передбачене договором.
Встановивши, що між сторонами була досягнута домовленість щодо купівлі-продажу нежитлових приміщень, позивач у рахунок попередньої оплати вартості зазначеного нерухомого майна передав відповідачу грошову суму у розмірі 156 818,40 грн, еквівалентну 6 000,00 доларів США, як авансовий платіж в рахунок сплати вартості об'єкту нерухомого майна, однак основний договір купівлі-продажу не був укладений, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з АТ «Альфа-Банк» як правонаступника ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_1 внесеного позивачем авансу у розмірі 156 818,40 грн, що еквівалентно 6 000,00 дол. США, який перерахований позивачем банку на виконання пункту 11 попереднього договору.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 13 лютого 2013 року в справі № 6-176цс12, від 25 вересня 2012 року в справі № 6-82цс13 та підтриманий Верховним Судом, зокрема, у постановах від 27 травня 2020 року в справі № 757/76875/17-ц, від 30 жовтня 2019 року в справі № 523/15764/16-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 461/5297/16-ц, від 1 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18, від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14.
Посилання апеляційної скарги на те, що саме з вини ОСОБА_1 сторони не уклали основний договір, а тому позивач втратив право вимагати повернення коштів, є безпідставними, оскільки сума грошових коштів, що за своєю правовою природою є авансом, підлягає поверненню особі, яка їх сплатила, незалежно від того, з вини якої сторони не відбулося укладення договору.
Тобто, відсутність вини у неукладенні договору купівлі-продажу нежитлових приміщень правового значення не мають та не можуть бути підставою для звільнення відповідача від обов'язку повернути сплачений за попереднім договором аванс, оскільки чинним законодавством не передбачено залишення авансу або його частини у сторони попереднього договору у випадку неукладення основного договору.
Враховуючи наведене колегія суддів вважає, що сума, яка названа в попередньому договорі забезпечувальним платежем, фактично є авансом, оскільки сторонами не дотримано умов, визначених статтею 570 ЦК України, а саме не укладено договору купівлі-продажу на виконання якого передано кошти, а тому порушене право позивача на повернення коштів (авансу) за будь-яких умов підлягає захисту шляхом стягнення з відповідача на його користь переданих/отриманих грошових коштів в тому розмірі та сумі, в яких вони передавалися - 156 818,40 грн, що еквівалентно 6 000,00 дол. США.
Вказане також узгоджується із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 7 липня 2020 року в справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).
За змістом позовних вимог, які були задоволенні судом першої інстанції, позивач також порушував питання про стягнення з відповідача пені, інфляційних втрат та трьох процентів річних за порушення грошового зобов'язання.
За приписами частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
ЦК України передбачає спеціальні засоби, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.
Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі.
Одним із видів акцесорного зобов'язання є неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Таким чином, в разі укладення правочину неустойка (пеня, штраф) поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Відповідно до частин першої, третьої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Попередній договір є одним з різновидів цивільних договорів, а тому йому властиві всі родові ознаки договорів. Так, попередній договір вважається укладеним з моменту, коли сторони досягли угоди з усіх істотних умов договору. При цьому, для попереднього договору, наряду з іншими його умовами повинні бути визначені ті, які є суттєвими для основного договору.
Тобто у попередньому договорі, крім основного зобов'язання, може бути передбачена відповідальність сторін з того, чи іншого питання, зокрема за неналежне виконання зобов'язання у виді штрафних санкцій.
При цьому, в силу положень частини третьої статті 635 ЦК України припиняються зобов'язання сторін укласти основний договір, що унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов'язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов'язання як правової підстави для виникнення у набувача права власності на майно. Проте припинення зобов'язання за попереднім договором не звільняє сторін від відповідальності, зокрема, передбаченої умовами попереднього договору, за порушення, вчинене під час його дії.
Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2021 року в справі № 551/980/19 та від 15 липня2020 року в справі № 205/5667/16-ц.
Судовим розглядом встановлено, що у попередньому договорі, укладеному 11 червня 2018 року між ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 ,відсутні погодженні умови про встановлення відповідальності жодної із сторін у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру, тобто між сторонами відсутня згода щодо таких істотних умов договору як сплата пені.
Позивач, як на підставу стягнення нарахованої ним пені, посилався на положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Утім, такі посилання позивача, які взяті до уваги судом першої інстанції в якості правової підстави для стягнення з відповідача пені, є помилковими, оскільки за змістом преамбули Закону України № 543/96-ВР від 22 листопада 1996 року «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності тагосподарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
З вище наведених підстав колегія суддів приймає до уваги аргументи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції безпідставно стягнуто з відповідача на користь позивача суму пені, оскільки у даному випадку на спірні правовідносини не розповсюджуються вимоги Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» з огляду на те, що в матеріалах справи відсутні дані про наявність у позивача статуту суб'єкта підприємницької діяльності, договір укладений ним як фізичною особою, а можливість нарахування пені та її розмір не встановлені укладеним між сторонами попереднім договором купівлі-продажу.
Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Таким чином, положення зазначеної норми права передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Проте, оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги (стаття 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення»), то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором в національній валюті - гривні, а не в іноземній або еквіваленту до іноземної валюти, а тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норма частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що не підлягає індексації неповернута сума авансу за попереднім договором, визначена в іноземній валюті, оскільки виходячи з положень пунктів 11, 16 цього договору та прив'язки забезпечувального платежу до валюти США, положення частини другої статті 625 ЦК України щодо нарахування встановленого індексу інфляції на неповернуту суму не застосовується до зобов'язань, визначених еквівалентом в іноземній валюті, а стосується лише до грошових зобов'язань, виражених у гривневому еквіваленті.
У зв'язку з викладеним вище, вимоги ОСОБА_1 про відшкодування йому АТ «Альфа-Банк» інфляційних втрат за прострочення виконання зобов'язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у доларах США, не можна визнати законними.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 21 грудня 2016 року № 6-1672 цс 16.
Окрім того, у постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014 року № 6-25 цс 14 зазначено, що порушенням грошового зобов'язання є невиконання боржником обов'язку сплатити грошові кошти, тоді як спір між сторонами виник унаслідок невиконання відповідачем умов договору щодо передачі об'єкта нерухомості у власність позивача, а не внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання.
Ураховуючи, що правовідносини, які виникли між сторонами стосуються передачі у власність позивача групи нежитлових приміщень за сплату певної грошової суми, що сплачена так і не була, колегія суддів також не знаходить підстав застосування до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України в частині стягнення з відповідача трьох процентів річних за період з 1 серпня 2018 року по 16 жовтня 2018 року.
Зважаючи на вимоги статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов в частині вирішення вимог про стягнення пені, інфляційних втрат та трьох процентів річних, суд першої інстанції неправильно застосовував норми матеріального права, що відповідно до вимог статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в цій частині з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина друга статті 376 ЦПК України).
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
В частині вирішення вимог про стягнення авансового платежу рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін на підставі положень статті 375 ЦПК України, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року скасувати в частині стягнення з акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних у розмірі 980,00 грн, пені у розмірі 11 595,94 грн, інфляційних втрат у розмірі 2 979,54 грн та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній