29 червня 2021 року м. Рівне №460/438/21
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Нор У.М. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженнябез повідомленн сторін адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 18 березня 2015 року по 30 квітня 2019 року;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 18 березня 2015 року по 30 квітня 2019 року.
В обґрунтування позовних вимог стверджує, що відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасникам бойових дій додатково надаються відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Зауважив, що оскільки не використав щорічну додаткову відпустку, то при звільненні відповідач повинен був нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану відпустку, однак, вказана компенсація, відповідачем виплачена не була.
Ухвалою суду від 29.01.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування заперечень зазначив, що оскільки додаткова відпустка учасникам бойових дій Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не передбачена, то в силу вимог п.8 ст. 10-1 Закону стосовно неї необхідно керуватися правилами, визначеними Законом України «Про відпустки». Водночас статтею 24 Закону України «Про відпустки» виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій не передбачено, а відтак і грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку не може бути виплачена. З таких підстав, просив у задоволенні позову відмовити.
Враховуючи те, що розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, то відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Розглянувши позовну заяву, відзив на неї та долучені матеріали, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини адміністративної справи в їх сукупності, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив таке.
Судом встановлено, що позивач проходив військову службу в Збройних Силах України та має статус учасника бойових дій, що підтверджується копією посвідчення.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 30 квітня 2019 року №67- РС позивача звільнено у запас за пунктом "а" (у зв'язку із закінченням строку контракту), з 30.04.2019 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
При звільненні ОСОБА_1 не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, протиправною звернуся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує, що дана справа є типовою справою щодо зразкової справи № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19) та зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 45 Конституції України закріплено положення, згідно якого кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» №3551-XII від 22.10.1993 (далі - Закон №3551-XII), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України "Про відпустки" від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Надання додаткової відпустки окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності передбачено вимогами ст. 16-2 Закону № 504/96-В. Зокрема учасникам бойових дій, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, що гарантована державою для учасників бойових дій.
Згідно із пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20 грудня 1991 року (далі Закон № 2011-XII), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
За змістом пункту 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
У пункті 19 вказаної статті Закону № 2011-ХІІ визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21 жовтня 1993 року №3543-XII та Про оборону України від 06 грудня 1991 року №1932-XII (далі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Разом з тим, за змістом частини 1 статті 1 Закону № 1932-XI, особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
При цьому, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абз.3 ч.1 ст.1 Закону № 3543-XII).
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток, у відповідності до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо, разом з тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується вищевикладеними нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі - Наказ №260), у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Аналогічний висновок зроблено Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в рішенні від 16 травня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18, яке постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 залишено без змін.
При цьому суд ураховує, що Верховним Судом указано, що висновки Верховного Суду у цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Згідно із частинами 5, 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій, з 30.04.2017 звільнений з військової служби, додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік у період з 2015 до 2017 роки останньому не надавалася.
Таким чином, позивачу, який не використав щорічну додаткову відпустку, при його звільненні відповідач повинен був нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану відпустку.
У свою чергу, витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 30.04.2019 №126 відомостей про виплату при звільненні позивачу компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2017 роки не містить. Докази виплати такої компенсації відповідачем до суду не подано.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним за 2015-2017 роки додаткову відпустку як учасник бойових дій.
Отже, відповідачем не доведено правомірності ненарахування та невиплати позивачу при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ, що свідчить про наявність протиправної бездіяльності.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 ст. 77 згаданого Кодексу).
З огляду на висновки Верховного Суду в зразковій справі №620/4218/18 та встановлені судом обставини справи, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню повністю..
Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас частинами четвертою, п'ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У пункті 269 Рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Позивач просить стягнути з Військової частини НОМЕР_1 витрати на правову допомогу адвоката в розмірі 3000 грн.
Перевіряючи доводи сторін та докази, якими позивач підтверджує понесені витрати, суд встановив, що на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну допомогу адвоката надано суду договір про надання правової допомоги від 27.10.2020, укладений між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Гаталяк М.Я., замовлення №2 про надання юридичних послуг, акт приймання - передачі №2 від 12.02.2021, квитанція до прибуткового касового ордеру №2 від 12.02.2021 про сплату коштів в сумі 3000 грн. за надання правової допомоги згідно договору від 27.04.2021.
При цьому на думку суду не підлягають стягненню витрати на надання усної консультації, оскільки у справах зазначеної категорії сформована усталена практика судів.
З врахуванням викладеного, враховуючи наявні докази понесених витрат на правову допомогу адвоката, суд приходить до висновку, що на користь позивача необхідно стягнути з Військової частини НОМЕР_1 судові витрати на загальну суму 2500,00 грн.
Оскільки позивач, відповідно до статті 5 Закону України Про судовий збір, звільнений від сплати судового збору, такий ним не сплачувався, а отже, не підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 18 березня 2015 року по 30 квітня 2019 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 18 березня 2015 року по 30 квітня 2019 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 2500,00 (дві тисячі п'ятсот) гривень витрат на правничу (правову) допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 29 червня 2021 року
Суддя У.М. Нор