Справа № 420/6908/19
24 червня 2021 року м. Одеса
У залі судових засідань №18
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Свиди Л.І.
при секретарі судового засідання - Донець В.Р.
за участю сторін:
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - Маркочевої Н.В.
представника відповідача - Філіппенко О.О.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів,-
До суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №213 від 07.11.2019 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
За цією позовною заявою відкрито загальне позовне провадження у відповідності до ст. 12 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу - відповіді на відзив.
Ухвалою від 18.03.2020 року провадження по цій справі зупинено до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.
Протокольною ухвалою від 24.06.2021 року провадження у цій справі поновлено.
Позивач та його представник в судове засідання з'явилися. Позов, відповідь на відзив обґрунтовані позивачем та його представником тим, що оскаржуваний наказ є протиправним, відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Гвінеї, а також надані позивачем докази на підтвердження таких обставин.
Представник відповідача в судове засідання з'явився. Відзив на позовну заяву обґрунтований відповідачем тим, що позивач вже звертався до міграційних органів та йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, така відмова ним оскаржена, в задоволенні позову судом відмовлено та рішення набрало законної сили. При повторному зверненні встановлено, що історія переслідування позивача є необґрунтованою та не містить умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а метою звернення позивача із заявою є легалізація власного становища в Україні.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги позивача та заперечення відповідача, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 є громадянином Гвінеї, уродженцем м. Конакрі, національність - пула, за віросповіданням - мусульманин, з 2002 по 2011 рік навчався в Гвінеї та в період 2013-2017 року навчався в Україні, м. Харків, батьки, брат, сестра позивача проживають в Гвінеї, працює реалізатором на ринку «Привоз», м. Одеса, залишив країну громадянської належності в грудні 2012 року та прибув в Україну за студентською візою в січні 2013 року літаком. Позивач зазначає, що прибув в Україну з метою здобуття навчання, однак йому загрожує небезпека в країні походження в зв'язку із членством в партії U.F.D.G., яка є опозиційною до президентської та участю в мітингах.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що він вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №236 про надання статусу біженця 20.12.2018 року, в якій зазначив, що приїхав в Україну на навчання, його життю загрожувала небезпека в зв'язку з участю в демонстраціях проти діючої влади в рядах партії U.F.D.G., яка є опозиційною до діючого уряду. При цьому, позивач зазначив, що отримував тілесні ушкодження під час участі в мітингах, деяких його друзів заарештували та під час нападу на його будинок 17 вересня 2012 року він втік.
За результатами розгляду звернення позивача, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №05 від 09.01.2019 року йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, з висновку відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 9 січня 2019 року вбачається здійснення аналізу матеріалів особової справи, інформації по країні походження, зокрема, щодо діяльності партії U.F.D.G. та не встановлено жодної обставини, яка б давала підстави для визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, в заяві відсутні посилання на матеріали, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача зазнати переслідувань за конвенційними ознаками.
ОСОБА_1 не погодився із вищезазначеним наказом та звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовом щодо його скасування, однак рішенням суду від 27.03.2019 року у справі №420/444/19 йому відмовлено в задоволенні позову в повному обсязі.
За результатами апеляційного оскарження рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27.03.2019 року у справі №420/444/19, воно залишено в силі 12.06.2019 року, а за результатами розгляду касаційної скарги позивача Верховним Судом 31.07.2019 року у відкритті касаційного провадження відмовлено.
ОСОБА_1 21.10.2019 року повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №224 про надання статусу біженця, в якій зазначив, що приїхав в Україну з метою навчання, зазначив про погрози від прихильників влади Гвінеї в зв'язку з участю в мітингах, в зв'язку з членством в партії U.F.D.G., зазначив про велику кількість людей яких вбили та арештували з підстав участі в мітингах, зазначив про те, що 17.09.2012 року було знищено багато будинків і його в тому числі, однак його в той час вдома не було, оскільки його попередили та він втік.
За результатами розгляду звернення позивача, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №213 від 07.11.2019 року йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, з висновку відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 7 листопада 2019 року вбачається здійснення аналізу матеріалів особової справи, інформації по країні походження, зокрема, щодо діяльності партії U.F.D.G. та не встановлено жодної обставини, яка б давала підстави для визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач прийшов до висновку про очевидну необґрунтованість заяви позивача.
Позивач не погодився з правомірністю наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №213 від 07.11.2019 року та звернувся до суду з цим позовом.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Нобхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Суд звертає увагу, що позивач вже вдруге звертається до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про надання статусу біженця, при цьому, позивач зазначає одні і ті ж самі обставини в обох заявах та за першою заявою рішеннями суду у справі №420/444/19 вже встановлені обставини, що історія переслідування позивача не містить умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивач виїхав з країни походження легально на підставі паспортних документів та візи для навчання, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань позивача з боку офіційної влади Гвінеї. Крім того, позивач продовжував користуватися захистом своєї країни, оскільки безперешкодно продовжував термін дії свого паспорту, зокрема, в 2016 році.
Також, суд звертає увагу, що позивача за його твердженнями є членом партії U.F.D.G. з 2010 року та приймав участь в мітингах партії, однак він виїхав з країни походження тільки в кінці 2012 року, а його друзі залишилася в Гвінеї та їм нічого не загрожує, позивач під час розгляду його матеріалів не міг повідомити подробиці діяльності партії, в матеріалах справи щодо першої заяви позивач не зазначав про те, що його родичі були членами партії U.F.D.G. та повідомляв, що їм нічого не загрожує, однак при повторному зверненні позивач вже повідомив, що його родичі є членами партії U.F.D.G., однак вони безперешкодно проживають на території Гвінеї.
Щодо наданих до суду доказів членства позивача в партії U.F.D.G. та свідчень члена Виконавчого бюро Федерального секретаріату Союзу демократичних сил Гвінеї щодо членства позивача в партії, а також переслідування позивача і фізичного насильства над ним, його арешту, побиття та утримання під вартою, суд критично ставиться до наданих доказів, з наступних підстав.
Позивач під час розгляду його особової справи відповідачем та під час судового засідання зазначав про те, що він є членом партії U.F.D.G. з 2010 року, однак надані позивачем докази свідчать про отримання ним членського квітка партії U.F.D.G. в 2008 році, тобто, твердження позивача не відповідають наданим ним доказам.
Крім того, позивач прибув в Україну в січні 2013 року, однак в свідченнях члена Виконавчого бюро Федерального секретаріату Союзу демократичних сил Гвінеї зазначено про те, що позивач приймав участь в мітингу 28 травня 2013 року та під час цього мітингу був заарештований, а звільнений 25 червня 2013 року, позивач був жорстоко побитий жандармами та отримав множинні переломи ноги, побитий поліцейськими кийками, у нього були зламані ребра, 7 червня 2013 року позивач був поміщений до камери, він звинувачений гвінейськими органами влади у порушенні публічного порядку та закликах до заворушень, його активно розшукують в Гвінеї.
При цьому, позивач ніяк не міг бути учасником цих подій з підстав перебування в цей час в Україні, він легально виїхав з Гвінеї на підставі паспорту та візи, продовжував термін дії паспорту в 2016 році, що спростовує свідчення про його розшук та пред'явлення звинувачень офіційною владою Гвінеї.
Крім того, позивач ані під час подачі першої заяви, ані під час подання другої заяви не зазначав про такі події, не зазначав про затримання, арешти, побиття поліцейськими, перебування його у важкому стані після побиття, а зазначає лише про один випадок розбиття йому носа 17.09.2012 року.
Таким чином, враховуючи розбіжності у поясненнях позивача та наданих доказах, відсутність обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу його життю та здоров'ю в країні походження та безперешкодний легальний виїзд позивача з країни походження, враховуючи повторне звернення позивача з викладенням тих самих обставин, які судом в іншій справі визнані необґрунтованими, суд вважає заяву позивача очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладене, оскаржуваний позивачем наказ, яким йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним та скасуванню не підлягає, а тому відсутні підстави для зобов'язання відповідача вчиняти певні дії.
Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ГУ ДМС України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №213 від 07.11.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 30.06.2021 року.
Суддя Л.І. Свида
.