Справа № 420/6433/21
29 червня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення №47-21 від 19.02.2021р. та зобов'язання прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 26.04.2021р. відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначив, що не погоджується із прийняттям оскаржуваного рішення. Так, позивач, посилаючись на положення Конвенції про статус біженців 1951 і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, ст.3 Європейської конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950р., ст.14 Загальної декларації прав людини і положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зазначив, що ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обгрунтованими, тобто підкриплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулась особисто із заявником, та просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
11.05.2021р. до суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач вказав, що не погоджується із позовними вимогами позивача та просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 . Відповідач вказав, що 05.06.2012 позивач вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Лагос (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) -Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа та оформленої одноразової візи типу «С». 06.06.2012 позивач прибув до України. 18.06.2020 позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області, одже позивач з 05.06.2012 до 18.06.2020 (більше восьми років) не зверталася за міжнародним захистом, та більш того, з 05.06.2012 до моменту звернення (18.06.2020) більше восьми років перебував на території України у якості нелегального мігранта. Щодо причин звернення за міжнародним, позивач зазначив, що виїзд за межі країни громадянської належності був здійснений з метою працевлаштування у футбольній команді на території України та зі слів позивача, він наразі не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв'язку з побоюваннями зазнати загрози через діяльність організації « Боко Харам » на території країни громадянської належності. Водночас, як вказав відповідач, на обставину неправдоподібності мотиву виїзду та небажання повернення на територію країни громадянської належності у зв'язку із ймовірно скоєним нападом на власного батька представниками радикальних угруповань вказує обставина, у відповідності до якої незважаючи на те, що відповідний напад було скоєно щонайпізніше у 2010 році, до середини 2012 року позивач продовжував безперешкодно проживати на території країни громадянської належності не приймаючи спроб виїзду на постійне проживання та не зазнаючи жодних елементів погроз або переслідувань, близькі родичі продовжують проживати на території Нігерії, не зазнають наразі жодних проблем або утисків. Відповідач зазначив, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обгрунтувати причину виїзду позивача з Нігерії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народився в Нігерії, м.Лагос, за національністю - нігерієць, віросповідання - християнин -п'ятидесятник, неодружений.
06.06.2012р. ОСОБА_1 легально прибув з Нігерії до України та з липня 2012 року проживає в Україні без відповідного дозволу.
18.06.2020р. ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв'язку з побоюваннями зазнати загрози через діяльність організації « Боко Харам » на території країни громадянської належності та, що вказана організація робила нестерпним життя інших людей, у зв'язку з чим заявник втратив батька.
Рішенням Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.02.2021р. №47-21 підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено громадянину Нігерії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .
Відповідно до зазначеного висновку від 25.01.2021р. міграційною службою було встановлено, що ані заявник, ані його близькі родичі ніколи не перебували членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій ані на території країни громадянської належності, ані в Україні. По відношенню до шукача захисту ніколи не застосовувалось фізичне насилля за конівенційними ознаками визнаячення статусу біженця. Шукач захисту ніколи не зазанавав по відношенню до себе заходів адміністративного примусу, ані перебуваючи на території Нігерії, ані після власного виїзду до України. Проведеним аналізом матеріалів особової справи неможливо обгрунтувати причину виїзду позивача з Нігерії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Щодо повідомлення заявником інформації стосовно нападу на його батька, в повідомленому заявником елементі виявлено низку розбіжностей та суперечностей, неузгодженостей, які позивач не міг належним чином обгурнтувати, що свідчить про те, що шукач захисту лише використовує зазанчену легенду з метою отримання бажанного результату.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Як встановлено у ході розгляду справи, причиною виїзду з країни громадянської належності заявником у своїй заяві від 18.06.2020р. про надання статусу біженця зазначено, що він не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв'язку з побоюваннями зазнати загрози через діяльність організації « Боко Харам » на території країни громадянської належності та, що вказана організація робила нестерпним життя інших людей, у зв'язку з чим заявник втратив батька.
Під час анкетування від 18.06.2020р., на питання про повідомлення причин виїзду з країни постійного проживання, заявник вказав, що він прагнув виїхати до України, оскільки йому подобалась гра ОСОБА_3 та заявник бажав, щоб його переглянули представники футбольних клубів.
Поряд з цим, під час анкетування від 18.06.2020р. на необхідність докладно вказати причини виїзду, заявник вказав, що ««Боко харам» атакував місто, вони били людей, через цей напад загинув мій батько. Я точно не пам'ятаю, це було десь 2009 -2010 роках. Вони нападали на християн. На той час, я перебував у іншому місті, грав у футбол. В подальшому, не зазнавав жодних нападів з боку жодних організацій. У випадку, якщо я повернусь, у мене виникнуть проблеми, оскільки у «Боко Харам» є свої люди в тому регіоні, де ми проживаємо.».
Як вбачається з протоколу співбесіди від 06.07.2020р. на питання «Вкажіть всі причини небажання Вашого повернення в регіон постійного проживання на території Нігерії?», заявник вказав, що не хоче повертатись через проблеми з «Боко Харам», через які він втратив власного батька і не може бути щасливим в подальшому у випадку повернення.
Як вбачається з особової справи, позивач не може чітко визначитись із роком смерті власного батька.
Поряд з цим, суд враховує, що зазначений ОСОБА_1 напад на батька було скоєно щонайпізніше у 2010 році та до червня 2012 року позивач продовжував безперешкодно проживати на території країни громадянської належності не приймаючи спроб виїзду на постійне проживання та не зазнаючи жодних елементів погроз або переслідувань, близькі родичі продовжують проживати на території Нігерії та не зазнають наразі жодних проблем або утисків, що підтверджується анкетуванням та протоколом співбесіди з позивачем.
За таких обставин суд вважає, що позивач не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо побоювань повертатись в країну громадянського походження.
Водночас, суд враховує, що відповідно до положення ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Як вбачається з матеріалів справи з липня 2012 року позивач перебуває на теритрії України без законних підстав, а звернувся він до міграційної служби лише у 2020 році.
Таким чином, значна тривалість проміжків часу між закінченням строку перебування на території України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме 8 років, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Зазначені в своїй сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдивою та надуманною з метою легалізації перебування на території Україні у пошуках кращих умов життя.
Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
При цьому, відповідно до п.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 р.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.О. Танцюра
.