Провадження № 22-ц/803/5084/21 Справа № 213/3211/20 Суддя у 1-й інстанції - Алексєєв О. В. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
29 червня 2021 року м.Кривий Ріг
справа № 213/3211/20
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Барильської А.П.,
суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання: Голуб О.О.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2021 року, яке ухвалено суддею Алексєєвим О.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 12 березня 2021 року, -
В серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПрАТ «ІнГЗК») про стягнення заборгованості з заробітної плати працівнику.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він з 10 жовтня 1969 року по 10 серпня 2010 року, тобто більш як 40 років 10 місяців працював на ПрАТ «ІнГЗК» та звільнений з роботи за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію. Згодом позивач дізнався про те, що при звільненні підприємство зобов'язано було виплатити йому одноразову допомогу при звільненні у розмірі 3-х місячних середніх заробітних плат, як особі, що пропрацювала на одному підприємстві понад 20 років, що передбачено Галузевою угодою гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки. До цього часу таки кошти йому підприємством не виплачені.
За таких обставин, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути з відповідача ПрАТ «ІнГЗК» на його користь недоплачену одноразову допомогу при виході на пенсію в розмірі 11977,20 грн. та середній заробіток за час затримки при розрахунку за період з 11 серпня 2010 року по 21 грудня 2020 року у розмірі 461 166,56 грн.
Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ПрАТ «ІнГЗК» на користь ОСОБА_1 недоплачену одноразову допомогу при звільненні у розмірі 11977,20 грн.
Стягнуто з ПрАТ «ІнГЗК» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 200 000 грн.
В іншій частині в задоволені позову відмовлено.
Стягнуто з ПрАТ «ІнГЗК» на коритсь держави судовий збір в розмірі 2119,77 грн.
В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про зміну рішення суду першої інстанції з посиланням на те, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, встановлена судом першої інстанції, є значно більшою, ніж сума невиплаченої позивачу вихідної допомоги, тому, з огляду на неспівмірність заявлених до стягнення сум, відповідач вважає, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам справи буде розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку позивачу у розмірі, який дорівнює розміру належних йому при звільненні виплат, тобто у розмірі 11977,20 грн.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ПрАТ «ІнГЗК» - Доценко Т.Ю., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 працював на ПАТ «ІнГЗК», правонаступником якого є ПрАТ «ІнГЗК» в період з 10 жовтня 1969 року по 10 листопада 1970 року - токарем по Б-розряду, в період з 05 лютого 1973 року по 25 жовтня 1973 року -токарем по Б-розряду, в період з 28 листопада 1975 року 15 квітня 1981 року - машиністом екскаватора, в період з 04 січня 1993 року по 10 серпня 2010 року - машиністом екскаватора. 10 серпня 2010 року звільнений за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію згідно зі ст. 38 КЗпП України (а с. 6-8).
На момент звільнення, стаж роботи позивача на підприємстві відповідача склав 40 років 10 місяців.
Звертаючись до суду з позовом позивач посилався на те, що при звільненні йому не була виплачена вихідна допомога у повному обсязі, що передбачена умовами Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, у зв'язку із чим вважав, що відповідач зобов'язаний сплатити йому невиплачену вихідну допомогу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача в порівнянні з умовами Галузевої Угоди щодо підстав отримання одноразової допомоги при виході на пенсію в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, які є обов'язковою до виконання відповідачем, що є підставою для стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у розмірі 200 000 грн. а також застосування ст.ст. 116, 117 КЗпП України та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності.
Колегія суддів погоджується з висновком суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак, не може погодитися із визначеним судом першої інстанції розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, з огляду на наступне.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Подібні за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, провадження № 11-1210апп19.
Матеріалами справи встановлено та відповідачем не оспорюється, що ОСОБА_1 відпрацював на підприємстві відповідача 40 років 10 місяців, тому у відповідності до положень Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, відповідач зобов'язаний був виплатити йому одноразову вихідну допомогу при виході на пенсію в розмір трьох середньомісячних заробітних плат, що становить 11 977,20 грн.
Оскільки у день звільнення відповідач не провів належну виплату позивачу вихідної допомоги при звільненні суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені законом строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з розміром стягнутого судом першої інстанції з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Встановлений статтею 117 КЗпП України, механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Згідно з частиною першою статті 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
У трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Подібні за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18.
В даному випадку суд першої інстанції установив, що розмір невиплаченої при звільненні позивача заробітної плати у вигляді одноразової вихідної допомоги при виході на пенсію становить 11 977,20 грн. Позивач звільнився 10 серпня 2010 року, до суду про стягнення належних йому при звільненні виплат звернувся лише у серпні 2020 року, тобто зі спливом 10 років. Тривалість такого періоду з моменту порушення права позивача обґрунтовується порушенням відповідачем умов Колективного договору та Галузевої угоди, що свідчить про відсутність вини позивача в несвоєчасному отриманні ним виплат, які мали бути виплачені при виході на пенсію.
Уточнюючи позовні вимоги ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за весь час такої затримки в розмірі 461 166,56 грн.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд першої інстанції не урахував очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, у зв'язку з чим дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 200 000 грн.
Розмір стягнутого судом середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні склав 200 000 грн більш ніж у 16 раз перевищує розмір заборгованості із невиплаченої позивачу при звільненні матеріальної допомоги (11 977,20 грн), що є очевидно непропорційним наслідком правопорушення та несправедливим щодо роботодавця.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості з виплати матеріальної допомоги працівнику, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи й критеріям, визначеним Великою Палатою Верховного Суду, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним виплати належних при звільненні позивачу і присуджених до стягнення коштів в сумі 70 000 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити.
При цьому загальний розмір компенсації, яка належить працівнику у зв'язку із порушенням роботодавцем строку проведення остаточного розрахунку при звільненні складає 81977,20 грн. (11 977,20 + 70 000).
Виходячи з цих обставин, колегія суддів, вважає за необхідне, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні і зменшити його з 200 000 грн. до 70 000 грн., що буде відповідати засадами виваженості та справедливості, у зв'язку з чим змінює рішення суду й у частині загального розміру сум, стягнутих з відповідача на користь позивача.
Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку з чим, що колегія суддів змінює рішення суду першої інстанції в частині визначеного судом розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні із його зменшенням з 200 000 грн. до 70 000 грн., зменшенню з 2119,77 грн. до 908 грн. підлягає розмір судового збору, який стягнуто з ПрАТ «ІнГЗК» на користь держави.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» - задовольнити частково.
Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2021 року змінити в частині розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, стягнутого з Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 , зменшивши цей розмір з 200 000 гривень до 70 000 (сімдесят тисяч) гривень.
Рішення суду змінити в частині розміру судових витрат, стягнутих з Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» на користь держави, зменшивши цей розмір з 2119 гривень 77 коп. до 908 (дев'ятсот вісім) гривень.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 30 червня 2021 року.
Головуючий:
Судді: