П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 червня 2021 р.м. ОдесаСправа № 420/7033/19
Час і місце ухвалення рішення суду 1 інстанції:
11:16 год., м. Одеса;
Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:
25.03.2021 року;
Головуючий в 1 інстанції: Єфіменко К.С.
П'ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Єщенка О.В.
суддів - Димерлія О.О.
- Танасогло Т.М.
За участю: секретаря - Іщенка В.О.
представника апелянта - Смірнова В.С.
представника відповідача - Височан Т.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДМС України в Одеській області від 15.11.2019 року №219 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Управління розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач звернувся до органу міграційної служби із обґрунтованою заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Вважає, що його заява відповідає всім критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, міграційною службою безпідставно відмовлено в оформленні відповідних матеріалів, у зв'язку із чим позивач вимушений звернутись до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки позивачем не наведено фактів та обставин, які свідчать про його переслідування, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, а наведені ним дані при зверненні із відповідною заявою не дають можливості встановити наявність у позивача обставин, за якими він міг отримати заявлений ним статус, йому правомірно було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, отже підстави для скасування оскаржуваного рішення та зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії відсутні.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати судове рішення та прийняти нове про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не обґрунтовано не враховано ту обставину, що розгляд заяви позивача про визнання його біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, здійснено органом міграційної служби поверхово, без належного дослідження та проведення перевірки обґрунтованості доводів заявника, які стали підставою для звернення за захистом, у тому числі ситуації у країні національної належності заявника. Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Обов'язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи не може перекладатись з відповідного працівника державної міграційної служби на особу, що звертається за захистом. З огляду на те, що інформація по країні походження має суттєве значення для прийняття рішення за результатом розгляду звернення заявника за захистом, така інформація не була досліджена належним чином, у суду першої інстанції були всі підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області посилається на необґрунтованість доводів апелянта, правильність висновків суду першої інстанції та відсутність обставин для скасування судового рішення.
Судом першої інстанції зясовано та як встановлено під час апеляційного розгляду, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,є громадянином Республіки Гвінея; за національністю - гвінеєць; народився в Республіці Сенегал, область Зігіншор, регіон Казаманс, м. Зігіншор, район Канді; за етнічною належністю - пула; за віросповіданням - сповідує іслам, каноїв релігії дотримується повністю; не одружений, дітей не має.
28.10.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою, в якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказана заява обґрунтована відношенням сім'ї позивача до партії демократичних сил Гвінеї (U.F.D.G). Заявник зазначив, що не був членом цієї партії, але приймав участь у мітингах, під час яких був арештований його брат та поміщений до тюрми, надходили погрози його сім'ї. У заявника виникли побоювання за життя або бути підданим арешту. Заявник не може та не бажає повертатись до країни громадянської належності через наявність на відповідній території насилля.
15.11.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складено Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у справі №2019OD0211 громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 .
Розглянувши вказаний висновок, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області видано наказ 15.11.2019 року №219, яким відмовлено громадянину Республіки Гвінея ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою для відмови в оформленні вказаних матеріалів стала відсутність обставин, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, посилаючись на наявність обґрунтованих побоювань за своє життя та здоров'я у разі повернення до країни походження, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 року № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, є особою, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Судом першої інстанції надано вірну правову оцінку нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та правильного визначено, що особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Під час вирішення спору, судом першої інстанції вірно враховано, що у зв'язку із зверненням позивача за захистом Управлінням проведено анкетування та співбесіду з громадянином Республіки Гвінея ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно вказаних матеріалів, позивач в жовтні 2018 року прибув на територію України, легально, авіарейсом Конакрі (Гвінея) - Харків (Україна), на підставі паспортного документу громадянина Гвінеї Серії НОМЕР_1 та оформленої візи типу «D» Серії (М) Y НОМЕР_2 .
Заявник має базову вищу освіту, які він здобув на території Батьківщини. На території Батьківщини працював головним бухгалтером в продуктовому магазині. На території України заявник офіційно не працює та, починаючи з червня 2019 року до моменту звернення, неофіційно працює помічником повара.
Заявник зазначив, що не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації. Щодо політичної діяльності родичів в заяві зазначив, що його матір та брат були членами політичної партії «U.F.D.G».
Причиною звернення за міжнародним захистом на території України ОСОБА_1 зазначив, що через власну участь у мітингах подальше перебування на території Батьківщини являється небезпечним для життя. Щодо проблематики переслідування в країні громадянської належності позивачем надано відомості, що позивач не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку з побоюваннями за власне життя та безпідставного переслідування з боку партії «U.F.D.G.», що ґрунтуються на минулій участі позивача у мітингах, які були спрямовані на підтримку Президента партії - Мамаду Селу Дале.
Під час розгляду заяви, анкети та протоколів співбесіди Управлінням були виявлені розбіжності у подіях, про які розповідав позивач.
В заяві від 28.10.2019 року позивач зазначив, що всі члени його родини являються членами партії «U.F.D.G.». Під час подальшої процедури зазначав, що членом вказаної парії являється лише матір, починаючи з 2015 року (арк. 1 заяви від 28.10.2019 та арк. 13 анкетування від 08.11.2019). Брат позивача є членом партії «B.I.G. U.P.», діяльність якої зі слів позивача, є офіційною на території Гвінеї (арк. 4 анкетування від 08.11.2019), згодом щодо належності брата до політичної спільноти Гвінеї позивачем було змінено власні твердження та повідомлено, що брат в свою чергу являється членом партії «U.N.R.» (арк. 7 протоколу співбесіди від 15.11.2019).
Щодо причини участі у мітингах, в яких позивач приймав безпосередню участь, зазначалось, що участь у мітингах на підтримку партії «U.F.D.G.» здійснювалась через політичні погляди саме його родини (арк. 1 заяви від 28.10.2019). Під час подальшої процедури заявником зазначено, що участь у мітингах здійснювалась через його особисту підтримку лідера партії «U.F.D.G.» - Мамаду Селу Дале. Зі слів позивача, іншої мети участі в мітингах не було (арк. 9 анкетування від 08.11.2019).
Позивач чітко зазначив, що участь у мітингах він приймав свідомо, це було його особистим рішенням, усвідомлюючи усі ймовірні наслідки (арк. 9-13 анкетування від 08.11.2019 та арк. 8-9 протоколу співбесіди від 15.11.2019). В ході опитування позивач вказав, що у випадку припинення прийняття участі у зазначених мітингах задля безпеки життя, він матиме змогу безперешкодно проживати на території Батьківщини (арк. 9 протоколу співбесіди від 15.11.2019).
Зі слів позивача, у випадку повернення на територію Батьківщини він продовжить приймати участь у вищезазначених мітингах, які слугували підставою для подальшого виїзду за межі Батьківщини та які спонукали до побоювання за власне життя на момент проживання на території Батьківщини (арк. 9 протокол співбесіди від 15.11.2019);
З показів позивача, він приймав участь у мітингах у період з грудня 2010 по лютий 2018 року. При цьому, протягом 2012-2013 років, позивачем було припинено участь у мітингах у зв'язку із навчанням в університеті, у рідному м. Конакрі (арк. 2, 5, 10 анкетування від 08.11.2019 та арк. 9 протоколу співбесіди від 15.11.2019).
На території Гвінеї проживають наступні близькі родичі позивача: а саме - матір, рідний брат та двоюрідний брат. За результатами опитування не встановлено фактів переслідування його близьких родичів на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує - вони не зазнають пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, фактів фізичного насилля не мають та будь-які проблеми станом на листопад 2019 року відсутні. Також, відсутня дискримінація у реалізації загальних прав (арк. 3 -5, 12 анкетування від 08.11.2019 та арк. 4, 12 - 13 протоколу співбесіди від 15.11.2019).
Таким чином, твердження позивача про погрози з боку правоохоронних органів на території Батьківщини (арк. 1 заяви від 28.10.2019 та арк. 8 анкетування від 08.11.2019) спростовані, оскільки під час подальшої процедури, позивач чітко зазначив, що на території Батьківщини він не зазнавав жодного переслідування або фізичного насилля, також не було здійснено офіційного розшуку та не зазнавав особистих погроз. Позивач мав змогу безперешкодно залишити територію аеропорту, жодних проблем під час проходження реєстрації на літак не виникало (арк. 6, 8, 12-13 анкетування від 08.11.2019 та арк. 5, 9 протоколу співбесіди від 15.11.2019). Позивач зазначив, що не знає, що саме із ним трапиться у випадку повернення та жодні докази, які б підтверджували зазначене побоювання у шукача захисту відсутні (арк. 8, 13 анкетування від 08.11.2019).
Разом з цим, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 28.10.2019 року, тобто через більше ніж 1 рік після потрапляння на територію України. З лютого 2019 року позивач на території України значиться у категорії нелегального мігранта. Про можливість звернення він дізнався ще в серпні 2019 року, проте це звернення фактично реалізовано зі значним зволіканням, зазначивши, що у нього була більша зацікавленість у влаштуванні побуту, аніж здійснити звернення за захистом (арк. 11 протоколу співбесіди від 15.11.2019).
За матеріалами особової справи, пріоритетною ціллю при виїзді було потрапляння до Федеративної Республіки Німеччина Гладі - ФРН, але йому було відмовлено в отриманні візи.
Отже, позивача неможливо визначити як особу, яка потребує міжнародного захисту перебуваючи за межами своєї Батьківщини. Так як ним чітко підтверджується, що територія України на момент звернення не є обраною країною для безпечного проживання, а слугує лише транзитним пунктом (арк. 6, 8 анкетування від 08.11.2019 та арк. 4-5 протоколу співбесіди від 15.11.2019), причиною виїзду за межі Батьківщини обмовлено пошуком кращого життя
Під час процедури розгляду заяви Управлінням досліджувалась інформація по країні походження, якою підтверджується відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, спостерігається прогрес у галузі дотримання прав людини на території країни громадянської належності заявника. Рівність прав перед Законом, захист життя людини гарантується Конституцією Гвінеї.
Отже, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач не зміг обґрунтувати, яка загроза може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання.
В матеріалах справи відсутні будь-які підтвердження реального ризику для позивача бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
Крім того, до моменту звернення за захистом позивач деякий час перебував на території України нелегально і не вчиняв спроб звернутися за захистом, тобто не вважав себе у небезпеці та не вбачав потреби у міжнародному захисті.
У контексті встановлених обставин вірогідним є те, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача, причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер.
Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
У зв'язку із чим, суд першої інстанції вірно вважав обґрунтованими висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Відповідно до ч.ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Згідно із ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються, зокрема, за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Враховуючи викладене, оскільки під час звернення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, такі обставини не підтверджуються і інформацією по країні громадянської належності позивача, а доводи позивача є очевидно не переконливими, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з урахуванням всіх обставин у справі дійшов вірного висновку про правомірність оспорюваного рішення органу міграційної служби та відсутність підстав для зобов'язання суб'єкта владних повноважень повторно розглянути заявлене позивачем питання з приводу надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на викладене, оскільки судом першої інстанції повною мірою з'ясовані обставини справи, висновки суду відповідають нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідно до вимог ст. 316 КАС України підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 139, 308, 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено та підписано 29.06.2021 року.
Головуючий-суддя: О.В. Єщенко
Судді: О.О. Димерлій
Т.М. Танасогло