26 квітня 2021 року м. ПолтаваСправа №440/1259/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шевякова І.С., розглянув у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області, Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги:
- визнати протиправним та скасувати рішення Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області №17.11 від 27.08.2020 "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 ";
- зобов'язати Білицьку селищну раду Кобеляцького району Полтавської області розглянути на черговому засіданні сесії ради питання щодо надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Білицької селищної ради Кобеляцького району Полтавської області за межами населених пунктів.
Під час розгляду справи суд
18.02.2021 ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області (далі - відповідач 1, Білицька селищна рада), Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області (далі - відповідач 2, Бутенківська сільська рада) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою суду від 23.02.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, а також призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Аргументи учасників справи
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 стверджувала про протиправну відмову відповідача, Бутенківської сільської ради Кобеляцького району, у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо виділення у власність земельної ділянки. ОСОБА_1 вказувала, що рішення сесії Бутенківської сільської ради про відмову є взагалі невмотивованим. На час звернення ОСОБА_1 до суду Бутенківська сільська рада увійшла до складу Білицької селищної ради. Тому позивач просила захистити її порушене право зобов"язанням Білицької селищної ради розглянути її заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо виділення у власність земельної ділянки належним чином.
17.03.2021 до суду від Білицької селищної ради надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача 1 проти задоволення позовних вимог заперечував. Вказав, що 25.08.2020 позивач звернулась до відповідача 2 зі заявою, у якій просила надати дозвіл на розробку проекту землеустрою. З наданих до зазначеної заяви документів, а саме - викопіювання, зі зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки слідує, що дана земельна ділянка не перебуває у комунальній власності, а відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю серії ПЛ №00026 від 08.05.1996 є земельною ділянкою колективної власності. Оскільки, відповідно до закону сільська рада не наділена повноваженнями розпоряджатися землями колективної власності, відповідач 1 стверджував, що прийняття рішення про надання в користування чи у власність земельної ділянки, яка не є комунальною власністю, виходило б за межі її повноважень. Відтак, саме з підстав перебування даної земельної ділянки у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства "Україна", відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю серії ПЛ №00026 від 08.05.1996, рішення з даного питання на пленарному засіданні сесії ради не було прийнято.
Відповідач 2 правом на подання відзиву на позов не скористався.
За змістом частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Згідно зі частиною шостою статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Зважаючи на достатність наданих сторонами доказів та повідомлених обставин, суд розглянув справу у порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, суд дійшов наступних висновків.
Обставини справи, встановлені судом
25.08.2020 позивач звернулась до Бутенківської сільської ради Кобеляцького району зі заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Дрижиногреблянської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області за межами населених пунктів.
До вказаної заяви позивачем додано викопіювання зі зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, копію паспорту та ідентифікаційного коду.
27.08.2020 Бутенківською сільською радою Кобеляцького району прийнято рішення "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 " №17.11 та за результатами відкритого поіменного голосування рішення не прийнято.
Позивач, не погоджуючись із відмовою в наданні їй дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із наступного.
Норми права, які підлягають застосуванню
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі пунктом "а" частини третьої статті 22 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 121 ЗК України, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірах, не більше 2,0 гектара.
Згідно зі частини четвертої статті 122 ЗК Україні, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною сьомою статті 118 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Висновки щодо правозастосування
Із аналізу наведених вище положень слідує, що відповідно до частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
У частині сьомій статті 118 Земельного кодексу України наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.
Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування", питання регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.
Згідно зі частинами першою та другою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.
Отже, розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства, відповідач 2 повинен був у місячний строк перевірити цю заяву на відповідність її вимогам статей 116, 118, 121 ЗК України і за наслідками перевірки - надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або, у разі виявлення обставин, передбачених абзацом 1 частини сьомої статті 118 ЗК України, - надати позивачу мотивовану відмову у наданні дозволу.
Однак суд констатує, що у оскаржуваному рішенні відповідача 2 №17.11 від 27.08.2020 відсутня будь-яка мотивація відмови, так само як і посилання на будь-яку норму закону.
27.08.2020 відповідачем 2 прийнято рішення "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 ".
Суд вказує, що, розглядаючи заяву позивача, сільська рада повинна була або дати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або, у разі виявлення обставин, передбачених абзацом 1 частини сьомої статті 118 ЗК України, - надати позивачу мотивовану відмову у наданні дозволу з посиланням на вказану норму закону.
Однак у рішенні відповідача 2 №17.11 від 27.08.2020 зазначено, що "розглянувши заяву гр. ОСОБА_1 щодо надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в розмірі 2,0 га, сесія сільської ради вирішила: рішення не прийнято. Присутніх на сесії - 19 депутатів. Голосували: "за" - 2, "проти" - 8, "утрималися" - 7, "не голосували" - 2".
У відзиві ж правонаступник Бутенківської сільської ради - Білицька селищна рада, стверджувала, що бажана ОСОБА_1 земельна ділянка належить до земель колективної власності колективного сільськогосподарського підприємства "Україна", відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю серії ПЛ №00026 від 08.05.1996.
Таким чином, у рішенні №17.11 від 27.08.2020 та відзиві на позовну заяву відповідачем 1 зазначаються різні причини відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.
З даного приводу суд вказує, що оскаржуване рішення сесії не містить ніяких посилань на належність земельної ділянки до колективної власності, як і взагалі мотивації.
Тому суд не має підстав вважати, що наведені Білицької селищною радою доводи були підставою для прийняття оскаржуваного рішення сесії.
Тому останнє є невмотивованим, а отже - необгрунтованим, а тому - протиправним та підлягає скасуванню.
Однак суд вважає за необхідне також надати оцінку доводам Білицької селищної ради, викладеним у відзиві.
Частиною першою статті 3 ЗК України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
За приписами статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Таким чином, Основний Закон виділяє форми власності в Україні: приватну, державну та комунальну.
Згідно зі частиною третьою статті 78 ЗК України, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Крім того, главою 23 Цивільного кодексу України передбачено існування в Україні трьох форм власності: приватної, комунальної та державної.
Отже, чинне законодавство не передбачає існування в Україні колективної власності.
Стосовно посилань відповідача 1 на державний акт на право колективної власності на землю серії ПЛ №00026 від 08.05.1996, суд звертає увагу на таке.
Пунктом 1 Указу Президента України від 08.08.1995 №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" установлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).
Відповідно до пункту 2 зазначеного Указу, право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Як встановлено судом зі змісту державного акта на право колективної власності на землю серії ПЛ №00026 від 08.05.1996, КСП "Україна" передано у колективну власність 2867,4 га землі для виробництва сільськогосподарської продукції.
Відповідно до підпункту "а" пункту 1 Указу Президента України від 03.12.1999 №1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" визначено необхідність реформування протягом грудня 1999 - квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом, окрім іншого, забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями.
Суд зауважує, що надані КСП "Україна" у колективну власність угіддя загальною площею 2867,4 га для ведення колективного сільського господарства підлягали паюванню відповідно до вимог Указів Президента України від 08.08.1995 №720/95 та від 03.12.1999 №1529/99.
Процес розпаювання земель КСП закінчився у 2000-2002 роках, а тому державний акт на право колективної власності, виданий КСП "Україна", у розумінні чинного законодавства не може вважатись належним доказом права власності на обрану позивачем земельну ділянку.
01.01.2002 набув чинності Земельний кодекс України від 25.10.2001, відповідно до частини першої статті 125 якого в першій редакції право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Законом України від 05.03.2009 №1066-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок" статтю 125 ЗК України від 25.10.2001 викладено у новій редакції, відповідно до якої право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Суду не надано доказів проведення державної реєстрації прав на обрану позивачем земельну ділянку.
Згідно зі статтею 80 ЗК України, суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Відповідно до частини першої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Частиною другою цієї статті визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Суду не надано доказів, що обрана позивачем земельна ділянка відноситься до земель комунальної або приватної власності. Так само, суду не надано доказів наявності прав на відповідну земельну ділянку у третіх осіб.
Таким чином суд відхиляє аргументи Білицької селищної ради про належність бажаної земельної ділянки до земель колективної власності.
Верховний Суд у постанові від 24.01.2019 у справі №806/2978/17 вказав, що відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою має бути пояснена вказівкою на конкретні невідповідності законам або прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам, генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схемам землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Оскільки оскаржуване рішення не містить жодних підстав для відмови у наданні дозволу, то суд вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню рішення відповідача 2 №17.11 від 27.08.2020 "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 ".
Суд враховує, що згідно зі розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 №721-р "Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Полтавської області", визначено адміністративні центри та затверджено території територіальних громад Полтавської області згідно додатку.
Відповідно до Додатку до вказаного Розпорядження від 12.06.2020 №721-р Бутенківська територіальна громада Кобеляцького району Полтавської області увійшла до складу Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області.
Згідно зі частинами другою, третьою статті 8 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад", повноваження сільських, селищних, міських рад, сільських, селищних, міських голів, обраних територіальними громадами, що об'єдналися завершуються в день набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною об'єднаною територіальною громадою. Об'єднана територіальна громада є правонаступником всього майна, прав та обов'язків територіальних громад, що об'єдналися, з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною такою об'єднаною територіальною громадою.
Таким чином, станом на момент розгляду цієї справи по суті, правонаступником Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області є Білицька селищна рада Полтавського району Полтавської області.
Тому задля належного захисту порушеного права ОСОБА_1 саме Білицьку селищну раду слід зобов'язати повторно розглянути клопотання позивача від 25.08.2020 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, з урахуванням висновків суду.
Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення позову повністю.
Розподіл судових витрат
Згідно зі частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи те, що позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 908 грн і суд дійшов висновку про задоволення позову, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Білицької селищної ради на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 908 грн.
Щодо витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.
За змістом пункту 3 частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі "Баришевський проти України" (Заява №71660/11), пункті 80 рішення у справі "Двойних проти України" (Заява №72277/01), пункті 88 рішення у справі "Меріт проти України" (заява №66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (Заява №58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем надано копії договору про надання правничої допомоги від 12.01.2021, квитанцію №1 про сплату послуг за договором від 12.01.2021 у розмірі 5 000 грн, ордер серії ПТ №217443.
Відповідно до пункту 4.3 договору про надання правничої допомоги від 12.01.2021, за надання правової допомоги, відповідно до даного договору гонорар адвоката становить фіксовану суму 5 000 грн, яка сплачена клієнтом в день підписання договору.
Отже, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі від 12.01.2021 у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення нею витрат за подання цього позову, а саме представником позивача складені позовна заява з додатками, всі копії документів завірені представником позивача з дотриманням положень статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, копія квитанції №1 про сплату послуг за договором від 12.01.2021 підтверджує сплату позивачем суми 5 000 грн.
Суд також враховує положення частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач 1 у відзиві на позовну заяву зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку наявності витрат на оплату послуг адвоката позивач повинен подати детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, а також докази оплати вказаних послуг.
Суд з огляду на умови договору про надання правової допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом позовної заяви разом із додатками від імені та в інтересах позивача, дійшов висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 5 000 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19.
Доводів відповідача 1 щодо неспівмірності витрат на правову допомогу відзив на позовну заяву не містить.
Також у постанові Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №813/481/18 зроблено такий висновок: "Зважаючи на положення частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції констатує помилковість посилання суду апеляційної інстанції у якості аргументу для відмови в задоволенні заяви про ухвалення додаткового судового рішення на відсутність документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, адже у пункті 2 вищенаведеного додатку від 11 лютого 2019 року до договору про надання правової допомоги від 11 лютого 2019 року №01/2019-02 сторони узгодили, що клієнт (позивач) зобов'язаний сплатити гонорар протягом шести місяців після ухвалення судом апеляційної інстанції рішення по суті."
Отже, заперечення відповідача 1 проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу через відсутність доказів оплати вказаних послуг не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства та вищенаведеними висновками Верховного Суду.
За наведених обставин, суд дійшов висновку про те, що витрати ОСОБА_1 на професійну правничу (правову) допомогу підтверджені належними та допустимими доказами, а тому підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Білицької селищної ради.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області (вул. Кобеляцька, 53 а, Білики, Кобеляцький район, Полтавська область, 39220, код ЄДРПОУ 21051585), Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області (вул. Полтавська, 48, с. Бутенки, Кобеляцький район, Полтавська область, 39213, код ЄДРПОУ 21051645) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області №17.11 від 27.08.2020 "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 ".
Зобов'язати Білицьку селищну раду Полтавського району Полтавської області (вул. Кобеляцька, 53 а, Білики, Кобеляцький район, Полтавська область, 39220, код ЄДРПОУ 21051585) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) від 25.08.2020 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Білицької селищної ради Кобеляцького району Полтавської області за межами населених пунктів, з урахуванням висновків суду.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області (вул. Кобеляцька, 53 а, Білики, Кобеляцький район, Полтавська область, 39220, код ЄДРПОУ 21051585) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 908 грн та судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 (п"ять тисяч) грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його винесення, з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.С. Шевяков