Рішення від 24.06.2021 по справі 914/457/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.06.2021 справа № 914/457/20

Господарський суд Львівської області у складі:

Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участі секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:

за позовом: Заступника керівника Дрогобицької окружної прокуратури Львівської області, Львівська область, м.Дрогобич;

до Відповідача-1: Дрогобицької міської ради Львівської області, Львівська область, м.Дрогобич;

до Відповідача-2: Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області, Львівська область, м.Дрогобич;

до Відповідача-3: Фізичної особи-підприємця Андрейка Василя Володимировича, Львівська область, Мостиський район, с.Завада;

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача-3: ОСОБА_1 , Львівська область, м.Дрогобич;

про: визнання недійсними і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Представники:

Прокурор: Яворський Я.Т. - прокурор (посвідчення від 09.02.2021р. №059843);

Відповідача-1: Костик Г.С. - представник (довіреність від 16.01.2021р. №3-31/326);

Відповідача-2: Костик Г.С. - представник (довіреність від 16.01.2021р. №3-31/327);

Відповідача-3: не з'явився;

Третьої особи: не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

24.02.2020р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області від 21.02.2020р. №04/27-836-20 (вх. №496) за позовом до Дрогобицької міської ради, до Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради та до Фізичної особи-підприємця Андрейка Василя Володимировича про:

- визнання недійсним та скасування п.1 рішення Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 “Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу” в частині включення до переліку об'єкта, (згідно додатку до рішення) що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3 кв.м. на АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу від 22.09.2017р. загальною площею 19,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради та ФОП Андрейком Василем Володимировичем.

Підставами позовних вимог Прокурор зазначає те, що прийняте Відповідачем-1 рішення та укладення на його підставі оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна порушує економічні інтереси держави, які полягають у позбавленні територіальної громади м.Дрогобича права власності на спірне нежитлове приміщення.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 02.03.2020р. у даній справі судом постановлено позовну заяву Заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області від 21.02.2020р. №04/27-836-20 (вх. №496 від 24.02.2020р.) залишити без руху; надати Заступнику керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області десятиденний строк з моменту вручення ухвали для усунення недоліків поданої позовної заяви, а саме: надати суду письмове пояснення, у якому зазначити ідентифікаційний код Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області, а також повне найменування Відповідача-1 та Відповідача-2 у справі; надати суду письмове пояснення, у якому визначити зміст позовних вимог до кожного з Відповідачів; подати до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які Прокурор поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; надати суду належним чином засвідчені копії долучених до позовної заяви документів, з яких можна встановити їх зміст.

16.03.2020р. Прокурором за вх. №12736/20 подано до суду Додаткові письмові пояснення від 12.03.2020р. вих. №04/27-1242вих.-20 на виконання вимог ухвали Господарського суду Львівської області від 02.03.2020р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.03.2020р. у даній справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; провадження у справі №914/457/20 зупинити до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №912/2385/18; зобов'язати Учасників справи повідомити Господарський суд Львівської області про результати перегляду Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №912/2385/18.

03.08.2020р. Прокурором за вх. №23210/20 подано до суду клопотання від 29.07.2020р. вих. №05/2-691вих-20, у якому повідомляє суд про ухвалення 26.05.2020р. Великою Палатою Верховного Суду постанови у справі №912/1276/19 та просить суд поновити провадження у справі.

В період з 03.08.2020р. по 28.08.2020р. головуючий суддя Фартушок Т.Б. перебував у відпустці.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03.09.2020р. у даній справі суд постановив поновити провадження у справі; призначити підготовче засідання на 29.09.2020р.; Учасникам справи в строк до 22.09.2020р. надати суду письмове пояснення з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.09.2020р. у даній справі судом постановлено клопотання Дрогобицької міської ради про відкладення розгляду справи від 28.09.2020р. повернути Дрогобицькій міській раді без розгляду; клопотання ФОП Андрейка Василя Володимировича про відкладення підготовчого засідання від 29.09.2020р. повернути ФОП Андрейку Василю Володимировичу без розгляду; відкласти підготовче судове засідання на 21.10.2020р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 21.10.2020р. у даній справі суд постановив відкласти підготовче судове засідання на 11.11.2020р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.

Ухвалою суду від 11.11.2020р. у даній справі судом постановлено клопотання Фізичної особи-підприємця Андрейка Василя Володимировича від 11.11.2020р. вх. №32479/20 про відкладення підготовчого засідання задоволити; відкласти підготовче судове засідання на 24.11.2020р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою суду від 24.11.2020р. у даній справі суд постановив провадження у справі №914/457/20 зупинити до розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного справи №922/623/20; зобов'язати Учасників справи повідомити Господарський суд Львівської області про результати розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного справи №922/623/20.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 15.03.2021р. у даній справі суд постановив поновити провадження у справі; призначити підготовче засідання на 08.04.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 08.04.2021р. у даній справі судом постановлено залучити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) до участі у справі в якості Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача-3; звернутись до Органу реєстрації Дрогобицької міської ради Львівської області (82100, Львівська область, м.Дрогобич, пл.Ринок, буд.1) та Відділу обліку та моніторингу інформації Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79020, Львівська область, м.Львів, вул.Окуневського, буд.1) у відповідності до вимог статті 176 Господарського процесуального кодексу України із запитом про зареєстроване місце проживання (перебування) ОСОБА_1 (останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ); відкласти підготовче судове засідання на 22.04.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 22.04.2021р. у даній справі судом постановлено відкласти підготовче судове засідання на 11.05.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 11.05.2021р. у даній справі судом постановлено клопотання Прокурора від 29.03.2021р. вх. №7470/21 задоволити; змінити найменування органу прокуратури, який звернувся з позовом до суду у справі №914/457/20 з «Дрогобицька місцева прокуратура» на «Дрогобицька окружна прокуратура»; відкласти підготовче судове засідання на 25.05.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.05.2021р. у даній справі суд постановив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 10.06.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 10.06.2021р. у даній справі судом постановлено відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 24.06.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу «Акорд».

Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердили Прокурор і представник Відповідача-1 та Відповідача-2 в судовому засіданні, їм відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.

Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Прокурор в судове засідання з'явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до задоволення позову, зазначив про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Прокурора доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх позовних вимог.

Представник Відповідача-1 в судове засідання з'явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до відмови в задоволенні позову, зазначила про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Відповідача-1 доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог.

Представник Відповідача-2 в судове засідання з'явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до відмови в задоволенні позову, зазначила про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Відповідача-2 доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог.

Відповідач-3 явку в судове засідання особисто чи уповноваженого представника не забезпечив, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнавалась судом обов'язковою.

При чому суд зазначає, що станом на час подання позову адресою місцезнаходження Відповідача 3 була адреса: 83111, Львівська область, Мостиський район, село Завада. Проте, в порушення вимог абз. 1 ч.7 ст.120 ГПК України Відповідачем 3 не повідомлено суд про зміну впродовж судового розгляду адреси його місцезнаходження на: АДРЕСА_2 . Відтак, ухвали суду у даній справі вважаються врученими Відповідачеві 3, оскільки відповідно до вимог абз. 2 ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає. Проте, при ухваленні рішення судом врахована нова адреса місцезнаходження Відповідача 3.

Третя особа явку в судове засідання особисто чи уповноваженого представника не забезпечила, причин неявки суду не повідомила, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнавалась судом обов'язковою.

Приписами ч.ч.1 та 2 ст.27 ГПК України встановлено, що позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Згідно із п.п.1, 2 ч.3 ст.2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України).

Приписами п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України встановлено, що учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження№ 11-268заі18), а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. у справі№10/249-10/19, від 15.06.2020р. у справі №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).

У свою чергу, Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.

Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання (пункт 97 та інші рішення у справі «Schmidt v. Latvia» від 27 квітня 2017 року). У § 87 у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01) Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. «Ruiz-Mateos v. Spain», рішення від 23 червня 1993 року, серія A, № 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands», рішення від 27 жовтня 1993 року, серія A, № 274, с. 19, параграф 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, параграф 38).

Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.

Судові рішення, пов'язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача- 3 та Третьої особи, одержувались ними, а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).

Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача-3 та Третьої особи про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15.

Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").

Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов'язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").

У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.

Окрім того, суд звертає увагу на те, що рішенням Вищої ради правосуддя від 01.04.2021р. №763/0/15-21 «Про надання уніфікованих рекомендацій для судів усіх інстанцій та юрисдикцій щодо безпечної роботи в умовах карантину» вирішено рекомендувати судам усіх інстанцій та юрисдикцій застосовувати у діяльності уніфіковані рекомендації щодо безпечної роботи в умовах карантину, що додаються.

Пунктом 4 уніфікованих рекомендацій щодо безпечної роботи в умовах карантину встановлено довести до відома учасників судових процесів можливість відкладення розгляду справ у зв'язку із карантинними заходами. При цьому відкладення розгляду справи можливе лише у крайньому разі, лише коли його проведення з використанням електронних засобів зв'язку неможливе через процедурні та технічні причини.

З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Відповідача-3 та Третьої особи про дату, час та місце розгляду спору по суті, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважних представників Відповідача-3 та Третьої особи за наявними у справі документами.

Позиція Прокурора:

Прокурор у поданій до господарського суду позовній заяві просить суд визнати недійсним та скасувати пункт 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на АДРЕСА_1 та визнати недійсним укладений між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договір від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 01.11.2016р. між Відповідачем-2 та Відповідачем-3 укладено Договір оренди нежитлових приміщень, будинків та споруд б/н, за умовами якого Відповідач-2 передав, а Відповідач-3 прийняв згідно акту приймання-передачі в оренду нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 25,0м.кв. На момент укладення даного договору оцінка майна, яке передано в оренду, не проводилась.

В подальшому, рішенням Відповідача-1 від 02.03.2017р. №621 нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу. Вказане рішення є доповненням до Програми приватизації комунального майна Дрогобицької міської ради на 2017 рік.

Відповідно до висновку про вартість майна, який затверджено міським головою м.Дрогобича, вартість нежитлового приміщення становить 127696грн., в тому числі 25539,20грн. податку на додану вартість.

22.09.2017р. між Відповідачем-2 та Відповідачем-3 укладено Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу, за яким Відповідач-2 зобов'язувався передати у власність Відповідача-3 нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по АДРЕСА_1 за ціною 127696грн., в тому числі 25539,20грн. податку на додану вартість.

Прокурор зазначає, що рішення Відповідача-1 від 02.03.2017р. №621 прийнято з порушенням вимог чинного законодавства з підстав того, що для приватизації комунального майна шляхом викупу необхідна одночасна наявність таких умов, як перебування відповідного майна в особи в оренді та здійснення орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

При цьому, Прокурор зазначає, що заява Відповідача-3 про надання згоди на здійснення покращення об'єкта комунальної власності до Відділу приватизації Дрогобицької міської ради не надходила, Відповідачами-1 та 2 така не надавалась.

Окрім того, Прокурор зазначає, що Відповідачем-1 в порушення вимог законодавства прийнято рішення від 02.03.2017р. №621 без обґрунтування доцільності відчуження комунального майна, в тому числі шляхом викупу, без підтвердження здійсненого поліпшення орендованого майна у відсотках до ринкової вартості майна.

Підсумовуючи наведене Прокурор зазначає, що за результатами прийняття спірного рішення Відповідача-1 прийнято рішення про відчуження у приватну власність майна, внаслідок якого Відповідачем-2 22.09.2017р. укладено із Відповідачем-3 Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу.

Відтак, згідно доводів Прокурора, дотримання приватизаційних процедур є необхідною умовою для визнання укладеного таким, що відповідає вимогам законодавства, а встановлене порушення вимог законодавства є підставою до визнання відповідних договорів недійсними Прокурор зазначає про доведеність позовних вимог з огляду на порушення Відповідачами порядку приватизації комунального майна, що, в свою чергу, призвело до порушення прав територіальної громади як власника майна і заподіяло шкоди економічним інтересам держави.

16.03.2020р. за вх. №12736/20 Прокурором подано до суду Додаткові письмові пояснення, у яких зазначає, що позовна вимога про визнання недійсним та скасування пункту 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на АДРЕСА_1 стосується Відповідача-1, а позовна вимога про визнання недійсним укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договору від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 - Відповідача-2 та Відповідача-3.

У поданій 30.03.2020р. за вх. №14281/20 Відповіді на відзив Прокурор в спростування заперечень Відповідача-1 та Відповідача-2 проти позову зазначає, що твердження Відповідачів про те, що ст.18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» спростовуються приписами ст.3 Закону України «Про приватизацію державного майна», згідно з якою відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Окрім того, в спростування вказаних заперечень Прокурор зазначає, що майно - нежитлове приміщення площею 19,3м.кв., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , відноситься до групи «А» і посилання на Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» міститься в рішеннях Відповідача-1 від 02.03.2017р. №621 та від 30.08.2017р. №811.

У поданій 10.04.2020р. за вх. №15695/20 Відповіді на відзив Прокурор в спростування заперечень Відповідача-3 проти позову наводить підстав до здійснення заходів представницького характеру шляхом пред'явлення позову до господарського суду у даній справі і зазначає, що твердження Відповідача-3 про припинення його права власності на нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по АДРЕСА_1 і те, що вказане приміщення не існує не стосуються предмета доказування у даній справі, оскільки Прокурором заявлено позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним правочину, який укладено на підставі оскаржуваного рішення.

29.03.2021р. за вх. №7464/21 Прокурором подано письмові пояснення, у яких наводить свої доводи та міркування з приводу заявлених позовних вимог.

Позиція Відповідача-1 та Відповідача-2:

Відповідач-1 та Відповідач-2 у поданому 26.03.2020р. за вх. №13761/20 відзиві на позовну заяву вважають позов безпідставним та необґрунтованим, просять суд відмовити Прокурору в його задоволенні з підстав того, що Прокурором при зверненні до суду не доведено підстав до здійснення заходів представницького характеру шляхом подання даного позову, оскільки не зазначено орган, в інтересах держави в особі якого Прокурор звертається до суду.

Щодо суті заявлених позовних вимог Відповідачі-1 та 2 зазначають, що органи місцевого самоврядування не можуть самостійно скасовувати прийняті ними рішення, а рішення Відповідача-1 від 02.03.2017р. №621 є актом одноразової дії і вичерпує свою силу фактом його виконання. На підставі рішень Відповідача-1 від 02.03.2017р. №621 та від 30.08.2017р. №811 Відповідачем-2 22.09.2017р. укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу із Відповідачем-3.

Відтак, на думку Відповідачів-1 та 2, заявлені позовні вимоги суперечать чинному законодавству, оскільки, Відповідач-1, приймаючи рішення від 02.03.2017р. №621, керувався вимогами чинного законодавства та затвердженої рішенням Відповідача-1 від 15.12.2016р. №504 Програми приватизації комунального майна Дрогобицької міської ради на 2017 рік, що, в свою чергу, забезпечило надходження грошових коштів до місцевого бюджету.

При цьому, згідно доводів Відповідача-1 та 2, норми Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» щодо необхідних передумов продажу майна шляхом викупу в частині здійснення орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна, передбачені для приватизації державного майна, а відтак, не може застосовуватись до комунального майна.

Позиція Відповідача-3:

Відповідач-3 у поданому 08.04.2020р. за вх. №15534/20 відзиві на позовну заяву проти заявлених Прокурором позовних вимог заперечує, вважає позов безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Прокурору в його задоволенні.

В обґрунтування заперечень проти позову Відповідач-3 зазначає, що 10.05.2018р. між Відповідачем-3 та ОСОБА_2 укладено Договір купівлі продажу нежитлового приміщення, за яким останній набув право власності на нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по АДРЕСА_1 .

З підстав здійснення реконструкції вказаного нежитлового приміщення 21.12.2018р. за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на нежитлове приміщення площею 19,4м.кв. по АДРЕСА_1 .

На підставі Договору купівлі-продажу від 04.01.2019р. Відповідачем-3 та Третьою особою набуто від ОСОБА_2 нежитлове приміщення площею 19,4м.кв. по АДРЕСА_1 .

Вказаним Відповідач-3 обґрунтовує те, що він не має відношення до нежитлового приміщення, яке є предметом позову, оскільки його право власності на таке припинилось. В той же час, Відповідач-3 є добросовісним набувачем нежитлового приміщення площею 19,4м.кв. по АДРЕСА_1 .

Також, які на підставу своїх заперечень проти позову, Відповідач-3 покликається на те, що Прокурором попри заявлення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу не обрано способу захисту порушеного права в частині застосування наслідків недійсності правочину.

З врахуванням того, що нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по АДРЕСА_1 не існує, а Прокурор не обґрунтував правових підстав до застосування наслідків недійсності правочину, в тому числі і щодо витребування майна від Відповідача-3 як добросовісного набувача, Відповідач-3 вважає заявлений позов безпідставним та необґрунтованим.

Також Відповідач-3 зазначає про недоведеність Прокурором підстав до здійснення заходів представницького характеру шляхом пред'явлення позову до господарського суду у даній справі.

Позиція Третьої особи:

Третя особа не скористалась своїм правом подання пояснень по суті спору та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності особисто чи повноважених представників Відповідача-3 та Третьої особи за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наданих Прокурором та Учасниками справи доказів, наведених доводів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.

Заявою від 16.09.2016р. Відповідач-3 звертався до міського голови м.Дрогобича із проханням надати в оренду нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. для обслуговування офісного приміщення для проведення інженерно-землевпорядних робіт.

01.11.2016р. між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради (за Договором -Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем (за Договором - Орендар) укладено Договір оренди нежитлових приміщень, будинків та споруд б/н (надалі - Договір оренди), за умовами якого (п.1.1. Договору оренди) Орендодавець передав, а Орендар прийняв згідно Акта приймання-передачі в оренду нежитлове приміщення за адресою: м.Дрогобич, вул.Шолом-Алейхема загальною площею 25,0м.кв. (надалі - Об'єкт оренди).

Відповідно до п.2.1. Договору оренди Договір вступає в силу з моменту підписання його Сторонами і діє в термін з 01.11.2016р. по 31.12.2017р.

Згідно п.3.1. Договору оренди орендна плата за перший місяць становить 1770,96грн. з урахуванням податку на додану вартість.

Пунктом 4.3.9. Договору оренди встановлено обов'язок Орендаря попередньо погоджувати з Орендодавцем проведення перебудови, прибудови та перепланування Об'єкта оренди.

Відповідно до п.7.2. Договору Орендар не має права на компенсацію витрат, якщо він за рахунок власних коштів здійснить за згодою Орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди.

Актом приймання-передачі від 01.11.2016р. б/н Орендодавець передав, а Орендар прийняв придатне для використання нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 25,0м.кв., в тому числі 19,3м.кв. - для розміщення офісу резидентів України та 5,7м.кв. площі спільного користування.

Вказаний Договір оренди та Акт приймання-передачі підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток Сторін Договору.

Рішенням XVIII сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» Дрогобицька міська рада, розглянувши заяви фізичних осіб щодо включення нежитлових приміщень у перелік об'єктів, що підлягають приватизації, беручи до уваги рекомендації постійної комісії ради з питань оренди, приватизації комунального майна, промисловості, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, малого та середнього бізнесу (протокол №35 від 16.02.2017р), керуючись п.30 ч.1 ст.26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, Законами України “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” вирішила включити в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації, шляхом викупу нежитлові приміщення згідно з додатком; відділу оренди та приватизації комунального майна виконавчого комітету Дрогобицької міської ради забезпечити внесення об'єктів, вказаних в додатку, в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно за територіальною громадою м. Дрогобича в особі Дрогобицької міської ради та провести подальшу приватизацію об'єктів; дане рішення є доповненням до розділу 2 Програми приватизації комунального майна Дрогобицької міської ради на 2017 рік; виконання даного рішення покласти на відділ оренди та приватизації комунального майна виконавчого комітету Дрогобицької міської ради; контроль за виконанням даного рішення покласти на постійну комісію ради з питань оренди, приватизації комунального майна, промисловості, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, малого та середнього бізнесу.

Пунктом 1. додатку до рішення XVIII сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» підтверджується погодження Відповідачу-3 пропозиції викупу нежитлового приміщення загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 .

Звітом про оцінку вартості майна - нежитлових приміщень загальною площею 19,3м.кв. за адресою: Львівська область, м.Дрогобич, вулиця Шолом-Алейхема, 1, який складено суб'єктом оціночної діяльності ПП «Т.Е.Д.» визначено, що станом на 31.03.2017р. вартість вказаного приміщення становить 127696грн. без врахування ПДВ.

22.09.2017р. між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області (за Договором - Продавець) та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем (за Договором - Покупець) укладено Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу (надалі - Договір), за умовами якого (п.1.1. Договору) Продавець зобов'язувався передати у власність Покупцю нежитлове приміщення, адреса якого: АДРЕСА_1 , що відповідно до опису об'єкта, позначене на плані літ. «Н-1», має загальну площу 19,3м.кв., а Покупець зобов'язувався прийняти Об'єкт продажу і сплатити за нього ціну відповідно до умов, що визначені в Договорі.

Відповідно до п.1.2. Договору вартість Об'єкта продажу відповідно до Висновку про вартість майна, виконаного суб'єктом оціночної діяльності ПП «Т.Е.Д.» станом на 31.03.2017р. становить 127696грн. без ПДВ.

Продаж вчинено за домовленістю сторін у відповідності до рішень сесій Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» та від 30.08.2017р. №811 «Про затвердження експертних оцінок об'єктів комунальної власності Дрогобицької міської ради, які підлягають приватизації шляхом викупу» на підставі висновку про вартість майна, затвердженим міським головою м.Дрогобича тарасом Кучмою 04.09.2017р. за 153235,20грн., в тому числі 25539,20грн. податку на додану вартість (п.1.3. Договору).

Відповідно до п.3.1. Договору передача Об'єкта продажу Продавцем та прийняття Покупцем засвідчується Актом прийому-передачі, який підписується Сторонами одночасно з Договором.

Вказаний Договір підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток Сторін Договору та нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Лаганяк Р.І., про що в Реєстр внесено запис №511.

Актом прийому-передачі від 22.09.2017р. за Договором Продавець передав, а Покупець прийняв продане способом викупу 22.09.2017р. нежитлове приміщення загальною площею 19,3м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до опису об'єкта, позначене на плані літ. «Н-1», вартістю 153235,20грн., в тому числі 25539,20грн. податку на додану вартість.

Листом від 26.10.2017р. вих. №04/13-3157вих.17 Прокурор звертався до міського голови м.Дрогобича із проханням надати до 02.11.2017р. інформацію щодо кількості наданих в оренду об'єктів нерухомості комунальної та державної власності, стану виконання договорів оренди, наявної заборгованості зі сплати орендної плати та переліку приватизованих об'єктів комунального та державного майна, з них: способом викупу, способом аукціону та ін. та поінформувати про проведення покращення об'єктів оренди орендарями, в подальшому покупцями, надання згоди орендодавцями на такі покращення, план переобладнання, затверджені кошториси, понесені витрати на покращення об'єктів оренди.

Листом від 02.11.2017р. вих. №3-32/8615 Відповідач-2 надав Прокурору запитувану інформацію і повідомив, що заяв про надання згоди на здійснення покращення об'єктів комунальної власності, що були приватизовані в 2017році у відділ оренди та приватизації не надходило.

Листом від 15.11.2017р. вих. №3-32/9063 Відповідач-2 надав Прокурору запитувану інформацію і повідомив, що «Положення про порядок приватизації об'єктів комунальної власності» не приймалось, відділ оренди та приватизації керується Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та іншими законами і підзаконними нормативно-правовими актами України. Крім того, Відповідач-2 повідомив Прокурора про те, що заяв про надання згоди на здійснення покращення об'єктів комунальної власності, що були приватизовані в 2017році у відділ оренди та приватизації не надходило.

Запитом про надання інформації та матеріалів від 04.01.2018р. вих. №05/1-2вих-18 Прокурор звертався до Західного офісу Держаудитсужби про отримання копії витягу зі звіту про результати державного фінансового аудиту, проведеного Західним офісом Держаудитсужби України щодо виконання Дрогобицького міського бюджету за 2014-2016 роки та І півріччя 2017 року від 04.12.2017р. №08-19/5.

Листом від 10.01.2018р. вих. №08-17/333 Західний офіс Держаудитсужби України надав Прокурору витяг з запитуваного звіту.

Повідомленням про початок виконання будівельних робіт щодо об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками від 17.09.2018р. №ЛВ061182600321 Маркевич О.О. повідомив Відділ ДАБК Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради про початок робіт з реконструкції нежитлового приміщення з влаштуванням окремого входу та сходів на АДРЕСА_1 .

Виданою Приватним підприємством «Архібуд1» 30.11.2018р. Довідкою щодо змінення площі об'єкта нерухомого майна підтверджено збільшення на 0,1м.кв. загальної площі об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 з 19,3м.кв. до 19,4м.кв.

Декларацією про готовність до експлуатації об'єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об'єктів з незначними наслідками від 12.12.2018р. №ЛВ141183460485 Маркевич О.О. повідомив Відділ ДАБК Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради про завершення робіт з реконструкції нежитлового приміщення з влаштуванням окремого входу та сходів на АДРЕСА_1 .

04.01.2019р. на підставі Договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 04.01.2019р. №14 зареєстровано право приватної власності на Ѕ частини нежитлового приміщення загальною площею 19,4м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за Відповідачем-3 та на Ѕ за Третьою особою, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 06.02.2020р. №199266846.

Листом від 05.02.2020р. вих. №04/27-477-20 Прокурор звертався до міського голови м.Дрогобича із проханням надати інформацію із долученням відповідних документів щодо того, чи звертався Відповідач-3 до органу місцевого самоврядування за період оренди нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на АДРЕСА_1 щодо надання згоди органу місцевого самоврядування на покращення об'єкта оренди та чи надавалась згода радою на покращення орендарем об'єкта оренди.

Листом від 10.02.2020р. вих. №3-35/1019 Відповідач-2 повідомив Прокурора про те, що Відповідач-3 звертався листом до міського голови м.Дрогобича із проханням про надання нежитлового приміщення в оренду з проведенням ремонту такого приміщення. Рішенням Відповідача-1 від 03.11.2016р. №417 погоджено надання в оренду Відповідачу-3 нежитлового приміщення загальною площею 25,0м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Також, Відповідач-2 у вказаному листі зазначив, що погодження на здійснення невід'ємних покращень Відповідачем-2 не надавалось.

З підстав наведеного Прокурор просить суд визнати недійсним та скасувати пункт 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на АДРЕСА_1 та визнати недійсним укладений між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договір від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 .

16.03.2020р. за вх.№12736/20 Прокурором подано до суду Додаткові письмові пояснення, у яких зазначає, що позовна вимога про визнання недійсним та скасування пункту 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на АДРЕСА_1 стосується Відповідача-1, а позовна вимога про визнання недійсним укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договору від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 - Відповідача-2 та Відповідача-3.

На підставі Договору купівлі-продажу від 04.01.2019р. Відповідачем-3 та Третьою особою набуто від Маркевича О.О. нежитлове приміщення площею 19,4м.кв. по вул.Шолом-Алейхема, 1 у м.Дрогобич.

З врахуванням того, що нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по вул.Шолом-Алейхема, 1 у м.Дрогобич не існує, а Прокурор не обґрунтував правових підстав до застосування наслідків недійсності правочину, в тому числі і щодо витребування майна від Відповідача-3 як добросовісного набувача, Відповідач-3 вважає заявлений позов безпідставним та необґрунтованим.

У поданій 10.04.2020р. за вх. №15695/20 Відповіді на відзив Прокурор в спростування заперечень Відповідача-3 проти позову наводить підстав до здійснення заходів представницького характеру шляхом пред'явлення позову до господарського суду у даній справі і зазначає, що твердження Відповідача-3 про припинення його права власності на нежитлове приміщення площею 19,3м.кв. по вул.Шолом-Алейхема, 1 у м.Дрогобич і те, що вказане приміщення не існує не стосуються предмета доказування у даній справі, оскільки Прокурором заявлено позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним правочину, який укладено на підставі оскаржуваного рішення.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.09.2019р. у справі №924/831/17.

Верховний Суд у справі №924/1022/17 (постанова від 06.11.2019 року) констатує, що встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно із ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.

Згідно із ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 142 Конституції України передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до ч.ч.1, 5 ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини; органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Нормою ст.172 ЦК України встановлено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Приписами ст.327 ЦК України встановлено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відтак, територіальна громада як власник об'єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Воля територіальної громади може виражатись лише в таких рішеннях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Таким чином, здійснення органом місцевого самоврядування права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018р. у справі №522/2110/15-ц, а також Верховного Суду України від 05.10.2016р. у справі №3-604гс16 та від 15.03.2017р. №916/2130/15.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно приписів ч.1,3, 5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону; матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону; органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (ч.1 ст.25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Приписами п.30 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання вирішення відповідно до закону питань щодо прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, прийняття рішення про здійснення державно-приватного партнерства щодо об'єктів комунальної власності, у тому числі на умовах концесії, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Згідно ч.1 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ч.1 ст.76 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Відповідно до ст.289 ГК України орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди. Договір оренди майна, яке у подальшому стало об'єктом приватизації, всупереч вимогам згаданої правової норми, не містить положень про право орендаря на викуп цього об'єкта оренди.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного майна» (тут і надалі у чинній станом на час виникнення спірних правовідносин редакції) приватизація державного майна (далі - приватизація) це платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

Згідно ч.ч.1, 4 ст.3 Закону України «Про приватизацію державного майна» законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації; відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Приписами ч.1 ст.5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» визначено, що з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А - єдині майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів, які можуть бути виділені в самостійні суб'єкти господарювання - юридичні особи (у тому числі ті, що передані в оренду, перебувають у процесі реструктуризації), на яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 100 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за такий період не перевищує 70 мільйонів гривень та/або вартості майна яких недостатньо для формування статутного капіталу господарського товариства, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані; окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано.

Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно державних підприємств (у тому числі будівлі, споруди, нежитлові приміщення), майно, що залишилося після закінчення процедури ліквідації державних підприємств, визнаних банкрутами; майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном; майно державних підприємств, що не були продані як єдині майнові комплекси; державне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств; група В - єдині майнові комплекси державних підприємств (у тому числі ті, що передані в оренду), їх структурних підрозділів, на яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 100 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за такий період перевищує 70 мільйонів гривень та/або вартість майна яких достатня для формування статутного капіталу акціонерного товариства, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані; акції акціонерного товариства, утвореного в процесі приватизації та корпоратизації (крім об'єктів групи Г); єдині майнові комплекси підприємств і організацій сільського, рибного господарства та агропромислового комплексу незалежно від вартості майна та середньооблікової чисельності працюючих, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані; група Г - єдині майнові комплекси державних підприємств та акції акціонерних товариств, які на момент прийняття рішення про приватизацію (продаж) мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або ознаки домінування на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг), підприємств оборонно-промислового комплексу, а також об'єкти, визначені уповноваженими органами управління як такі, що потребують застосування індивідуального підходу до приватизації (такі, що мають унікальні виробництва, використовують рідкісні ресурси (нематеріальні активи, ноу-хау, включаючи науково-дослідні та проектно-конструкторські організації та установи, які відповідають таким вимогам).

Підприємством, що має ознаки домінування на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг), вважається підприємство, яке має частку на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг), що перевищує 35 відсотків, або разом з одним або двома іншими підприємствами має на такому ринку сукупну частку, що перевищує 50 відсотків, або не більш ніж з чотирма іншими підприємствами має на такому ринку сукупну частку, що перевищує 70 відсотків; група Д - об'єкти незавершеного будівництва (будівлі, споруди, передавальні пристрої, які не введені в експлуатацію), законсервовані об'єкти, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані; група Е - акції (частки, паї), що належать державі у статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій і підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності та розташованих на території України або за її межами; група Ж - об'єкти соціально-культурного призначення, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані, крім тих, що не підлягають приватизації.

До об'єктів соціально-культурного призначення належать об'єкти освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури та спорту, туризму, мистецтва і преси, телебачення, радіомовлення, видавничої справи; санаторно-курортні заклади, будинки і табори відпочинку, профілакторії; інші об'єкти, призначені для задоволення соціальних та культурних потреб громадян незалежно від вартості майна; об'єкти соціально-культурного призначення, що не включені до статутного капіталу господарських товариств, перебувають на балансі підприємств, якщо такі об'єкти не включено до складу майна, що передається у комунальну власність.

Згідно ч.2 вказаної статті об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації.

Відповідно до ч.4 ст.15 Закону України «Про приватизацію державного майна» приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (ч.2 ст.16-1 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (тут і надалі у чинній станом на час виникнення спірних правовідносин редакції) об'єктами малої приватизації є, зокрема окреме індивідуально визначене майно, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано (група А).

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації, створені місцевими Радами.

Приписами ч.1 ст.7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що Фонд державного майна України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об'єктів, які перебувають відповідно у державній власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності і підлягають продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом; викупу.

Згідно ч.4 ст.7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» покупці подають до відповідного органу приватизації заяву про включення підприємства до одного із зазначених у цій статті переліків об'єктів, що підлягають приватизації.

Пунктом 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2020р. №14-рп/2000 у справі №1-16/2000 Суд вирішив, що положення частин першої, третьої статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" щодо ініціативи покупців про включення відповідного майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації треба розуміти як право покупця пропонувати проведення приватизації конкретного об'єкта малої приватизації у вказаний ним спосіб, зокрема, шляхом викупу. Пропозиція покупця щодо способу приватизації підлягає розгляду у визначений законом строк, але вона не є обов'язковою для органів, які визначають або затверджують переліки об'єктів малої приватизації, за винятком випадків, передбачених статтею 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та іншими законами.

З моменту прийняття рішення про приватизацію об'єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановлені ціни продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об'єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об'єктів малої приватизації до продажу.

Відповідно до ч.1 ст.11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами.

Приписами ч.1 ст.18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» встановлено, що приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна; продаж нежитлових приміщень, будівель та споруд, які згідно із законодавством можуть бути об'єктами приватизації, незалежно від підпорядкування здійснюється державними органами приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації; майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів державного підприємства, визнаного банкрутом за рішенням господарського суду (якщо господарський суд прийняв постанову про його ліквідацію), передається ліквідаційною комісією відповідному державному органу приватизації для подальшої приватизації за актом приймання-передачі в порядку, встановленому Фондом державного майна України. Продаж зазначеного майна здійснюється виключно на аукціонах; державний орган приватизації з власної ініціативи приймає рішення про приватизацію об'єктів групи А, які утворюються на базі державного майна підприємств, що реструктуризуються, нежитлових приміщень, об'єктів, щодо яких скасовано заборону на приватизацію в установленому законом порядку, та інших неприватизованих об'єктів групи А.

Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України. На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 № 439 (далі Порядок № 439).

Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439 викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.

Суд звертає увагу, що сторонами не заперечується обставина належності спірного нежитлового приміщення до категорії об'єктів групи “А”. Тому заперечення Відповідачів-1 та 2 стосовно того, що на приватизацію комунального майна не поширюються положення ст. 18-2 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” є безпідставними. Застосування до аналогічних ситуацій приписів зазначених законів (Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, Закону України “Про приватизацію державного майна”) підтверджується судовою практикою Верховного Суду (постанови від 17.06.2020р. року у справі №922/1958/19, у справі №922/2593/19, у справі №922/2246/19).

Відповідно до таких висновків, зважаючи на положення законодавства, зокрема, статей 5-1, 16-2 Закону України “Про приватизацію державного майна”, статей 3, 8, 11, 10, 18-2 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або за конкурсом; у виняткових випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме у цьому випадку продаж шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендар за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснив поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. У вказаних судових рішеннях звертається увагу на помилковість доводів про те, що рада як орган місцевого самоврядування мала право самостійно обирати спосіб приватизації спірних нежитлових приміщень без урахування наведених законодавчих обмежень.

В той же час, суд звертає увагу на те, що матеріалами справи, зокрема листами Відповідача-2 від 02.11.2017р. вих. №3-32/8615 та від 15.11.2017р. вих. №3-32/9063 підтверджується відсутність надходження до Відділу оренди та приватизації Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області заяв орендарів, в тому числі і Відповідача-3 про надання згоди на здійснення покращення об'єктів комунальної власності, що були приватизовані чи надання Відповідачем-2 згоди на такі покращення в 2017 році.

Стаття 778 ЦК України розмежовує два основні види поліпшення наймачем речі, переданої в найм: поліпшення, які можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, а також такі, які не можуть.

Крім того, в порушення ч.1 ст.10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" сторони не визначили в Договорі оренди від 01.11.2016р. такої істотної умови договору, як вартість майна.

Судом встановлено, що оцінка об'єкта оренди була проведена уже після ухвалення органом місцевого самоврядування рішення про приватизацію цього об'єкта шляхом викупу, що суперечить порядку, встановленому пунктом 1 частини 1 статті 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

В цій частині суд також вважає за необхідне наголосити, що дійсно, в силу ч.6 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Разом з тим важливо пам'ятати, що встановлені порядок та умови відчуження таких об'єктів не можуть порушувати вимоги, визначені іншими законами України.

Отже, Рішенням XVIII сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» Дрогобицька міська рада Львівської області не лише розпорядилась належним територіальній громаді майном (відчуження шляхом приватизації), а й визначила спосіб такого відчуження (приватизації) - викуп.

При цьому суд зазначає, що в рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000р. №14-рп/2000 у справі №1-16/2000 зазначено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.

На підставі наведених обставини суд дійшов висновку, що орган приватизації - Дрогобицька міська рада Львівської області, за відсутності власної згоди на здійснення орендарем невід'ємних покращень орендованого майна; передбаченого Договором оренди права орендаря на приватизацію спірного майна (ст.289 ГК України); невід'ємних покращень орендованого майна, здійснених орендарем, та будь-яких підстав вартісно визначити розмір таких покращень, прийняла рішення про приватизацію спірного нерухомого майна шляхом його викупу орендарем.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що рішення Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» прийнято передчасно, без наявності передбачених законодавством умов, що свідчить про його незаконність. Така позиція суду відповідає висновку щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо приватизації комунального майна викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17.06.2020р. у справі №922/2593/19, від 17.06.2020р. у справі №922/1958/19, від 23.06.2020р. у справі №922/1970/19, від 07.07.2020р. у справі №922/2932/19, від 08.07.2020р. у справі №922/1969/19, від 23.07.2020р. у справі №922/2762/19, про що зазначено також у постанові Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 22.01.2021р. у справі №922/623/20.

При цьому суд зазначає, що відповідно до ч.1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 ЦК України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

При цьому, суд зазначає, що у рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009р. №7-рп/2009 зазначено, що ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Прокурору надається право звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним, і подача такої заяви зупиняє дію правового акта. Фактично звернення прокурора з позовною заявою зумовлено потребою захистити інтереси держави, яка надала органам місцевого самоврядування право розпорядження об'єктами комунальної власності в порядку та спосіб, передбачені чинним законодавством України.

Враховуючи встановлені вище обставини справи, суд доходить висновку, що позовна вимога про визнання недійсним пункту 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на вул.Шолом-Алейхема, 1 в м.Дрогобичі є мотивованою та обґрунтованою, підлягає задоволенню.

При ухваленні рішення судом враховано наступну практику Європейського Суду з Прав Людини.

Згідно з положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Разом з тим при вирішенні цієї категорії справ варто враховувати практику Європейського суду з прав людини у застосуванні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо втручання держави у право на мирне володіння майном (зокрема, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West alliance Limited» проти України» від 23.01.2014), якою напрацьовано три критерії для оцінки на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Так, втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейський суд з прав людини, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у рішенні «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 вказав, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес.

Крім того, Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Пунктами 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце «непропорційне втручання» у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Крім того, за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Судом встановлено, що здійснюючи приватизаційну політику щодо Відповідача-3, Відповідач-1 та Відповідач-2 діяли як органи публічної влади і повинні були ухвалювати свої рішення в межах чинних на той час законів. Вони мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для її проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями.

Відповідач-3 не мав і не міг мати можливості перевіряти правильність актів Відповідача-1 та Відповідача-2 щодо приватизації ними майна.

Самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Відтак, передача права власності на майно, у тому числі в результаті приватизації, передбачає наявність волевиявлення як у продавця, так і у покупця такого майна. Отже, Відповідач-3 як покупець, звертаючись до органів місцевого самоврядування про приватизацію орендованого нежитлового приміщення, та достовірно знаючи, що поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, ним здійснені не були та жодні дії, які б свідчили про намір здійснити такі поліпшення, ним не вчинялись, усвідомлював що його звернення є протиправним, оскільки суперечить пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Крім того суд зазначає, що продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Порушення Відповідачем-1 умов та порядку приватизації призвели не тільки до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. При цьому Відповідач-3 як орендар, відповідно, отримав непередбачені законом привілеї викупити майно неконкурентним способом.

Позивач-1, розпорядившись таким чином майном, діяв всупереч суспільним інтересам, поставивши в нерівні умови Відповідача-3 як орендаря, котрий лише декілька місяців орендував комунальне майно і не здійснив його невід'ємних поліпшень, і інших потенційних покупців комунального майна, фактично протиправно позбавивши останніх права на участь у приватизації.

З врахуванням встановлення судом порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря.

Отже, втручання в право власності Відповідача-3 не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки такі наслідки обумовлені, в тому числі і протиправною поведінкою самого Відповідача-3.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, відповідно до рішень сесій Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621 та від 30.08.2017р. №811, 22.09.2017 року Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізична особа-підприємець Андрейко Василь Володимирович уклали Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу, за умовами якого Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради Львівської області зобов'язувався передати у власність Фізичній особі-підприємцю Андрейку Василю Володимировичу нежитлове приміщення, адреса якого: Львівська область, м.Дрогобич, вулиця Шолом-Алейхема, буд.1, що відповідно до опису об'єкта, позначене на плані літ. «Н-1», має загальну площу 19,3м.кв., а Фізична особа-підприємець Андрейко Василь Володимирович зобов'язувався прийняти Об'єкт продажу і сплатити за нього ціну відповідно до умов, що визначені в Договорі. 22.09.2017р. Сторонами Договору підписано Акт прийому-передачі нежитлового приміщення.

Згідно ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Приписами ст.207 ГК України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що продовжує змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду.

Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Крім цього, ч.2 ст.228 ЦК України передбачає, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Суд дійшов висновку, що спірний Договір, за наявності наведених вище встановлених судом обставин, порушує інтерес держави та суспільства на здійснення приватизації комунального майна з дотриманням закріплених у ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна» та Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» принципів приватизації.

Проте, як зазначено вище, Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 22.09.2017р. укладений на підставі, зокрема, рішення Дрогобицької міської ради від 02.03.2017р. №621, яке з мотивів, зазначених вище в мотивувальні частині даного рішення, визнано незаконним та скасовано, а також з порушенням вимог статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Суд зазначає, що вимога про визнання недійсним договору, укладеного внаслідок прийняття Відповідачем-1 рішення від 02.03.2017р. №621, є похідною вимогою від вимоги про визнання незаконним частково відповідного рішення органу місцевого самоврядування. Відтак, оскільки оскаржуване рішення міської ради №621 визнане недійсним і скасоване, то договір купівлі-продажу від 22.09.2017р. є таким, що не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України. Тому відповідно до частин першої та третьої статті 215 Цивільного кодексу України договір купівлі-продажу від 22.09.2017р. підлягає визнанню недійсним.

Враховуючи наведене, в тому числі висновки суду щодо визнання недійсним та скасуванню рішення міської ради №621, суд зазначає, що вимога про визнання недійсним укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договору від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: Львівська область, м.Дрогобич, вул.Шолом-Алейхема 1 є вмотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.

Щодо звернення до господарського суду Заступника керівника Дрогобицької окружної прокуратури Львівської області суд зазначає наступне.

Згідно п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Закон України «Про прокуратуру» визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Згідно ст.1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом України «Про прокуратуру» та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про прокуратуру»).

Згідно з ч.ч.3, 4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора України або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Так, у постанові Великої Палати Верховного суду від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18, до завершення розгляду якої і зупинялося провадження у цій справі, встановлено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.24 Закону України «Про прокуратуру», право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Згідно з п.1 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім підпункту 2 пункту 2, пунктів 4 - 7, 9, 11 - 15, 17, 18, підпункту 1 пункту 19, пункту 20, пунктів 22 - 27 розділу I цього Закону, які набирають чинності з дня початку роботи відповідно Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур.

Згідно з п.3 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Відповідно до ч. ч. 3-5 ст.53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, у кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Аналогічна правова позиція про застосування вказаних норм права викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №587/430/16-ц, від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18, постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 07.12.2018р. у справі №924/1256/17, а також постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 20.09.2018р. у справі №924/1237/17, від 06.02.2019р. у справі №927/246/18, від 22.10.2019р. у справі №914/648/17.

В контексті правовідносин у даній справі, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи (висновки Верховного Суду від 08.02.2019р. у справі №915/20/18).

Як зазначено у позовній заяві, незаконне, всупереч визначеному законодавством порядку, набуття громадянами прав на об'єкти комунальної власності не може відповідати суспільному інтересу та порушує інтереси держави, як гаранта дотримання принципу верховенства права у країні. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 26.07.2018р. у справі №926/1111/15. Звернення прокуратури з позовом до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо відчуження нерухомого майна комунальної власності на користь інших осіб та повернення об'єкта нерухомості територіальній громаді, який вибув з її власності незаконно шляхом грубого порушення порядку та умов її відчуження, встановлених чинним законодавством.

Водночас, згідно Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” не передбачено право органу місцевого самоврядування відповідної ради на звернення до суду з вимогою про скасування власних рішень, прийнятих радою, а також процесуально неможливо визначити позивачем той орган, рішення якого підлягає скасуванню.

Крім цього, суд звертає увагу, що позовна заява подана Заступником керівника Дрогобицької окружної прокуратури Львівської області, що узгоджується з положеннями ст. 24 Закону України “Про прокуратуру” (право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури) та прикінцевим і перехідним положенням Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” від 19 вересня 2019 року № 113-IX (до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури).

Також суд зазначає, що процесуальний інтерес прокуратури та органу місцевого самоврядування, рішення якого оскаржується, не співпадає, і процесуальний статус органу місцевого самоврядування правильно визначено як відповідачів відповідно до суті спору та заявлених позовних вимог. Крім цього, не тільки з моменту виникнення спірних правовідносин, але і впродовж розгляду справи до закінчення судових дебатів Відповідачами 1, 2 позовні вимоги заперечувались повністю.

Враховуючи наведене, суд вважає, що Прокурор обґрунтовано звернувся до суду із позовом у даній справі, а заперечення Відповідачів-1, 2 та 3 про відсутність у Прокурора законних підстав для звернення до суду є безпідставними.

Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balance of probabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.

У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.

Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).

Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.

У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачами-1, 2 та 3 не спростовано доводів позовної заяви, хоч їм було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, зокрема доведеність належними, допустимими, достовірними доказами факту належності спірного нежитлового приміщення до категорії об'єктів групи “А”, порушення Відповідачами-1 та 2 порядку приватизації об'єктів комунального майна групи «А», не доведення обставин здійснення Відповідачем-3 як орендарем об'єкта нерухомого майна комунальної власності за згодою Відповідача-2 за рахунок власних коштів здійснив поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна, беручи до уваги недоведеність Відповідачем-1 доцільності обраного порядку та умов відчуження об'єктів права комунальної власності, а також те, що обрання Відповідачем-1 способу відчуження комунального майна не може суперечити чинному законодавству, оцінивши докази з врахуванням їх вірогідності суд зазначає про те, що позовні вимоги про визнання недійсним укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договору від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 та про визнання недійсним укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договору від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 , є вмотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до пп.2 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2020 року для працездатних осіб в розмірі 2102 гривні.

Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.

Прокурором при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Прокурор очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору в розмірі 4204грн.

Як доказ сплати судового збору Прокурором подано Платіжне доручення від 18.02.2020р. №183 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 4204рн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №17 до позовної заяви.

Відповідач-1, Відповідач-2, Відповідач-3 та Третя особа наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористались.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому, суд звертає увагу на те, що Прокурором у поданих 16.03.2020р. за вх. №12736/20 Додаткових письмові пояснення зазначено, що позовна вимога про визнання недійсним та скасування пункту 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на вул.Шолом-Алейхема, 1 в м.Дрогобичі стосується Відповідача-1, а позовна вимога про визнання недійсним укладеного між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем Договору від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: Львівська область, м.Дрогобич, вул.Шолом-Алейхема, 1 - Відповідача-2 та Відповідача-3.

З підстав наведеного, а також недоведення Прокурором в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 4204грн., недоведення Відповідачем-1, Відповідачем-2, Відповідачем-3 та Третьою особою розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що сплачений Прокурором за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 4204грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача-1 на користь Прокурора 2102грн. судового збору, з Відповідача-2 та Відповідача-3 на користь Прокурора - по 1051грн. судового збору.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.19, п.1,3 ч.1 ст.129, 131-1, 142 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 180, 193, 207, 289 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 6, 11, 15, 16, 172, 203, 204, 215, 228, 327, 393, 509, 510, 525, 526, 527, 530, 626, 627, 629 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Визнати недійсним та скасувати пункт 1 рішення Дрогобицької міської ради Львівської області від 02.03.2017р. №621 «Про включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу» в частині включення до переліку об'єкта (згідно додатку до рішення), що підлягає приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення площею 19,3м.кв. на вул.Шолом-Алейхема, 1 в м.Дрогобичі.

3. Визнати недійсним укладений між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області (82100, Львівська область, м.Дрогобич, пл.Ринок, буд.1; ідентифікаційний код: 26307196) та Фізичною особою-підприємцем Андрейком Василем Володимировичем ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_2 ) Договір від 22.09.2017р. купівлі продажу нежитлового приміщення шляхом викупу загальною площею 19,3м.кв. за адресою: Львівська область, м.Дрогобич, вул.Шолом-Алейхема, 1.

4. Стягнути з Дрогобицької міської ради Львівської області (82100, Львівська область, м.Дрогобич, пл.Ринок, буд.1; ідентифікаційний код: 04055972) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська область, м.Львів, пр.Шевченка, буд.17/19; ідентифікаційний код: 02910031) 2102грн. судового збору.

5. Стягнути з Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області (82100, Львівська область, м.Дрогобич, пл.Ринок, буд.1; ідентифікаційний код: 26307196) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська область, м.Львів, пр.Шевченка, буд.17/19; ідентифікаційний код: 02910031) 1051грн. судового збору.

6. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Андрейка Василя Володимировича ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_2 ) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська область, м.Львів, пр.Шевченка, буд.17/19; ідентифікаційний код: 02910031) 1051грн. судового збору.

7. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

8. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

9. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 25.06.2021р.

Головуючий суддя Т.Б. Фартушок

Попередній документ

97902565

Наступний документ

97902567

Інформація про рішення:

№ рішення:	97902566
№ справи:	914/457/20
Дата рішення:	24.06.2021
Дата публікації:	29.06.2021
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд Львівської області
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів; Визнання договорів (правочинів) недійсними; купівлі-продажу

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (08.04.2021)
Дата надходження:	29.03.2021
Предмет позову:	Залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

Розклад засідань:

Минулі засідання (10)

29.09.2020 12:35	Господарський суд Львівської області
21.10.2020 11:25	Господарський суд Львівської області
11.11.2020 11:00	Господарський суд Львівської області
24.11.2020 09:45	Господарський суд Львівської області
08.04.2021 12:30	Господарський суд Львівської області
22.04.2021 14:00	Господарський суд Львівської області
11.05.2021 14:35	Господарський суд Львівської області
25.05.2021 11:00	Господарський суд Львівської області
10.06.2021 14:00	Господарський суд Львівської області
24.06.2021 11:00	Господарський суд Львівської області

Запланованих засідань немає

Учасники справи:

суддя-доповідач:

ФАРТУШОК Т Б

відповідач (боржник):

ФОП Андрейко Василь Володимирович

Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради

Дрогобицька міська рада

позивач (заявник):

Львівська обласна прокуратура

позивач в особі:

Заступник керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Л/о